Під час навчань бійцям було дано завдання перевезти бочку з мастилом з одного краю в інший. Натовці вдягли каски, бронежилети, рукавиці й почали транспортувати її машиною. Один прикривав їх з автоматом у руках. Це дуже здивувало українців, вони почали ставити прості запитання. Навіщо бронежилет та інші засоби спецзахисту? Навіщо автомобіль, якщо можна покласти бочку на землю й просто покотити її, штовхаючи ногами? Натовські бійці пояснили, що засоби захисту — це запорука їхнього життя та добробуту. Якщо з ними щось трапиться і вони будуть бодай без одного захисного елемента, їм ніхто не виплатить страхової суми, ніхто не лікуватиме безплатно. Українські воїни мовчки почухали потилицю, нічого не кажучи у відповідь. А дехто з них згадав побратимів, які загинули з власної дурості на війні, тому що не носили бронежилета й шолома.
Чому наші бійці не можуть опанувати прості правила самозахисту? Хто їх має цього навчити? Відповідь знає сержант Збройних Сил Антон Бугаєнко, який на війні з 2015-го.
Його мобілізували у 21 рік. Пройшовши коротку підготовку на полігоні, Антон потрапив у 34-й батальйон 57-ї бригади ЗСУ й під селищем Новогородським одразу прийняв свій перший бій. Росіяни розпочали ранковий обстріл наших позицій. Антон просувався до свого окопу, не розуміючи, що відбувається. Просто перед окопом хтось спіймав його за ногу й закинув усередину. Через кілька секунд неподалік вибухнула міна. Це був страшенний шок для нього. Полторашка, такий хлопцю дали позивний, перші три дні тремтів від страху, спеки й незнання ситуації. Адже бравада буває лише у фільмах, а в реальності війна страшна.
Читайте також: Танкіст Андрій
Через місяць хлопці переїхали до Зайцевого. Там уже була інша військова картина. Ворог накривав бійців 34-го батальйону з усієї зброї, яку мав. Російські окупанти підходили так близько, що можна було розгледіти їхню форму. Але минав час, і в Антона потроху з’являлася холоднокровність. Він менш емоційно реагував на різні епізоди війни. Навіть коли гранатою від АГС розбило голову одному з бійців, не втратив рівноваги й допоміг своєму другові Вандаму перев’язати пораненому голову.
Проте не страх перед мінами вражав бійця. Йому була неприємна ситуація, що мобілізовані страшенно зловживали алкоголем. Не було нормального постачання. Дивувало, що одні боролися до втрати пульсу, а інші просто відбували повинність.
З 2015 року минуло чимало часу, Антон Бугаєнко пройшов на війні чималу школу життя від солдата до сержанта. Але якою ціною вона йому далася? Він бачив усі недоліки, які є в ЗСУ, і захотів мінятися. Адже наявний статут військової служби не підходить для теперішніх умов, він застарів. Тим більше коли нерідко трапляються офіцери, які не здатні будувати нову армію, яка зможе протистояти ворогові.
У нашому війську почали працювати різні курси підготовки сержантів, прапорщиків, старшин. Хлопців навчають керувати бійцями в теперішніх умовах, коли світом правлять технології, а не лопата й мітла на плацу. Антон став відвідувати такі курси. І його погляд на управління почав змінюватися. Адже бути сержантом, який пройшов школу виживання в окопах і до того ж вдосконалює свої теоретичні знання — це престижно.
Читайте також: Просто Герой
«Я маю бойовий досвід і можу його застосовувати будь-де. Але, відвідуючи курси лідерства чи якісь інші, розумію, що мені рости й рости. Недавно півтора місяця був на курсах «Орбітал». Там ми з англійськими й канадськими побратимами спільно тренувалися, ділилися досвідом, — каже Антон. — Ці хлопці реально круті. І в їхній науці немає нічого складного. Метод вивчення топографії, карти ведення вогню — там усе зрозуміло й легко засвоюється бійцями. У нас, навпаки, все ускладнюють бюрократією. Усе ідеальне — просто».
