Якось один голландський журналіст запитав, чи боїмося ми, естонці, Росії. «Ні, – відказав я, – ми просто обережні». Може, я був завеликим оптимістом, або й ні, але більш-менш упевнено скажу, що якраз підсвідомий страх перед РФ став головним чинником у такому швидкому перетворенні Естонії з радянської республіки на повністю інтегрованого члена ЄС.
Читайте також: Естонський Давид проти російського Голіафа
Це небажання бути занадто оптимістичним – обережність – часто ігнорують більші держави. Нині Таллінн звинувачують в антиросійській параної. Причина такої розбіжності в поглядах, що цим більшим державам ніколи не загрожувала перспектива бути повністю стертими з мапи. У даній статті я не ставлю собі за мету вдаватися до подробиць жахіть Другої світової. Вистачить сказати, що естонці (яких нині налічується приблизно 1,3 млн) відчули загрозу своєму існуванню через війну та її наслідки.
Тому після відновлення незалежності 1991 року стало ясно, що в Естонії лише один вибір – інтеграція до західних структур. Економічний аспект був другорядним, бо ж головна мотивація для пов’язаних із ним перетворень була історико-культурна.
Приклад інших варіантів дає нам журналіст The Economist Едвард Лукас, який у книжці «Нова холодна війна» нагадує, як 1992 року Іґорь Родіонов, тодішній начальник Військової академії Генерального штабу (згодом міністр оборони за президентства Єльцина), заявив, на чому наполягатиме Росія: нейтралітет країн Східної Європи або їхні дружні стосунки з Кремлем; вільний доступ РФ до морських портів Прибалтики; недопуск військових сил третіх країн до цього регіону; неучасть балтійських країн у військових союзах, спрямованих проти Росії, тощо.
Аж до 31 серпня 1994 року, коли російські війська вийшли з Естонії, було не дуже реалістично говорити про вступ країни до НАТО і Європейського Союзу. Навіть після виведення збройних сил РФ кожен, хто говорив про можливість членства у НАТО для країн Балтії, ризикував бути названий кандидатом на ліжко-місце в божевільні. Загалом у 1990-х роках перебування в Альянсі для цих держав здавалося дуже далеким і ефемерним майбутнім.
Тому за умов недоступності «жорсткої» безпеки єдиним способом рухатися вперед було шукати захисту в «м’якій», що її надавало членство у Євросоюзі. Але останній рахує не солдатів, а реформи. Не слід забувати, що від самого початку ЄС не планував розширення за сценарієм «Великого вибуху». Навпаки, в 1990-х роках потенційним новим членам було сказано, що кожен із цих претендентів вступатиме до ЄС відповідно до готовності.
Читайте також: Балтійські проблеми
У деяких колах на Заході до колишніх територій СРСР було певне шанобливе ставлення, і коли Естонія опинилася серед перших шести держав, запрошених на переговори з розширення ЄС у 1997 році, це вважали великим проривом.
Відповідно відсутність перспективи «жорсткої» безпеки й віддалена можливість членства у Євросоюзі завдяки власним здобуткам країни означали, що Естонія мусить іти шляхом пришвидшених реформ. Самі реформи впроваджувалися вже на початку 1990-х, але набрали конкретних обрисів після переговорів про вступ до ЄС у 1998 році.
Маленькі країни мають як переваги, так і недоліки в міжнародній політиці. Оскільки Естонія з її 1,3 млн населення – це не Польща з 38 млн, вона не могла розраховувати на неминуче прийняття до ЄС (розширення Євросоюзу без останньої годі було уявити, і у Варшаві це прекрасно розуміли). Утім, невеличкі розміри держави й можливість почати з нуля, плюс усвідомлення, що відкрилося вікно в Європу, дали Естонії змогу застосувати неймовірну гнучкість, аби посісти місце поруч із більшими країнами 2004 року, коли нарешті відбулося розширення ЄС.
Реальна перспектива членства у НАТО прийшла значно пізніше, ніж перспектива участі в ЄС. Фактично лише після 11 вересня у Вашингтоні зрозуміли, що решті східноєвропейських держав теж потрібно надати доступ до альянсу, щоб забезпечити їхню підтримку у війні з тероризмом. До цього моменту Євросоюз залишався зазвичай єдиним варіантом для Естонії, хоча її політики дуже часто використовували у своїй риториці членство у НАТО.
Озираючись на 1990-ті роки, бачимо, що тоді відіграли роль і зовнішні чинники. По закінченні холодної війни з’явилося відчуття надії, яке змусило багатьох політиків говорити про «кінець історії». Усе це в поєднанні зі слабкістю Росії дало Естонії унікальну нагоду, але вона залишилася б невикористаною, якби країна не взяла рішучого курсу на радикальні реформи, що їх, своєю чергою, підказало бажання категорично відвернутися від радянського минулого. Тож обережність стала Естонії у пригоді.
Читайте також: Чистий прапор без кольору крові