В інформаційному просторі Новолуганське зараз частіш за все з’являється через обстріли, загострення протистояння та, на жаль, жертви серед військових, які стоять на першій лінії оборони. Найбільш резонансний випадок за останній час – потрапляння снарядів в єдине велике підприємство – свиноферму Бахмутського аграрного союзу, що тут за звичкою називають просто БАС. Тоді усі центральні канали показали результат пожежі та поранених тварин. У самому селищі майже не знайдеш слідів руйнування, хоча місцевий Будинок культури за красномовною назвою “Юність” виглядає, немов після обстрілу. Але місцеві вже не рахують випадки потраплянь в приватні будинки та господарчі споруди на околицях, бо в темну пору доби тут частіше гучно, ніж тихо.
“Останній тиждень ми спимо спокійно, бо майже нічого такого не чуємо. А навесні було кожного дня. Хто і звідки? Чесно, я не знаю: коли ти чуєш, що воно десь бахнуло, звідки можеш зрозуміти хто? У нас тут між окопами з різних боків мінімальна відстань. Я колись на своєму городі на Плану (назва частини селища — Ред.) бачив, як розриваються міни в повітрі. Але навіть тоді не зрозумів – це від нас чи до нас”, – на питання “Як тут у вас життя” відповідає місцевий мешканець біля намету з солодкою ватою в парку. Діти охоче купують солодощі, сміються, коли питаю, чи не страшно, коли стріляють. Зграйкою на велосипедах мчать до місцевого майданчика з тренажерами, де демонструють на нефарбованому залізяччі радянських часів кульбіти а-ля воркаут. Вони сміливі, як усі хлопчики їхнього віку, але запевняють, що знають все про небезпеку, бо з ними навіть тренінги про міни в школі проводили.
Читайте також: Державні діти
“Ми усі до цього звикли, а вони, може, й не пам’ятають, що було до війни”, – додає чоловік з солодкою ватою. “Зараз, коли зайшли військові, порядку стало більше. У “Айдара” тут дисципліна жорстка. П’яниці поховалися по хаткам, вже на вулиці і не знайдеш. Поліція з’явилась, а то раніше, щоб отримати довідку про некримінальну смерть, наприклад, ми повинні були везти фото небіжчика до Бахмуту. Не кажу вже про крадіжки: у нас багато квартир залишилися без власників, бо ті поїхали звідси. Ось, в школі всього по 5-6 випускників, коли раніше повні класи були. Хто міг, виїхали — бо безвладдя та обстріли не надто зручні для життя з родиною”.
З вересня 2014 по грудень 2016 року Новолуганське мало незрозумілий статус, як і багато прифронтових територій: фактично в ньому українська влада не припиняла свої повноваження, на території селища не було бойовиків, але й останній блокпост ЗСУ стояв перед населеним пунктом. На виконкомі був синьо-жовтий стяг, але поліція чи українські військові в Новолуганське не заїжджали. Хоча місцеві розповідають, що, насправді, коїлось тут різне. В місцеві магазини, переодягнувшись в цивільне, приходили військові з обох боків — від кожної позиції півгодини пішки. Якщо бачили, що в магазині представники супротивників (як розуміли, наразі, не знаю), чекали на вулиці, щоб не зіткнутися в одному приміщенні. Але були і криваві сторінки: ще в 2014 році бійці ЗСУ приїхали до магазину при формі та зі зброєю. Кажуть, продавчиня їх попереджувала, щоб їхали швидше звідти. Але хлопці вирішили посидіти біля магазина. За декілька хвилин з бусіка похоронного бюро (мабуть, “віджатого” бойовиками), їх розстріляли. Тіла довго лежали біля магазину, аж поки хтось не відвіз їх до моргу Бахмута. Після цієї історії якось не дуже віриться в слова багатьох місцевих, що вони тут не бачили жодних ДНР-івців, бо керівництва селища не дало дозвіл на розташування блокпостів. Начебто, жодної небезпеки не було, навіщо тут війська, взагалі незрозуміло. Цей феномен “бойовиків-невидимок”, коли люди щиро вірять, що “нічого такого, тільки місцеві хлопці, що підтримували порядок”, пояснює інший мешканець Новолуганського, якого з 2014-го року тут називають “бандерівцем”:
.JPG)
Читайте також: Мирні мешканці: сам на сам з війною
“Були, ще й як були. Скажу більше, звідси відправляли людей до Слов’янська. Навіть мої однокласники пішли воювати, хтось був поранений, когось, мабуть, вбили. Один потім повернувся сюди, думав, що ніхто не знає, де він був. А його взяли українські спецслужби. Родичі казали, що з них вимагали великі гроші в доларах, щоб він міг виїхати в Росію. Не знаю, чи дали, але зараз він в Росії. Ось це — дуже погано”.
