Ми із друзями виходимо з Українського театру після вистави за повістю Гоголя «Ніч перед Різдвом» і роздивляємося афішу – куди б іще сходити цього холодного блекаутного січня 2023 року. Дорогою до театру ми обговорюємо Гоголя і до чиєї ж культури його потрібно зараховувати: з одного боку – його українське походження і наші мотиви у творчості, з іншого – вибір на користь служіння імперії. Та я швидко забуваю про Гоголя з його ХІХ ст., адже в афіші бачу «Собаче серце» Булгакова. Знову.
Театр відновив роботу влітку і спершу вистави проходили в укритті. Усі ці місяці повномасштабного вторгнення вони показували одеській публіці «Собаче серце». Над містом літали ракети, одесити гинули під Сєвєродонецьком, Херсоном і Бахмутом, світ «кенселив» російську культуру, у Києві намагалися закрити музей Булгакова, Україною прокотилася хвиля інтелектуальних дискусій щодо його шовінізму, імперських наративів і закликів убивати українців, із репертуарів театрів світу прибирали «Лускунчика»… А в Одесі ходили на Булгакова. І кожен цей довгий місяць я чекала, що російський письменник нарешті зникне з репертуару, бо я багато років ходжу в цей театр, щоби підтримувати українське в нашому місті. І насправді вони там, в театрі – хороші люди, патріоти, митці, і я усе думала: може, хтось їм скаже, що неправильно ставити Булгакова під час війни. Але нічого не змінювалося, тому сказати довелося мені.
Я спитала про це під дописом сторінки театру – нав’язливої реклами «Собачого серця», яка нескінченно вигулькує у моїй фейсбук-стрічці. Мені відповідають довгими текстами, що це вистава не зовсім по Булгакову, що це «перезавантаження», що це «постколоніальне прочитання», що там усе змінили й це зовсім інший Булгаков: тепер вже «хороший», «хороший русскій». Але це звучить як вже класичне «ви нє понімаєтє, ето другоє».
Читайте також: Аліна Михайлова: «Є багато письменників масштабу всесвіту, яких потрібно читати. Але це точно не Пушкін з Булгаковим»
Я питаю не для того, щоби хейтити, а тому, що хочу зрозуміти, чому це відбувається. «Через Булгакова ми показуємо одеській публіці, які всі росіяни погані, у нас немає позитивних героїв, ми беремо їхню культуру і б’ємо їх нею, до нас приходять ватніки, бачать шарікових, каються від вистави», – кажуть захисники позиції театру. Вони всі пишуть те саме на різний лад, а я читаю ці полотна тексту й ніяк не можу зрозуміти: чому під час війни ми звертаємося до публіки через тексти росіянина Булгакова. Адже перший, до кого ми завжди звертаємось у періоди найтяжчих випробувань, – це Шевченко. Чому не говоримо до глядача через Лесю і, наприклад, її «Бояриню», або Франка, адже «Украдене щастя» – це теж про війну, або «Конотопську відьму», бо після розмови жінки в Конотопі з танкістами ця п’єса набула нової актуальності, або врешті через того самого «Мину Мазайла»? Ой, ні, «Мину Мазайла» вони, певно, не можуть поставити, адже там висміюється Булгаков і його «Дні Турбіних», навіть не так: Микола Куліш показує і передбачає вплив Булгакова на українців і появу в майбутньому цілого культурного пласта ватників. І от тепер, під час такої гарячої війни, ми перенавчаємо ватників виставами Булгакова. Як же ж це все меншовартісно!
Я справді хочу зрозуміти, що з нами всіма тут не так. Одеська публіка ходить на Булгакова, але не піде на Куліша – може бути. Ну, але поставте «Лісову пісню», або щось інше зі шкільної програми, і у вас будуть повні зали. Нині в театрі йде лише дві вистави класичних українських творів. Наш театр, який називається «Український» не вміє працювати з українськими текстами? Як таке взагалі може бути в Україні, де театральні традиції не переривалися навіть тоді, коли театр працював у підпіллі через Емський указ, або тоді, коли дивовижний модерний театр у 30-ті роки ХХ століття розстріляли? У нас навіть величезне місто названо на честь українського драматурга. Я не бачу дискусії «по суті», я бачу, що мене обзивають «шаріковими» та «розстрільною трійкою». Запеклі одеські театрали навіть не обзивають мене прізвиськами з українських текстів, вони в усьому спираються на Булгакова. Бо вони їх не знають? Але ж такого не може бути, усе ж ми маємо 30 років державності й української освіти.
