Українці шукають винуватців цієї війни. Але «альтернативні путіни» перебувають ближче, ніж здається. Закінчення каденції та смерть чинного президента РФ для багатьох видається розв’язанням конфлікту на пошматованому шаховому полі України. Проте будь-який відхід Путіна не означає завершення війни. І, ймовірно, нинішній очільник Російської Федерації — не найбільше зло в цій грі. Він є постаттю, яку можна замінити шляхом рокірування або в будь-який інший спосіб, а суть і наміри імперії від того не зміняться.
Образ Путіна став малопочесним і горезвісним мемом сучасності, його часто порівнюють з диктаторами минулого. І вже перестали говорити про двійників російського президента, які йому насправді не потрібні, бо він ще не збирається складати компанію своєму тезці на Красній площі. Владімір Путін залишається наймемнішим політичним діячем Росії. Фотожаби з президентом РФ стали особливим жанром народної творчості, а кількість карикатур із ним щороку зростає. І лише коронавірусна хвороба побила світові рекорди мемів і дещо випередила Путіна. Проте тепер усі очікують, що станеться раніше: помре Путін чи зникне ковід?
Зацікавленість Росії Кримом — проблема історична. Анексія українського півострова — це своєрідна «історія успіху» на шляху відновлення справедливості, як її розуміють у РФ. Тимчасова втрата Криму для України була не «експромтом», а добре сплановано операцією ворога. Адже під час перебігу складних подій в Україні російська влада використала цю нагоду на свою користь. Тоді наша держава опинилась у патовій ситуації. Сьогодні конфлікт перебуває в напівзамороженому стані, та українці мають бути готовими до загрози будь-якої миті. На думку Тараса Чмута, військового аналітика, директора доброчинного фонду «Повернись живим»: «Україна не була готовою протистояти підготовленому й потужному противнику, який планував свої кроки не одне десятиліття. Упродовж останніх років Росія знову активно готується до захоплення територій та інших регіонів України, опрацьовує елементи вторгнення, збільшує кількість силовиків і техніки та посилює угрупування військ на прикордонних лініях окупованих територій. У цій війні Україна не здатна перемогти без залучення союзників».
Читайте також: Світові ЗМІ про путінський ультиматум: Україна платить ціну за нездатність Заходу захистити принципи, закріплені після холодної війни
Про необхідність підтримки союзників для виграшу України в цій війні говорять й інші опитані експерти. Станом на сьогодні держава укладає договори про співпрацю з європейськими країнами, а відтак просуває чітку тактику — взаємної інтеграції з ЄС. Однак, на думку Михайла Пашкова, співдиректора програм зовнішньої політики та міжнародної безпеки Центру Разумкова, для українського курсу є низка перешкод — і йдеться не лише про зовнішній конфлікт із РФ: «Російська агресія не є універсальним виправданням певних проблем і помилок влади. Наявні внутрішні нерозв’язані питання, що потребують уваги: ідеться про реформи в боротьбі з корупцією, зміни в судовій системі та в державному управлінні. Водночас є загроза ескалації конфлікту та російської агресії. Росія розширює фронт і збільшує небезпеку подальшого вторгнення. Лінія зіткнення розширюється по кордону з Білоруссю, що стало для України серйозною загрозою. Агресор не відступить від свого плану взяти Україну під контроль та дезінтегрувати її. Причини агресії очевидні — орієнтування України на європейський та атлантичний курси».
Однак уявімо, що Путін не вічний. Точніше, визнаймо: Путін — не вічний. А що далі? Чи існує запасний хід у цій грі? Як пішакам виграти темп? Чи Україна взагалі готова перемагати? Свої ходи Путін уже відпрацьовував на інших полях бою. Образ «невинного й непричетного» ворога він сформував не лише в російсько-українській війні. Конфлікт між Вірменією та Азербайджаном за цей регіон триває вже майже 30 років, і впродовж цього часу Нагірний Карабаґ був у статусі так званої невизнаної республіки. Оперативне втручання дало РФ змогу не лише зберегти, а й посилити свій вплив на регіон. Зіткнення між країнами довело: ще одним переможцем у цій війні стала Росія. Вона отримала чергову військову базу в регіоні та створила інструмент гібридного впливу й на Вірменію, й на Азербайджан.
Остання війна між Росією та Грузією спалахнула у 2008 році — першого дня Олімпійських ігор у Пекіні. Багато українських політиків вважали, що історія з російськими військами в Грузії нас не стосується. Армія РФ зайняла частину території Грузії й зупинилася неподалік Тбілісі. Це був промовистий приклад для інших пострадянських країн: щойно держава починає рух на зближення із Заходом, Росія входить в гру як агресор.
