Минулого тижня в передмісті Львова — Винниках у досить-таки розкішному готелі не менш розкішно відсвяткували весілля 31-річного хлопця й 27-річної дівчини. Молодята гарні, хоч на обкладинку Vanity Fair. Гуляли два дні, ласі до чужих статків журналісти оцінили вартість заходу приблизно один мільйон у твердій валюті. Мережу обійшла фотографія тортика за 100 тисяч гривень, хоча, можливо, це й перебільшення, бо я не розумію, що саме треба покласти в тісто або крем, щоб воно потягнуло на таку суму. Замість побажати новому подружжю щастя й діточок, журналюги викопали, що наречений, тобто вже чоловік, донедавна був прокурором спершу на Львівщині, потім у столиці. Наречена, себто вже дружина, нещодавно теж працювала HR-менеджером у місцевому підрозділі Державного бюро розслідувань. Майже корпоративний шлюб. Усі розуміють без перекладача, у чому незручність, мільйон є мільйон. Але що формальних причин сказати вголос те, що в усіх на язику, що формальних доказів бракує, адже в обох діточок досить заможні батьки, які могли скинутися, така подія, кажуть, раз у житті…
Чужа кишеня не мій профіль, тож не забиратиму хліб у НАБУ, НАЗК або ДБР, яке, можливо, ненадовго відірветься від полювання на українських виробників зброї. Не читатиму також моралі щодо доречності пишної дводенної імпрези в серці патріотичного краю, коли нації все ще загрожує смертельна небезпека, половина сімей або в розлуці, або в жалобі, хтось утратив житло, хтось — кінцівки й здоров’я, а хтось тепер власним коштом купує собі бронеплити й підсумки, бо волонтерів на все не вистачає, а воювати треба. Мені цікавіша антропологія події: чому й навіщо? Святкувати так, щоби через п’ятдесят років було що згадати, — це універсальні звичка й звичай, притаманні всім без винятку первісним суспільствам. У модерному світі він набуває специфічної раціональності: демонстративний потлач — це ще й спосіб подати чіткий сигнал «своїм», що в тебе все добре, ти на плаву, ти актуальний.
«Своїм» — це, власне, кому? Дуже просто: українське суспільство має становий характер, усталена система неформальних стосунків його підтримує й відтворює майже в автоматичному режимі. Цей принцип організації соціуму частково успадкований буквально із середньовіччя, почасти ж є відлунням пізніх радянських практик. У СРСР до останніх його днів діяв цілком офіційний поділ на «класи», заповнюючи силу-силенну анкет, ти акуратно писав: «з робітників», «зі службовців», воно працювало як один з критеріїв для просування по соціальних ліфтах. Паралельно склалася неформальна ієрархія, де, скажімо, заступник директора Будинку кіно, у якому регулярно показували іноземні фільми «не для всіх», міг дорівнювати головлікарю спеціалізованої поліклініки, популярному співаку, модному кравцю або директорові магазину. Зв’язки між «своїми» полегшували вирішення суто побутових проблем, але час від часу передбачали обмін або посередництво суттєвішими послугами, як-от вступ до вишу або працевлаштування родича, протекція в разі неприємностей тощо. Була ще й вища каста, так звана номенклатура, цим терміном позначали членів панівної еліти, яких призначала відповідна вища партійна інстанція.
Читайте також: YES i ні
Стратифікація не зникла разом із совком, вона остаточно набула неформального характеру. Сказати, що це особливість лише України, було б спрощенням, навпаки, більшість пострадянських країн відрізняються процвітанням тих чи інших кланів, груп та об’єднань за інтересами. До речі, авторитетні дослідники зазначають, що сучасна Ерефія є якраз взірцем станового суспільства, де неформальні мафіозні зв’язки забезпечують узгодження інтересів усередині каст. В Україні, на щастя, всевладдя вищих станів частково обмежується наявністю розвиненого громадянського суспільства й так чи так вільної преси. Проте навіть війна, що триває майже десять років, не змінила характеру відносин усередині панівного класу, хоча й частково забезпечила його ротацію. Кожен, хто в нього вбудовується, швидко вмикає й починає реалізовувати старі програми, зашиті в культурі.
Особисті якості людини не завжди допомагають протистояти терору середовища.
Один знайомий політик після чергового призначення почув від дружини, що в приміському будинку доведеться будувати камін. На запитання: «А на біса?» — відповідь була з маху: «Ми ж тепер статусні люди!..»
