Юрій Винничук – помітна постать в українському письменстві: поет, прозаїк, перекладач, упорядник численних антологій, творець безлічі літературних провокацій, забав і розіграшів, а ще знаний інтелектуал, якого найближчі друзі називають Чемоданом – за неймовірну кількість інформації, яку він тримає в голові.
У ті часи, коли я займався містифікаціями, то було намагання дати ляпаса тодішній системі, своєрідний протест. По-перше, я пошивав у дурні редакторів, які сиділи в журналах, а по-друге, стьобався. На ці містифікації купилися поважні люди. Мої переклади згадують в «Українській літературній енциклопедії», на їх основі написано наукові праці. По-третє, я під виглядом перекладів друкував власні вірші, бо інакше їх видати не міг. Вони не були оптимістичні й не віддзеркалювали революційного духу Радянського Союзу.
Повість «Житіє гаремноє», написана у формі начебто віднайденого щоденника Роксолани з моєю передмовою про непересічне відкриття, була зроблена на замовлення. Олександр Кривенко (у 1991–1995 роках – головний редактор «Post-Поступу». – Авт.) попросив, щоб я влаштував якийсь скандал на шпальтах його видання. Метою було не лише привернути увагу до газети, а й розворушити гниле болото, що в нас утворилося, – з молінням до різних ікон, якого вони часто не заслуговують. Адже Роксолана – це абсолютний міф. Вона ніколи себе не виявляла як українка, навіть більше – як християнка, бо ж, наприклад, жоден турецький султан не додумався оподаткувати прочан, які відвідували Гріб Господній у Єрусалимі, а Роксолана дійшла до цього. Та й узагалі, у Франції жіночим символом є панна-лицар Жанна Д’Арк, а в нас гейша… Мені здається, що нам треба шукати якихось інших знакових постатей. Щоразу була якась інша мета і причина, чому з’являлася та чи та містифікація. Але зараз я зупинився на цьому, мені більше не цікаво.
Ми часто говоримо, що ні на кого не нападали. Це позиція меншовартості. По-перше, це брехня, а, по-друге, чим хизуватись? Успішних народів, які цього не робили, – немає. Або ти успішний і нападаєш, або сидиш у цілковитій дірі. Князь Олег не їздив до Царгорода з туристичною візою, а воював. Усі наші походи на Польщу й Литву також були завойовницькі. Ця вигадка, мовляв, ми зроду не були схильні до агресії, погана ще й тим, що формує націю, якій нічим гордитися. Начебто ми тільки орали й хліб вирощували.
До віршів я вже не берусь, але всі їх видав. А над прозою працюю з юності й ніколи не припиняв. Нині пишу роман і водночас оповідання. Проте більшість літераторів чомусь малі форми недолюблюють і дуже багато молодих дебютують саме найбільшими жанрами. Хоча нормально було б починати з оповідань. У мене ж немає такої «манічки» – називати романами повісті. Я кажу: «Діви ночі» – повість. А дивлюся – все-одно романом величають.
Я пишу те, що сам люблю читати. Мені дуже подобається письменник Жан Жене, але коли я натрапляю в нього на гомосексуальні сцени, то намагаюся їх пропустити. Думаю, про таке ніколи не напишу. Неприйнятна мені й така деталізація, як в Оксани Забужко: хто, куди, кому і що. Скажімо, з-під пера Марселя Пруста теж виходила еротика, але зовсім інша! Мою повість «Діви ночі» вважають еротичним твором, але там жодного сексуального опису. Є повії, але немає детального пояснення, чим вони займаються. А в іншій прозі це все відтворено пародійно. У «Мальві Ланді» взагалі фантазійні історії. У «Весняних іграх в осінніх садах» еротичні моменти більше смішні, аніж серйозні. До того ж там усе ґрунтується на уяві, фантазії: що людина собі гадає, відчуває в цей час, що їй здається. Я не вважаю, що секс треба зображувати буквально й фізіологічно.
Мені цікаво відкрити читачам невідоме. Я уклав одну антологію українських літературних казок і три томи нашої ж таки готичної прози. Готую четвертий. А ще упорядкував грубий фоліант «Чортзна-що», присвячений нечистому. Нас у школі вчили, що вітчизняні класики писали тільки про тяжке життя трудящих. А виявляється: ні, в них доволі багато текстів і про дідьків. Працюю над наступною демонологічною антологією – про українську відьму. Планую два томи, бо матеріалу куди більше. У нас і чорт, і відьма дуже добрі. Найстрашніше лукавого зображували середньовічні автори, які з ним не раз спілкувалися, а вже в письменників ХІХ століття він швидше кумедний. Так само і з відьмою. До того ж вона в українській літературі дуже еротична особа, і з нею часто пов’язані веселі пригоди. Також укладаю два томи антології поетів, які загинули насильницькою смертю під час воєн і репресій, – назбирав уже близько 300 імен.
