У 1950-ті мало хто вірив, що людство у першій половині нашого століття опиниться на порозі міждержавних конфліктів через боротьбу за природні ресурси, насамперед за воду й ґрунти з оптимальним зволоженням, придатні для ведення сільського господарства, від яких залежатиме фізичне виживання цілих націй. Зростання населення земної кулі автоматично збільшує навантаження на доступні джерела вологи, а зміни клімату й глобальне потепління останніх десятиліть стали причинами масштабніших і триваліших посух та сильних повеней, що безпосередньо стосуються якості води й ґрунтів.
Читайте також Нова кліматична ера: глобальне потепління може мати як негативні, так і позитивні наслідки
КОЛИ ВОДИ МАЛО
За даними звіту Організації з економічної кооперації та розвитку, до 2030 року 47% людства житиме в регіонах з обмеженими гідроресурсами. Одним зі значущих факторів, що мають до цього призвести, є глобальне підвищення температури, через яке на окремих територіях починаються тривалі посухи й танення снігових шапок у горах, які живлять річки та інші наземні джерела. До 2015 року в найуразливіших зонах – на Близькому Сході, в Африці, Південній Азії та Північному Китаї – на понад 3 млрд людей припадатиме менш як 1700 м³ води на особу за рік. Спалахи регіональних «водних війн» можливі у тих місцевостях, де акваторії річок та озер поділені між кількома державами.
Прогнозується, що у наступні 25 років більшість збройних конфліктів Африки виникатиме внаслідок боротьби за використання й розподіл води. Вже зараз видно напруження у відносинах між державами, що розташовані в басейнах Нілу, Нігеру, Вольти й Замбезі. Ніл (включно з Білим та Голубим Нілом) тече, зокрема, територіями Ефіопії, Південного й Північного Суданів, а також Єгипту. Прогнозують, що на 2050-й їхнє сумарне населення від нинішніх 150 млн зросте до 340 млн, що інтенсифікує водозабір. Кожна з цих держав потребує відповідних ресурсів для трьох основних сфер споживання: інфраструктури, аграрного сектору та гідроенергетики. Поваленню президента Хосні Мубарака під час подій Арабської весни 2011 року передувала напруженість у відносинах між Єгиптом та Ефіопією, яка мало не переросла у воєнний конфлікт, коли влада Аддис-Абеби озвучила проект спорудження низки дамб на своїй ділянці нільської акваторії, що різко зменшило б кількість води, яка потрапляє на північ. На Півдні Африки темою схожої міжнаціональної суперечки й каталізатором зіткнень є річка Куїто, яка витікає з Анголи, тече через Намібію і впадає в болота дельти Окаванго в Ботсвані. Найбільш уразливими щодо боротьби за воду на Чорному континенті є його східні країни, як-от Еритрея, Ефіопія, Кенія та Сомалі. Тамтешні багаторічні посухи, спричинивши голод, посилили міжплемінну боротьбу за доступ до колодязів та призвели до збільшення імпорту зброї, яка часто стає вирішальним фактором у таких суперечках.
Читайте також Менш континентальний: в умовах потепління Україна наближається до морського типу клімату
Виявлені цього року британськими геологами величезні запаси підземних вод у районі Сахари, на жаль, не стануть у такій ситуації альтернативою, адже буріння свердловин завглибшки 100–250 м потребує масштабних капіталовкладень, яких країни Центру та Півночі Африки не мають.
Для Індії та Пакистану водне питання також є справою підтримання хисткого миру. Для обох цих ядерних держав у суперечках щодо Кашміру, де проходить найбільша блакитна артерія регіону – річка Інд, вода відіграє вирішальну роль. Від 1960 року тамтешній розподіл водозабору регулюється Договором про води Інду, однак сумнівно, що цей документ зможе нормувати навантаження на ресурси в умовах прогнозованого потроєння кількості жителів Індії та збільшення вшестеро населення Пакистану до 2025-го. Кашмірські льодовики мають велике значення у регулюванні рівня води в Інді, бо забезпечують половину приток річки, а їхнє понаднормове танення, спричинене глобальним потеплінням, призводить не лише до зменшення водних запасів, а й до інтенсивних повеней із масовими людськими жертвами, що їх Пакистан та Індія востаннє пережили 2010 року.