Підкреслюю спеціально, що обоє освічені, порядні, гідні громадяни, проте якість українських еліт, як і скрізь, визначається за медіанною позначкою, а вона в нас самі знаєте на якому рівні. Якщо ексголова Верховного Суду країни під арештом, як і донедавна бізнесмен № 2, а експрезидент і експрем’єр на втіках, ніяк не скажеш, що це прикрий виняток. Тричі, 2004-го, 2014-го й 2019-го, кадрове оновлення радикально не змінило актуальних патернів.
Демонстративне споживання є не просто потуранням поганому смаку. Фото на тлі казино Монте-Карло або готелю Куршевель Шале, як і сумочка або піджак певного бренду, як і автівка певної марки, як і, прости господи, камін у домі, — це повідомлення певній групі людей: «я в обіймі», попри небезпеку того, що сторонні його теж прочитають, вчинять скандал і в найкращому разі зіпсують настрій, а в найгіршому — кар’єру. Бо ненависть посполитих і увага правоохоронних органів не може бути підставою для припинення життєво важливої комунікації всередині свого стану (у дужках поділюся цілком суб’єктивним враженням, що в сенсі смаку представники реального бізнесу на вигляд чомусь кращі за функціонерів).
Сама собою розкіш не є ані злочином, ані свідченням хибних цінностей. Сер Вінстон Черчилль був марнотратним, а Сталін, навпаки, майже спартанцем, що не завадило першому стати обличчям британської демократії, а другому — найстрашнішим деспотом в історії людства. Зрештою, сучасний світ винайшов розумний модус, який погано перекладається українською, subtle wealth або quiet luxury (спокійне багатство) — це такий стиль, коли ти не тицяєш кожному зустрічному в пику свої статки. Але замкненість у собі нашої панівної касти має всім відомі вияви, як-от тупий несмак або інфантильне «ашотакоє». У загалу це викликає ненависть, хоча кожен окремий заздрісник на місці тих, кого він ненавидить, імовірно, поводився б так само, ось у чому трагедія. Для представників «еліт» різного рівня їхня належність до клубу обраних важить більше, ніж належність до українського народу, бо вони зробили все, щоб із цього народу виділитися, виокремитися. Через це Geländewagen або Louis Vuitton для них — своєрідний транспондер «свій — чужий», а поняття «пристойно / непристойно» має трохи інакше значення, ніж загальновживане.
Читайте також: Калькулятор безпеки
Підкреслюю, я описую не поведінку окремих представників спільноти, серед яких можуть бути й, безумовно, є люди з кодексом честі й бездоганною репутацією, а своєрідну соціальну норму актуальну для цілого середовища. Якщо ти не граєш у ці ігри, на тебе не обов’язково чекатиме остракізм, але маневр твій буде суттєво обмежений, а конкурентоспроможність на цьому «ринку» влади й впливів знижена.
Демонстративність панівного класу, із самого початку спрямована передовсім на внутрішню бульбашку, завдала нам як країні більшої шкоди, ніж його ненажерливість. Через це ми зажили репутації найкорумпованішої країни Європи, хоча це ще треба довести, принаймні я знаю конкурентів, але вони не так залежать від іноземної допомоги.
На додаток наївний егоїзм, коли треба будь-що відмазатися від мобілізації та відмазати пагілля, створює нечувану соціальну напруженість, яка може мати геть несподівані прояви як у часі, так і у формах.
Вони можуть виконувати якусь корисну роботу й навіть донейтити на армію, проте в разі чого широкі маси пригадають їм лише те, що вони не соромляться нічого й не посилають своїх дітей на війну.
Чекати нового Майдану? Не час і не місце. Невтомно викривати кожну схему? Авжеж, якщо ти десять разів переконаєшся, що це не деза або, найімовірніше, правда, яку, утім, тобі злили конкуренти жертви, як це останнім часом трапляється регулярно. Чекати, що елітарії поступово навчаться, змінять поведінку й орієнтири? Можна, але малопродуктивно, хоча в нас сама собою природна ротація поколінь несподівано швидко змінює звичаї. Для цього, крім негативних емоцій, потрібен чіткий запит суспільства, а його хтось має для суспільства сформулювати. Як це лікувати? Не знаю, я не терапевт і не хірург, у найкращому разі рентгенолог.