Довибори виявились не дуже цікавими для мешканців округу: з 148 тисяч виборців, які на момент закінчення голосування були внесені до списків, скористалася своїм правом голосу лише 31 тисяча, тобто трохи більше 21%. За повідомленнями спостерігачів та журналістів, які перебували на дільницях, активність здебільшого проявляло старше покоління. На момент опрацювання майже всіх протоколів, ЦВК повідомляє про 65,59% голосів на користь Аксьонова, який висувався від партії “Порядок”. На виборах представників місцевого самоврядування ця партія на Донеччині об’єднала кількох впливових мерів-колишніх регіоналів і завела багато депутатів до міських та районних рад. На другому місці опинився представник “Партії Шарія” і особистий адвокат її лідера Валентин Рибін, якого підтримали майже 13% виборців. Замикає трійку лідерів Юлія Кузьменко від “Європейської солідарності”, за яку проголосували 6,65%.
Коли стали відомі результати перших екзитполів та данні від ЦВК, медійний простір вибухнув: на окрузі біля лінії фронту нардепом стала людина, яка має російський паспорт! І багатьох громадян, які не надто глибоко обізнані у місцевих реаліях, ця новина здивувала та підштовхнула до різних доволі різких висновків: мовляв, “на Донбасі залишилися виключно проросійські елементи” чи “у нас на Франківщині результати такі, бо дозволили голосувати переселенцям”. Попри очевидну прихильність місцевого виборця до проросійських кандидатів, у випадку з перемогою Аксьонова спершу слід усвідомити декілька моментів, а вже потім демонструвати щире здивування та обурення.
Читайте також: Донецький міроклімат
По-перше, “громадянин Росії”, який, за словами нардепа Дмитра Лубинця, отримав російський паспорт в Криму у 2014 році, чомусь без проблем був зареєстрований як кандидат не тільки на довиборах, а й на минулих парламентських виборах на цьому ж окрузі (тоді він програв Руслану Требушкіну). До того ж, Аксьонов спокійно балотувався на посаду міського голови Добропілля у 2015 та 2020 роках, здобуваючи перемогу. Щоправда, у 2018 році його оголошували в розшук, але не за сепаратизм чи подвійне громадянство, а за підробку документів та розтрату майна: переховуючись у окупованому Криму, він сам собі підписував табелі обліку робочого часу. Під час слідства він навіть тікав з України, але коли повернувся, надав довідку про лікування у німецькій клініці і незабаром не тільки звільнився з-під домашнього арешту, але й поновився на посаді, отримавши через суд заробітну плату за цей період. Судові засідання у справах, де Аксьонов виступає підозрюваним, тривають і сьогодні. Але на запит журналістів порталу “Вчасно” Донецька прокуратура повідомила, що “за результатами проведеного Донецькою обласною прокуратурою моніторингу відомостей Єдиного реєстру досудових розслідувань кримінальних проваджень, що розслідуються або розслідувались органами Національної поліції Донецької області та в яких повідомлено про підозру Аксьонову Андрію Анатолійовичу, не встановлено”. То може спочатку треба спрямувати обурення на “сліпі” правоохоронні органи, а не на 19 тисяч пенсіонерів, які прийшли на дільницю поставити хрестик за пакунок з олією та цукром?
По-друге, основним суперником Аксьонова на цих виборах був представник “Опозиційної платформи — За життя” (ОПЗЖ), генеральний продюсер “112-ТВ” Артем Марчевський. Він несподівано зняв свою кандидатуру, пояснюючи це хворобою батьків та необхідністю поїхати з округу. Його перемога була малоймовірною, але приводом для радості теж би не стала. Чим кращий за нього Андрій Аксьонов? Хіба що неприналежністю до партії Віктора Медведчука. Активісти ще у 2014 році надавали докази, що Аксьонов на посаді голови селищної ради Новодонецька підтримував сепаратистський “референдум”. Але, відверто кажучи, на тогочасній Донеччині знайти патріотичного керівника було неможливо на будь-якому рівні. І опиратися тодішнім процесам без підтримки правоохоронців було неможливим. Різниця лише в тому, що хтось, маючи великий політичний досвід, зміг “не наслідити” компрометуючими висловлюваннями чи діями, а хтось — ні. Але сепаратизм Аксьонова насправді мало чим відрізняється від переконань того ж Вадима Ляха, Руслана Требушкіна і ще цілої низки політиків, яких теж ні за що не притягли до відповідальності.
Читайте також: Стильні замість сильних
По-третє, результати виборів на цьому окрузі насправді є обнадійливими. Бо майже 7%, які отримала представниця патріотичної партії, яка через домашній арешт навіть не змогла приїхати на округ, вражає. На жаль, Юлію Кузьменко задля протидії Аксьонову не підтримали представники інших проукраїнських партій. “Голос” висунув маловідому мешканку Краматорська Юлію Гакову, “Батьківщина” – перекинчика з ОПЗЖ Ларису Ревву, деякі патріотичні діячі пішли самовисуванцями. Але навіть у ситуації “пенсійного голосування”, застосування адміністративного ресурсу та решти махінацій, саме на цьому окрузі роботу штабу Юлії Кузьменко можна визнати успішною. Зрештою, Кузьменко випередила навіть одіозну Вікторію Шилову, яка несла абсолютно дику проросійську ахінею під час своєї кампанії — і до речі, так само безкарно. Чергове цікаве питання: чому намет, у якому за Шилову дуже агресивно агітував якийсь “ростовский казак”, напередодні виборів знесли місцеві активісти, натомість відповідні органи на нього ніяк не відреагували?
Так працює демократія: на виборах проявляються наслідки багатьох процесів в країні. У даному випадку, це й багаторічне толерування ворожої пропаганди, і низька політична активність людей, і процвітання різноманітних “схем” та підкупу, які навіть не вважаються чимось незвичним. Тому незрозуміло, чому ж когось здивував результат виборів на окрузі №50.