Протягом усього свого й без того не надто довгого життя літератор Франц Кафка намагався вирвати себе з лабетів страху, тобто прагнув щомиті долати ніщоту бентежних днів. А все тому, що світ нагадував йому оповиту павутиною тотальності нестерпність. Такий висновок випливає після прочитання біографії письменника, що її написав Алоїз Принц, а переклад з’явився цьогоріч у видавництві «Темпора».
Кафка — людина складної ідентичності. Походив з осілої в Чехії німецькомовної єврейської родини. Щоправда, від юдейської побожності в ній майже ніц не лишилося. Усі намагання схилити його до комерційної справи не виявилися успішними. Звідси напруження з авторитарним батьком, з яким належало узгоджувати будь-які рішення: від вибору професії до дружини. Улюблена мати була до того прив’язана до чоловіка, що ненастанно навертала сина на послух. З одного боку, Франца допікало сумління, що не став добрим сином, а з другого — не відпускала думка, що виховання йому радше зашкодило. Можливо, батьки направду хотіли змінити сина з любові. Та, схоже, ця трансформація була для нього немилосердною, тому й закінчилася самозневірою і почуттям провини на все життя.
Кафчина впертість так і не дала йому змоги виборсатись із життєвого страху. Проте перед нами щира, безкорислива, розважлива людина. Ще в дитинстві, коли йому подарували чималі гроші, хлопчик по копійці виносив усю суму жебрачці — настільки перейнявся її скрутним становищем.
Згодом став вегетаріанцем, який не те що не курить і не вживає алкоголю, ба навіть чаю чи кави не п’є. А водночас це до краю невпевнений у собі чоловік, схильний до перебільшень, і мало не аскет, який займається гімнастикою, бо вельми соромиться власного кволого тіла, особливо надмірної худорби. Кафка — доктор права, та навчання ніколи не давалося йому завиграшки, зрештою, як і пошук сродної праці. Певно, саме зі страху він щоразу запізнювався в бюро, куди доводилося ходити, ніби на каторгу, та гарувати за невеличку платню. Добре, хоч не на цілий день. Але все одно Франц постійно відчував перевтому й уважав себе хворим, а отже, регулярно підшуковував собі курорт або санаторій, адже довіряв не офіційній медицині, а природному зціленню.
Повертаючись по обіді додому зі служби, лягав спати, позаяк упродовж ночі старався писати, бо вважав письменство важливим чинником своєї екзистенції.
Саме вночі на нього находили ясновидіння, що допомагали розкрити суть існування. Наснажений ними, він потрапляв у рідну стихію і писав скільки мав сили. Не те щоб література була йому до вподоби. Вона — сам акт життя.
А втім, якщо задуми щоразу видавалися грандіозними, то на папері часто-густо виходило щось невиразне. Тому дещо з написаного Кафка вряди-годи спалював. Йому було до снаги писати не сповна зрозуміло, таємничо, з натяками, недомовленостями. Нерідко він зустрічався з приятелем Максом Бродом, який усякчас намовляв його друкуватися. Тоді Франц зазвичай відмахувався. Часом охоче вчащав у кнайпи, кабаре, вирушав до театру чи музею. Утім, найліпше йому велося на самоті. Бо так можна краще зрозуміти себе.
Читайте також: Екстази Небуття
Жінки — це ще один елемент Кафчиного переляку. Йому, певна річ, хотілося б мати дружину, дітей. А найбільше його звеселяли дівчатка: якось він залюбки катав кількох із них на каруселі; а іншим разом розраджував заплакане дівчатко, яке загубило улюблену ляльку, тим, що читав їй власноруч написані листи, вдаючи, буцімто вони від пропажі. Але Францу було невтямки, як же поводитися з тими жінками. Батько колись прямо сказав, що синові для цього краще сходити в бордель. Одначе під час відвідин того місця Кафка ще більше ніяковів і тікав.
Через Брода він познайомився з Феліцією Бауер з Берліна, яка заявила, що є сіоністкою і хоче вирушити до Палестини. Згодом ця думка не полишатиме й Кафку. Для цього навіть доведеться вивчати іврит. Вони листувалися: сором’язливий молодик розповідав про свою літературну пристрасть, але дівчина ніяк не могла збагнути, що це означає.