Після анексії Криму почався конфлікт на Сході України, пряму участь у якому Росія завжди заперечувала. Як і агресивні дії в інших конфліктах. Для Путіна бойові дії на Донбасі — це війна не проти України й чинного президента. Відтак російський «царь» лише лякає Захід і доводить свою «велич та силу». Стягуванням військ до українських кордонів лідер Росії намагається помітити територію своїх інтересів і традиційно перевірити межі дозволеного. За словами Іллі Пономарьова, колишнього депутата Держдуми РФ, а нині політемігранта, ситуація на Донбасі утворилася стихійно. Путін контролюватиме цей регіон, аж доки міжнародна спільнота не відступить від справи з Кримом: «Стартовим ініціатором у захопленні Донбасу було оточення чинного президента РФ. Головна мотивація Путіна — це Крим, який він прагне остаточно приєднати до Росії. Наразі в нього немає конкретних планів щодо України. Він бачить, що українці й самі здатні добре впоратися зі знищенням своєї держави, виконують всю роботу замість нього. Зараз агресор грає на іншому фронті, зокрема на білоруському».
Путін не з тих, хто відступає, не отримавши бажаного, тому годі чекати від нього поступок. Марними є також сподівання на прямі переговори Києва й Москви. Та й наступному російському лідерові, який, можливо, невдовзі замінить Владіміра Путіна в Кремлі, теж доведеться продовжувати гру. Радикальніший спадкоємець одразу перейде до мітельшпілю і спробує пришвидшити процес захоплення України (див. Тиждень №49/2019). Демократичніший лідер зразка Алєксєя Навального може ввімкнути «тихий хід», зачарувати Захід і переконати його, що пострадянський простір є таки сферою інтересів Москви.
«Ми — адін народ», — постійно повторює нам Владімір Путін. Однією з основних міфологем радянської пропаганди була тема братерства росіян та українців. З логіки Путіна випливає, що, по-перше, особливих підстав для існування України та Білорусі як самостійних держав немає, по-друге, що більшість територій України безпідставно до неї приєднано. Російська пропаганда й стереотипізація дали своє коріння. Росіяни вважають українців меншовартісними й немічними без допомоги «старшого брата». Через це й виникає дисонанс псевдобратерських стосунків, де одна зі сторін виявляє зневагу, проте нагадує про родинний зв’язок. Але географічне межування обох країн ще не об’єднує генетичне коріння. Нині ж Україна — найцінніший приз геополітичного шахового турніру, яким є нинішня неоголошена холодна війна.
Читайте також: Обіцянки економічних санкцій та надати зброю Україні. Що сталося за три дні після ультиматуму Росії Заходу
Найближчі роки для України стануть визначальними — або вона, зламавши нав’язані їй міфи і стереотипи, відродить свою минулу велич та стане рівноправною державою серед сильних країн світу, або зійде з історичної арени як самостійна держава й буде розшматована. Щоб цього не сталося, українці повинні неухильно триматися своєї етнічної самобутності, яка відокремлює їх від інших народів. І цей напрям роботи значно важливіший від ворожінь на теми «чи сконає Путін» і «хто буде його наступником». Нам треба підвищувати власну резистентність на багатьох рівнях: військовому, політичному, економічному, інформаційному, культурному.
Однією з головних проблем в Україні є збереження різного рівня зв’язків із Росією. Ми й надалі маємо з цією країною безвізовий режим, і потенційні люди з «чорного списку» безперешкодно перетинають кордон України й організовують концерти чи інші заходи на її території. І поки держава дозволяє в’їзд тим, хто незаконно відвідував окупований Крим та підтримав його окупацію, то Литва вже заборонила такому представникові — Міхаілу Шуфутінському — в’їзд на її територію саме з цих причин. До того ж країна встановила візовий режим з РФ. Саме цю тему у своєму відеоблозі коментує Сергій Стерненко: «Здається, що РФ напала на Литву, а не на Україну. За законом усі концерти РФ на території України слід узгоджувати з СБУ. І якщо до України планує приїхати Шуфутінський, то організатори концерту або вже отримали письмовий дозвіл, або просто порушили закон і до СБУ не зверталися. Поки окупанти спокійно й вільно перетинають кордон України та безперешкодно перебувають на нашій території, то слова президента про повернення окупованих територій Україні нічого не варті».
Путін зайняв сильну позицію на полі бою, і його нелегко змусити звільнити окуповані території. І річ не в тому, що в цій грі він опинився на сильному полі, а в тому, що атакує слабкий пункт, де «пішаки» опонента у власному таборі не можуть захистити рідну територію. Бо досі сильною лишається п’ята колона всередині України, ба більше, вона має представництво в парламенті.
Після смерті Путіна російська загроза Україні не зникне. Наша стійкість до неї залежатиме від власної міцності й солідарності, а також спроможності завдати ворогу неприйнятних втрат у разі вторгнення. Як свідчить соціологія, в Україні дедалі менше тих, хто поділяє ідею братерства з російським народом. А війна завершиться перемогою України лише тоді, коли держава остаточно розірве зв’язки з Росією, стане рівноправною країною на міжнародному полі, набуде суб’єктності, деокупує й реінтегрує відторгнені території. Щоб мирно співіснувати з Росією, потрібен не спадкоємець Путіна, хай навіть він буде сучаснішим і демократичнішим лідером, а нова Росія, яка на горизонті з’явиться ще не скоро.