Андрій згадує спільні з натовцями навчання: хлопці постійно бігали у спеку в шоломах, бронежилетах. Не всі витримували такі навантаження, можна було дістати сонячний удар. Неподалік, де тренувалися бійці, стояли британські й канадські автомобілі. Вони постійно були заведені, у салоні працював кондиціонер. Українці думали, що закордонні партнери бісяться з жиру, марнують пальне, не жаліють техніки. Проте гості пояснили, що це допомога воїнам. Якщо комусь із них погано, береш солдата й тягнеш у салон холодного автомобіля.
Водночас, за словами сержанта Бугаєнка, канадські й англійські бійці відзначають в українців чималий потенціал. Мовляв, якби ми самі собі не шкодили, то були б уже найкрутішою армією світу. Їх дивують наші патріотизм і вміння з глини ліпити кулі.
Наші воїни через різні сайти, через волонтерів замовляють запчастини до кулеметів, бойових машин, щоб відремонтувати їх і виїхати в бій. Тих самих запчастин від держави не дочекаєшся. Тільки українці спочатку можуть рити окопи руками на сотні метрів, тому що туди трактор не заїде — раптом його росіяни обстріляють. Проте коли керівництво бойової частини дізнається, що буде перевірка, а вони не встигають підготувати позиції до огляду, то вмить з’являється трактор і за три дні риє ці чортові окопи, над якими бійці в спеку працювали тижнями.
«Мені вдалося поговорити з канадським капралом, по-нашому молодшим сержантом. Це все ж таки неоціненний тактичний досвід. Він розповів, як там ставляться до військових. Солдат отримує на контракті близько $6 тис. І це далеко не найбільша зарплата. Але для них головне — престиж професії. Крім того, вони дорожать своїм соціальним пакетом і пільгами. У нас вони теж є. Нібито. Але, щоб їх отримати, потрібно все витягувати від держави, домагатися свого. Там, навпаки, ти забезпечений, почутий, захищений, — каже Антон. — Я не йшов воювати за землю чи поїздки на курорт. Моє завдання — захист держави. Просто хочеться бути потрібним цій державі. Коли вони повертаються до себе на базу, у так званий наш ППД, там на них чекають гаряча їжа, душ, чисті ліжка, комфортні умови проживання. А в нас діряві намети, гори сміття, спека або холод».
Курси значною мірою мотивували Антона нести зміни в життя підрозділу. Він приїхав на передову, його побачили, потисли руку й сказали: «Молодець, будеш вчити». Але на практиці втілювати навички не так уже й просто. Коли він намагається говорити простим бійцям, що потрібно змінюватися, вони часто відмовляються йти на якісь поступки. «Нас цього не вчили», — кажуть. І така проблема не тільки із сержантом Бугаєнком, вона на всіх рівнях.
Потрібно, щоб в Україні працювали курси з перепідготовки офіцерів. Тим більше що така програма затверджена Міністерством оборони. Але нею нехтують. Відповідно ми маємо таку ситуацію, яка моментами доходить до абсурду.
Читайте також: Власним прикладом
Військкомати нерідко присилають на війну і взагалі на контрактну службу будь-кого, людей із вулиці, які не вирізняються особливим патріотизмом, професійністю. Для них контрактна служба — це робота, а не військова зайнятість чи спосіб захисту держави.
«Ми вимагаємо від армії, щоб нас забезпечували всім, але самі не хочемо виконувати поставлені перед нами завдання. Розпочніть зміни із себе, тоді можна буде впливати на інших», — каже Антон. Його командир лейтенант Костянтин Цимбал цілковито згодний зі своїм підлеглим: «Те, що робить, Антон, — це правильний шлях. Зміни в армії потрібні. У нас немає достатньо висококласних українських інструкторів, тому такі сержантські курси — це можливість навчатися простим бійцям».