За словами експерта з питань Південної Азії Міжнародного центру Вудро Вільсона (США) Майкла Куґельмана, пакистанська економіка цілком залежить від текстильної індустрії, що поряд із сільським господарством є доволі водозатратною. Те саме стосується Індії. Щороку на полив бавовни обидві країни витрачають 2,786 трлн л води з Інду. Природне або штучне зниження рівня води в Інді не лише завдає удару по сільському господарству Пакистану, 90% якого поливають саме з цього джерела, а й загрожує енергетичній галузі. Нині багато хто з пакистанців побоюється, що Індія, яка контролює течію Інду вище, може зневоднити їхню країну, зводячи дамби водосховищ або використовуючи більшу частину води для своїх ГЕС. Показово, що це питання набуває яскравого політичного забарвлення. Наприклад, амір пакистанської терористичної організації «Жаамат-ут-Дава», відповідальної за масштабні вибухи в Мумбаї 2008 року, Хафіз Мухамед Саед звинуватив Делі саме у «водному тероризмі».
Африканська та індо-пакистанська моделі водних суперечок не виняток. Ті самі проблеми нині мають країни Центральної Азії, які ділять між собою дві найбільші тамтешні блакитні артерії: Аму-Дар’ю та Сир-Дар’ю. Ще одним потенційно небезпечним регіоном є Афганістан, де зменшення водних ресурсів через глобальні зміни клімату може загострити нинішнє збройне протистояння місцевих племен і спричинити новий виток громадянської війни.
Читайте також Без паніки: кліматичні зміни можуть виявитися корисними для сільського господарства
ЦІНА ЗЕМЛІ
Так само як і вода, придатна для сільського господарства земля є предметом гострих конфліктів, прикладом яких може бути ситуація в Африці. Лише дуже незначна частина всієї площі Чорного континенту нині безпроблемна для ведення сільського господарства. Майже третину займають пустеля Сахара та прилеглі до неї посушливі савани Сахель, де триває найактивніше змагання за розподіл водних ресурсів. Більшість відомих і невідомих африканських війн ХХ століття точилися за землю. Спочатку йшлося про контроль над багатими мінеральними покладами, ближче до нашого часу – над родючими поливними ґрунтами. «Земля – це осердя практично всього, – констатує експерт Інституту розвитку сільських місцевостей міста Сієтла Робін Нілсен. – Це засоби для виживання, влада, статус, безпека. Це наймогутніші активи, якими може володіти людина».
Геноцид у Руанді, найбільш густозаселеній африканській країні, на думку дослідників, був спричинений конфліктом етнічних груп за контроль над землею. Практично те саме відбулося під час громадянських війн в аграрних Сьєрра-Леоне та Ліберії. Етнічне протистояння й різанина в суданському Дарфурі, території якого прилягають до сахарських пісків, також позначені боротьбою місцевого арабського й негроїдного населення за землю, яку глобальне потепління зробило малородючою. Те саме стосується конфліктів у Сомалі, Кенії, Нігерії та Уганді.
Доступ до земельних ресурсів і контроль над ними є ще однією підставою для підвищення рівня корупції в африканських країнах. Від 2004 року, як сказано у звіті Міжнародного фонду з аграрного розвитку, керівництво п’яти африканських країн – Ефіопії, Гани, Мадагаскару, Малі та Судану – виділило близько 1 млн га родючих земель для вирощення агропродукції на експорт. Немає гарантії, що інші африканські держави уникли спокуси використати придатні для сільського господарства території не для того, щоб нагодувати своїх громадян, а для насичення закордонного ринку.
Прогнозують, що в наступні 40 років населення Африки сягне 2 млрд. На думку експертів, за продовження глобальних кліматичних змін, корупції на вищих щаблях влади та гуманітарної кризи Чорний континент може надовго застрягти у війнах.
Читайте також Азаров пригрозив чиновникам і народу новими «пакращеннями». Почне з води