Місцеві патріоти скаржаться, що майже ніхто не був покараний за сепаратизм: за їхніми словами, місцеві керманичі та ті, хто їм допомагав, вийшли “сухими з води”. На разі, Новолуганським керує Костянтин Саркисов, до якого теж були суттєві претензії, аж до того, що він був затриманий. Активісти кажуть, що з самого початку “русской весны” він був активним пропагандистом та виконавцем, але коли ті, хто віддавав накази та “кришував” його, зникли, Саркисову дісталось і від бойовиків. Наші спецслужби розбиралися з нюансами його поведінки під час так званого референдуму та захоплень не дуже довго, голову сільради випустили на волю. Чи то доказів не вистачило, чи то… До речі, якщо дивитися у декларацію за 2016 рік, можна знов здивуватися: які талановиті в бізнесі дружини керівників міст та селищ! Майже увесь дохід родини — справа рук “слабкого полу”. Дружина має у власності торговельні приміщення площею більше 2 тисяч квадратних метрів, де отримала дохід від своєї підприємницької діяльності 420 400 гривен. Звісно, чотири автівки, земельні ділянки та інше майно — теж її власність.
З ім’ям голови сільради багато хто пов’язує не тільки потурання сепаратизму, а й економічні злочини, зокрема, контрабанду. Не секрет, що в період невизначеного статусу Новолуганське стало перевалочним пунктом для контрабанди. Майже у кожному дворі приватних будинків стояли вантажівки, які вночі відправлялися до Горлівки: це годувало майже кожну родину. Тут було зареєстровано сотні підприємців-переселенців, які начебто везли продукти в Новолуганське, тисячі мешканців Горлівки, що отримували довідки переселенця, щоб не стояти в чергах на КПВВ “Майорськ”. В той час, в самих магазинах (про деяких власників- читати вище) було майже пусто, якісь взагалі існували тільки на папері, бо увесь товар йшов на окуповану територію. Через це на блок-пості №31 утворювалися черги, місцеві скаржилися, що доводилось стояти годинами, щоб повезти дитину до Бахмуту лікувати зуби чи поїхати за якою довідкою. Потім з’явилися якість списки начебто “справжніх” підприємців, що затверджувалися в виконкомі: тільки їх пропускали через блокпост.
Читайте також: Красногорівка: випускники під прицілом
Новолуганське здригалося від корупційних та контрабандних скандалів, схеми будувалися під нові умови. Коли в селище зайшли українські військові, багато хто казав: або з’явиться нова схема, що вигідна контрабандистам з обох боків, або селище будуть обстрілювати. Чоловік, той що зі солодкою ватою, підтвердив, що побоювання справдилися:
“Так, після того, як зайшли військові, обстріли почастішали. А ще навіть місцеві тепер не можуть перетинати лінії фронту тут, через звичайний блокпост, як було раніше. Щоб поїхати до матері, що мешкає під Горлівкою, за пару кілометрів звідси, я тепер повинен їхати на Майорськ, стояти там день в черзі. Раніше за дві години міг впоратися. А хтось там лікувався роками, у когось – могили рідних. Не думаю, що це скоро закінчиться, бо якщо б було бажання Горлівку б звільнили ще в 2014 році. Я питав бійців, що тоді були: кажуть, їм просто не дозволили. Мабуть, “договорняки”, як і з нашою контрабандою”.
В Новолуганському все складно. Місцеві, що бачили реалії товарообігу, впевнені в тому, що така війна вигідна усім. Бо якщо на цьому так вдало заробляли навіть вони, чому б це військовим з різних боків бажати згортання годівниці? Обстріли БАСа та околиць, подекуди — зайняття військовими приватних будинків, створює доволі відчутне напруження. Але зараз тут є відділок поліції, в центрі селища облаштований, як справжній блок-пост, в магазинах — відносно широкий асортимент продуктів. Вони вільно, без довідок та списків, можуть в'їхати чи виїхати з селища, хоча, дійсно, звідси тепер є тільки одна дорога — на Бахмут, по якій через якість покриття можна рухатися тільки 20 км на годину. Тому екстрену медичну допомогу, наприклад, зазвичай людям надають військові лікарі. Тут вже не подивишся російських каналів, якщо в тебе немає супутникової антени. Але довіряти українським військовим тут теж не поспішають, кажуть, що багато що перебільшують, щоб нагнати страху. Місцеві відмічають, що “Донбас-Україна” ініціював багато заходів для новолуганських дітей, наприклад, військові та діти часто грали на футбольному полі, де сітка на воротах зроблена з маскувальної. А айдарівці зараз самі знаходять найбідніших старих, щоб принести харчів. Але головне: погані чи хороші, але в селищі з’явилися хоч якісь правила життя, що після двох років невизначеності, напевно, можна вважати прогресом.