Його почуття були розхитані: він то наполягав на палкому коханні, а то вимагав розлюбити. Здається, що її голосом промовляв вимогливий батько, якому байдуже на писульки Франца.
Виходило так, що пристрасть зростала разом із бажанням звільнитися від неї. Тому Кафка радів, коли ревнива Феліція враз розривала заручини через листи нареченого до її подруги. За деякий час вони знову зустрілися, та Францу здавалося, що щастя й огида вкотре опинилися поруч. Він постійно щось ускладнював, відчуваючи довкола себе безвихідь. Може, тому, захворівши на сухоти, сприйняв це як визволення від шлюбу.
Інша пасія, Мілена Єсенська з Відня, була значно чутливіша до Кафчиної творчості. Навіть попросила дозволу перекласти чеською його оповідання «Кочегар». Їхнім стосункам не завадило Міленине заміжжя, оскільки чоловік їй постійно зраджував, але вона не наважувалася на розлучення. Попри все, їй вдавалося помічати Францеву екстраординарність. Повсякдення завжди поверталося до нього містичним боком: він не знав, як розпоряджатися грошима, зеленого поняття не мав, як використовувати деякі речі, постійно зачаровувався ними, ніби сутностями, що призначені для того, щоби спантеличувати. Кафку неможливо було зрозуміти, не прийнявши всієї цієї дивакуватості. Він постійно губився в поясненнях і силкувався, либонь, описати маревну реальність, у якій опинився. Чи ж не тому наказав Бродові знищити всі опуси в разі своєї смерті?
Читайте також: «Жахливе», але таки щастя (Алоїз Принц «На порозі щастя. Біографія Франца Кафки»)
Утім, останньою розрадою для нього стала Дора Діамант з Галичини, з якою вони прожили в Берліні «на порозі щастя», нехай у злиднях і недовго. Це була хоч і маленька, та все ж перемога. Бо зустріч Кафки зі світом завжди оберталась обавою. Не раз у житті Франц почувався подібним до звіра відлюдьком. Колись замолоду під час прогулянки його пес надибав крота й забавлявся ним: то хапав пащекою, а то відпускав. Знагла тваринка заверещала. Тоді Кафка ніби відчув, що опинився на її місці. Оце тремке й непевне життя він і волів зобразити у творах.
Згадаймо Ґреґора Замзу з «Перевтілення»: прокинувшись зранку, той помічає, як перетворився на страхітливу комаху, що нажахала навіть рідню. Властиво, Кафчині персонажі постійно чимось заскочені. Йозефа К. з «Процесу» очікує абсурдна судова тяганина, і головне — невідомо за яку провину. Врешті знесилений чоловік дає себе вбити виконавцям, які ходять за ним назирцем.
Виявляється, уже фактом свого існування людина невиправдано винна, позаяк усі подейкують, що правосуддя нікого й ніколи не може покарати знічев’я.
Але Карл Росман із незакінченого роману «Зниклий безвісти» так само змушений ухилятися від звинувачень, попри сумлінне виконання обов’язків. А в оповіданні «У виправній колонії» спеціальна машина карбує на тілі засудженого слова вироку, щоб ніхто не сховався від усевидячого ока всевладдя. Тоді ж як в оповідці «Перед законом» герой усе життя чекає, щоб його допустили до брами правосуддя, і лише перед смертю дізнається, що йому забракло рішучості пройти крізь неї, бо вона призначалася спеціально для нього. Голодомайстер з однойменної оповіді замикається в клітці заради того, щоб витріщаки дізналися, як довго людина зможе не їсти. Так і землемір з роману «Замок» є аутсайдером, якому хотілося б пристати до колективу, нехай його члени живуть за вигаданими регулами, що розсіяні в невидимих проявах влади.
Отож, опинившись у цьому світі, Кафці раз у раз доводилося провалюватися в загрозливі лакуни, звідки нестерпно тхнуло моторошною студінню Небуття. Читаючи його часто уривчасті твори, складається враження, немов автора дивує не так те, що на людину всюди чигають підступні пастки й перешкоди, як її здатність до всього призвичаїтися.