Створювати антології – досить марудна справа. Як бачите, ніхто не хоче тим займатись. А я шукаю тексти у старих газетах, журналах – і це цікаво. Коли виявляю якогось абсолютно невідомого автора, геть незнаний текст – це для мене найбільша приємність.
У нас дуже добра поезія, а з прозою – велика проблема. Навіть не знаю, кого відразу назвати. З молодших читаю Софію Андрухович, Таню Малярчук, із трохи старших – Костя Москальця, Галину Пагутяк, Володимира Діброву, Олега Лишегу. Але загалом… Звертаю увагу на нові українські видання, гортаю їх, але часто бачу, що немає сенсу читати, і відкладаю. Більше цікавлюся сучасною зарубіжною літературою. Отримую чеські та польські журнали на зразок нашого «Всесвіту», але набагато ліпші. Скажімо, коли якийсь письменник одержує Нобелівську премію, то Literatura na świecie одразу цілий товстий номер присвячує цьому автору: і про нього, й інтерв’ю з ним, і якісь уривки тощо.
За радянських часів ми всі читали слов’янськими мовами, шукали книжки, видані в Польщі, Чехії, Югославії. Їх вільно продавали в книгарні «Дружба». Можна було передплатити журнали з іноземною літературою. З усіма латиноамериканцями, а також Марселем Прустом, Умберто Еко, Семюелом Беккетом – я ознайомився спочатку польською.
Сучасні молоді літератори мало читають української класичної літератури. Пам’ятаю, як ми з Грицьком Чубаєм переписували від руки вірші Володимира Свідзінського, Юрія Липи, Юрія Тарнавського, а потім один одному передавали. Тепер такого голоду на добру літературу я не помічаю. Скажімо, кілька років тому вперше видали прозу суперписьменника Ігоря Костецького – і він досі є в продажу. Тож нині мало з яким літератором поговориш про літературу.
Коли мова йде про Шевченківську премію за роман Василя Шкляра «Чорний ворон», то можу сказати, що жодної поважної світової літературної премії – ні Ґонкурівської, ні Пулітцерівської, ні Букерівської, ні Нобелівської – не дають за белетристику. Романи Василя Шкляра, «Солодка Даруся» Марії Матіос чи «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко – твори для народу, і дуже добре, що вони є. Але не можна вважати високою літературою зрозуміле й сприйнятне для доярки чи водія автобуса. Однак популярні твори також мають бути в кожній літературі, до того ж у достатній кількості. А те, що люди кинулися придбавати ці книжки, – чудово, у такому випадку скандал дає свою користь. Якби не це – Василя Шкляра не розкуповували б. Роман Горліса-Горського «Холодний Яр» нічим не гірший за «Чорного ворона», навіть більше – він написаний безпосереднім учасником подій. Але ажіотажу не спостерігаємо.
Втручання письменства у політику – ознака недорозвиненої нації і ненормального суспільства. Коли його представники туди лізуть, нічого доброго не виходить. Вони можуть бути хіба що радниками. Ми не знаємо літераторів і депутатів, якими могли б гордитися. Здобувши мандат, люди перестають бути письменниками. Які твори видали за останні 20 років Іван Драч, Дмитро Павличко, Петро Осадчук, інші? Ніяких. Те, що вони пишуть, – це сатиричні памфлети. Роман Іваничук продукує якісь безкінечні романи, які нічим не відрізняються від звичайного репортажу. Таке враження, що коли письменник туди ступив, то відразу заразився графоманією. Літерବтори-депутати, які наприкінці 1980-х років грали роль вождів, уже себе показали. Тож коли від пера кидаються до політики – це завжди велика трагедія. Схожі тенденції, до речі, пережили всі постколоніальні країни: у більшості з них першими президентами стали літератори: і в Угорщині, й у Чехії, і в деяких інших державах. А в Словенії взагалі дійшло до того, що народ вимагав, аби письменник очолив Національний банк. Чим би це закінчилося, можна собі уявити, але, на щастя, такого не сталося.