Обличчя «пенсійних» мігрантів

Суспільство
19 Березня 2019, 14:56

Шанс мати другу, українську, пенсію — це як морква перед мордою віслюка. Хочеш — рухайся вперед. Може, колись ти її отримаєш. Та якщо й далі порівнювати ситуацію з твариною, то віслюк, найімовірніше, здоровий, а от ті люди, які замахнулися на дві пенсії, мають безліч хронічних хвороб і вікових змін організму.

 

Цилі Мойсеївні 83. Вік вельми поважний. Але вона все своє життя була на «інтелігентній» роботі: працювала державним адвокатом. Може, ще й тому ця жінка здається дещо молодшою як на свій вік і має цілком тверезий розум, не затьмарений унаслідок вікових змін. Свої 83 вона зустріла одинокою людиною, чоловік якої давно помер, а дочка, онука та правнучка мешкають в Америці. У неї є велика власна квартира в центрі міста, але немає жодної близької людини поруч.

 

Читайте також: Це війна

 

Українська пенсія — 4800 грн. Пані Циля перетинає кордон раз на 58 днів, щоб отримати ці гроші, пройти ідентифікацію та відмітитися в базах обов’язкового перетину кордону. Забираючи українську пенсію, вона одразу ж у банку обмінює гривні на долари та переводить їх внучці в Америку через систему швидкого переказу грошей. Це її рішення — допомагати дітям, поки є така можливість. Робить усе, що може, поки тому сприяє політична ситуація та власний стан здоров’я. Якщо придивитися до цієї жінки зблизька, то можна здогадатися, скільки їй насправді, хоча ті 3 км вона ще може проходити пішки. Пані Циля прагне й досі здаватися молодшою: сумка, шарф, помада. Але найважче для неї — черги: ніхто не пропускає з огляду на поважний вік, адже майже всі навколо такі самі, як вона.

 

Катерині 62. Є українська пенсія, дім, але ні син, ні невістка не мають роботи. Бо дім Катерини в Станиці Луганській, діти до війни працювали в Луганську. Син торговим представником, а невістка бухгалтером. Зрозуміло, що війна поставила хрест на роботі в Луганську. І всі в родині Катерини стали штовхачами тачок. Ні, спочатку вони прагнули вирощувати щось на городі й продавати врожай у Луганську — це споконвічний заробіток станичан.

 

Тож сім’я поралася на городі, щоб возити овочі на ринки Луганська. Але з 2018 року ввели обмеження на вантаж: тільки 75 кг разом із вагою тачки й лише раз на день. А хіба багато вивезеш з такими умовами? Тому вся родина пішла працювати «на тачки» — загітувала сусідка. Для цього мусили придбати вантажні тачки — це по 850 грн, потім посилити їхню міцність, змінивши підшипники. Вийшли ці тачки вже по 1150 грн. Спочатку працювали всією родиною, тобто втрьох. Але вийшло так, що ця дивна робота загострила захворювання невістки. Ніби фізично це було не так уже й важко, але дуже нелегко психологічно: черги, ненависть, крики, прокльони. І невістка перестала розмовляти, перестала штовхати ці тачки, замкнулася в собі. Для членів сім’ї це велика трагедія. Тож тепер у родині Катерини штовхачів двоє: вона та син, адже виявилася стійкішими та здоровішими.

 

Читайте також: Азійський поворот Кремля: позиції РФ в Індії

 

Маленькій Марині 84. Маленький у неї зріст і відповідно розмір одягу, але вона має по-дівочому відкрите обличчя. І щаслива, ніби дівчинка, від якої не хочеться відводити погляд. За фахом — вчителька російською мови та літератури, дружина військового. Усе життя її минуло по гарнізонах — від Сахаліну та Владивостока до спекотного Луганська. Має чотирикімнатну квартиру в Луганську, вісім хутряних шуб — велике жіноче багатство! — та цілковиту самотність, бо чолові помер рік тому. «Він був надзвичайно красивим у мене, — замріяно каже ця дівчина-бабуся. — Хоча військова форма будь-якого чоловіка робить красенем». І я розумію, що перед собою вона бачить не мене, а свого красеня-чоловіка років 50 тому, якому щиро всміхається зараз, як усміхалася все своє життя.

 

Важко сказати, чому Марина ходить за пенсією. Каже, непросто кинути це робити, бо процес уже налагоджено. Але півроку тому невдалий укол зігнув Марину навпіл. «Мене зробили Бабою-Ягою! Доти я ще ходила сама». Тому Марина винаймає тачку, щоб перетнути міст. У великій хутряній шубі, величезній шапці та з маленькою театральною сумочкою, у якій є місце лише для паспорта й носовичка. Вона маленька самотня жінка, син якої мешкає у Владивостоку. «Усе своє життя я не любила літати! І куди я подіну ті вісім шуб, якщо переїду до нього? Краще вже так, ніж заважати синові та внукам», — розмірковує вона.

 

Читайте також: Не байдуже

 

Людмилі 79. Вона має купу регалій у професії. Життя її справді склалося добре: цікаві відрядження, повага, учні, власна майстерня в центрі міста. Але головне — це тверезий розум, який виявився скарбом у її віці. За останні чотири роки помер чоловік, вона за власним бажанням переїхала в маленьку квартиру, щоб обслуговувати себе самостійно. Єдиний великий стрес — перетин кордону раз на 58 днів. Так, вона має велику пенсію «заслуженої», заради якої це варто робити, але не має здоров’я, щоб іти за нею самотужки. Тому ця жінка, як і багато хто, — клієнтка Артура, який перевозить відому й талановиту художницю тачкою через міст. За своє цікаве життя Людмила мала безліч виставок, її картини зберігаються в запасниках кількох музеїв, її дарунки прикрашають стіни бібліотек і лікарень. Але все це дуже непросто ставити поруч: міст із тачкою і те цікаве життя, коли вона з чоловіком їздила на натуру в Карелію, вони відпочивали в кращих санаторіях Радянського Союзу та чудово проводили час. Нічого не віщувало самотньої старості з тачкою через міст…

 

Ельвірі 62. Події трьох останніх років залишили її цілком самотньою: одне за одним із її життя пішли чоловік, мати й близька подруга. У неї є квартира, можна було б ще працювати. Але втрати змінюють. І колишня викладачка музики сьогодні геть одинока. «Я вдягаю найгірше, коли збираюся на міст. Прагну не дивитися нікуди, не розмовляти ні з ким, не слухати нікого. Я хочу бути маленькою та непримітною, щоб ніхто не звертав на мене уваги. У мене не залишилося жодної близької людини поруч, бо дітей у нас не було. Збираючись на вільну територію України, я не їм кілька днів, не можу спати. А після цих подорожей ненавиджу людей і знову втрачаю сон. Головне — мені ні з ким поговорити про це».