Читайте також: Сценічне дзеркало війни
Мій допис про Булгакова в Одеському театрі під час війни обурено коментують люди з інших міст, і це загалом можна узагальнити фразою: як узагалі таке може бути? Одесити ж пишуть: а що тут такого? Але одесити тому й одесити, що словом «театр» назагал можна описати все наше життя. І в наступні тижні бачу блогерів, яким подарували квитки на Булгакова, і вони пишуть хвалебні дописи на кшталт: «як це прекрасно, під час війни, коли ми всі так втомлені цими ракетними ударами, піти й посміятися з булгаківських жартів», або «я інколи в житті не ходила на Булгакова, але от зараз вирішила, що саме час, і не пошкодувала, бо це геніально». Ледь не кожен день якісь лідери думок і відомі в Україні люди пишуть дописи й мені особисто: яка ж прекрасна ця вистава, а ви нічого не розумієте в мистецтві. У дискусію втягнуті військові, яких строєм водять на «Собаче серце», ледь не пустила сльозу під коментарем: «Я зараз під Бахмутом, але як повернуся в Одесу, одразу ж побіжу на “Собаче серце”!» Мені так хочеться спитати його, а чому власне він зараз сидить під Бахмутом, чому це все з нами відбувається, чому ця війна триває вже 400 років і ми знову не робимо висновків? Але стримуюся. Утім, скільки ще має прилетіти ракет, щоби ми перестали дивитися в бік російської культури?
Деякі коментарі відверто бісять, на кшталт: «украінская культура нє смагла создать нічего стоящего, подобно Булгакову, поєтому в тєатрах нєчєго больше показівать», або «как он мог ненавідєть Украіну, єслі єйо тогда нє біло». Але мій фаворит – чоловік, який працює в оркестрі. Він якось цілий день доводив мені, що якщо я хочу заборонити Булгакова, то треба заборонити і Штрауса, бо він жив в Австро-Угорській імперії, а як Штраус нічого поганого нам не зробив, то й Булгакова чіпати не можна. Я не хочу нікого забороняти, лише хочу, щоби люди зрозуміли історичні процеси, які зараз відбуваються, і перестали чіплятися за імперське і комуністичне минуле.
Читайте також: Музей поручика Голіцина
Отже, наші театрали кажуть про «постколоніальне перезавантаження», але я ні в кого не можу вивідати, у чому воно полягає. Та для Одеси, де є багато людей, які й досі вважають наше місто милою морською провінцією російської імперії, – усе це важливі тригери. Якби перед виставою виходив якийсь актор і розповідав біографію Булгакова: про його батька-цензора, дезертирство з армії УНР, про будинок Листовничого, і про те, як у своїх творах Булгаков зображував цю благородну людину, стосунки зі Сталіним. Якби зачитував цитати про українців із творів «Бєлая гвардія» і «Я убіл», тоді, можливо, охочих дивитися «Собаче серце» стало б менше. Але ж ні, ми просто веземо далі за собою цю імперську пропаганду, спрямовану проти незалежності власної держави.
Улітку 2022 року я писала невеличкий текст про Петлюру для дітей. І, мабуть, будь-який текст про Петлюру – це завжди текст про боротьбу без надії на перемогу. Але в тих відчайдушних спробах вибороти незалежність зародилися паростки сучасних Збройних Сил, і недарма стільки бригад нині названі іменами командирів тих часів: Якова Гандзюка, Марка Безручка, Олексія Алмазова… Наші дві бригади морської піхоти названі на честь контрадміралів М. Білинського й М. Остроградського, а одеська 28-ма – Лицарів Зимового походу. Тобто уявіть, що військові 28-ї, фактично нащадки петлюрівської армії, ходять на вистави Булгакова, який із тієї самої армії дезертирував, і ще й пишуть дописи на його захист. Але військові не мусять знати тонкощі творчості й біографії російських письменників (як і ми не мусимо знати, як стріляти із джавелінів), а от театр і люди, які створюють вистави, мусять, бо це державна інституція, яка відповідальна за культуру під час війни. Чи маємо ми, громадяни, моральне право, коли ЗСУ своїми життями кожен день рятують нас із вами, ходити на вистави Булгакова, ненависника петлюрівців, УНР і нашої незалежності? Чи маємо право мовчати про Булгакова, коли тисячі українських письменників і театральних митців були розстріляні, вивезені до Сибіру, назавжди зламані, позбавлені голосу? Що ти робив під час повномасштабного вторгнення? – Ой, так гарно проводив час, ходив поржати на «Собаче серце». Невже ніхто не бачить, як зараз це недоречно?
Я пишу цей текст під час довгої подорожі автобусом із Вільнюса до Львова. Власне тиждень у безкомпромісній Литві і змусив мене сісти за писання. У Каунасі цього року поставили «Землю» Ольги Кобилянської, а коли я зайшла на сайти Вільнюської опери, то перше, що побачила, – оголошення про те, що цього року з репертуару зняті твори російських композиторів. Таких творів на момент 24 лютого 2022 було всього два – це балети композиторів українського походження Сергія Прокофьєва й Ігоря Стравінського. Дорогою читаю свіже інтерв’ю Оксани Забужко, де вона розповідає, як світові театри ставлять українські твори: у Лондоні можна подивитися «Кассандру» Лесі Українки, Куліш, Підмогильний, Домонтович… ніби в Нью-Йорку поставлено «Я (Романтику)» Хвильового. Українська література полонить світ, який захоплюється українською мужністю. Розгортаю афішу Одеського українського театру ім. Василька: у березні в нас знову «Собаче серце». Війна триває 10-й рік, Рада щойно провалила закон про деколонізацію, я повертаюся додому.