Схоже, за підсумками минулих вихідних, ЗМІ та соцмережі жвавіше обговорювали успішний столичний книжковий фестиваль (справді успішний, організаторам щире вітання!), ніж чергову зустріч Ялтинської європейської стратегії YES, а дарма. Деякі з колег, що традиційно вирізняються доброзичливістю, констатували, що цей захід збирає учорашніх зірок, колишніх політиків, «збитих льотчиків», — і це повна маячня. Той, хто так вважає, просто не уявляє, як влаштований західний світ, звідки він бере підстави для висновків і як висновки перетворюються на рішення. Власне, про це й мова.
«Ялтинська стратегія», як відомо, — щорічна конференція, яку від 2004 року організує знаний бізнесмен і філантроп Віктор Пінчук, тож частина скептичних відгуків походить від тих, хто не любить олігархів як таких або деяких окремих олігархів персонально. Тим часом зустріч численних політиків (Вікторія Нуланд — та сама, імені якої «печеньки»), інтелектуалів (Френсіс Фукуяма або Енн Епплбом теж збиті льотчики?) і журналістів провідних світових медіа, що й казати про всю верхівку української влади, продемонструвала… розгубленість. Ні, не української влади, тут якраз рішучості не бракувало, а іноземних гостей, які цілком собі репрезентують громадську думку, й не лише громадську, у першому світі.
Терпіти не можу жанр панельних дискусій, проте змусив себе подивитися майже всі доступні в мережі відео з YES-Ukraine.
Гості висловлювали солідарність, запевняли в допомозі «стільки, скільки потрібно», проте їхня обережність у формулюваннях, а надто характер їхніх запитань, подекуди влучних, проте здебільшого наївних, виказували, що по-справжньому немає в них ані плану «А», ані плану «Б».
Міжнародна політика — справа надто тонка, яка потребує як гросмейстерського інтелекту, так і бухгалтерської обізнаності в деталях, тож не хочу вдавати, що можу сказати тут щось змістовне. Але загальне враження, вдавання до «емоційного інтелекту» інколи буває результативнішим, ніж аналітика досвідченого фахівця. Ось що мені здалося: свідомість Заходу все ще перебуває в старій парадигмі. Як світ після 11.09.2001 змінився до невпізнаваності за лічені хвилини й уже ніколи не повернувся до попереднього стану, так і світ після 24.02.2022 вимагає інакшої оптики.
Читайте також: Французький суддя: «Час усвідомити злочин росіян і змінити світову структуру безпеки»
«Дорослі» країни справді не знають щонайменше двох речей: що їм робити з Україною та що їм робити з Росією. Всього лише. Україна їх здивувала, що й казати. Вони справді від нас такого не чекали. Але шок від того, що торік у лютому ми встояли, а влітку відкинули ворога, вже якось забувся. Тепер питають, чому ми повільно наступаємо та чому в нас у Києві така смачна кава. На перший план виступають звичні й такі зручні мотиви, як-от розвиненість інституцій або… корупція, уявляєте? Корупція в Україні є, вона носить системний, глибинний характер, і було б соромно та смішно це заперечувати. Але ті ж таки Сполучені Штати впродовж своєї історії не раз підтримували значно менш презентабельні корупційні режими, коли вирішували, що йдеться про їхню пряму безпеку. Я не про те, що хтось має толерувати наші неподобства, а про те, що хтось мав би усвідомлювати власний інтерес.
На їхніх очах посередині Європи постала — точніше сказати, проявилася, виринула з небуття — ціла країна — не якась там аморфна пострадянська республіка з незрозумілою ідентичністю й невизначеними правилами, а повноцінний áктор світоустрою. Її суб’єктність визначається не лише здатністю чинити безпрецедентний у новітні часи опір агресору, а й солідарністю, спільними цінностями, набутим або віднайденим відчуттям спільної долі.
Отже, має йтися не лише про підтримку України як «ворога нашого ворога», а про реальне партнерство. Бо війна закінчиться, а Україна залишиться там, де й була тисячі років, і цей регіон багато в чому буде ключовим на континенті. Заважає корупція? Облиште, деякі східноєвропейські країни, які вже давно в ЄС і в НАТО, можуть ще дати нам фору в цьому сумнівному змаганні, принаймні в деяких напрямах. Ні, боюся, Захід назагал ще не визначив для себе контури України. Не географічні, звісно, а ментальні. Ми маємо ілюзію, що Україна досі на всіх телеекранах і перших шпальтах газет у всіх країнах, а це не так. Одними гастролями самовідданих артистів та ефективних політиків це не вирішиться, і навіть успіхами ЗСУ теж не вирішиться. Потрібна просвіта, та сама м’яка сила.
Читайте також: У ЄС загострилися суперечки про майбутній бюджет. Це прямо пов’язано з питанням фінансування України — FT
Другий привід для розгубленості — це «що робити з Росією?». Я чув, як обережно торкалися цієї теми спікери на форумі — так, ніби уникали згадувати «того, кого не можна називати». Країни-лідери вільного світу до судом бояться імперського чудовиська, якого лякалися ще їхні діди, хоча за цей час воно розгубило свої зуби й кігті. Як і 32 роки тому, під час промови Буша-старшого перед Радою, вони схильні «зносить біди ті, що мають, аніж тікать до інших, їм незнаних». Боронь боже не розізлити кремлівського вуркагана, бо він, мовляв, образиться й кине бомбочку. Це сумно, бо вуркаган живиться чужим страхом — така його фізіологія. Як і сто років тому, світові лідери неспроможні боротися з інституційним злом. Колективна мудрість демократій здатна вигадувати дивовижні проєкти на кшталт «нового шовкового шляху», проте неспроможна розписати по чітких технологічних стадіях процес поховання старого монстра. Є підозра, що із цим завданням ми лишаємося сам на сам. Як і з попереднім, згаданим вище.