Останнім часом з’являються публікації дещо іншого штибу, де йдеться не про тотожність таки різних політичних сил, а про те, що можливий провал опозиції на жовтневих парламентських виборах нібито не буде катастрофою. Ба більш, це явище навіть має якийсь позитив, сприятиме очищенню Верховної Ради, створюватиме нові можливості суспільного розвитку тощо. Як завжди, аргументаційна складова розмислів цих ідеологів надто слабка. Наприклад, за їхньою логікою, прихід у парламент депутатів-мажоритарників зможе оздоровити ситуацію, позаяк, мовляв, вони менше залежать від своєї партії, оскільки зобов’язані потраплянням у Раду не партійним спискам, а голосам виборців. Це безмежна наївність чи невиліковне глупство? Мажоритарний виборчий округ за сучасних українських умов – це територія, що перебуває під жорстким контролем місцевої виконавчої влади, за якою скрізь стоїть одна всім відома партія. Лише вона вирішує, кому дозволити купувати виборців гречкою, що вже стала символом будь-якого підкупу, кому ремонтувати школи, дороги, будувати дитячі майданчики та вирішувати інші проблеми округу. ПР зовсім не для того провела новий виборчий закон і запровадила змішану систему виборів, щоби збільшувати кількість незалежних депутатів.
Крім того, щоби бути на місцях таким собі добрим чарівником, треба мати гроші. Здебільшого останні є в бізнесменів і корупціонерів. Як перші, так і другі можуть не дуже залежати від якихось партій, однак залишатися повністю залежними від влади з її прокуратурою, СБУ, МВС, податковою й іншими службами. Нинішня мажоритарна система зводить депутатську незалежність практично нанівець. Цими народними обранцями буде маніпулювати навіть легше, ніж депутатами – членами політичних партій…
Друга дивна теза ідеологів противсіхства: перемога регіоналів радикалізує українське суспільство. Тут маємо проблеми з логікою. Партія регіонів уже є переможцем, який підпорядкував собі геть усі гілки влади: законодавчу, виконавчу, судову, президентську тощо. І кого це змушує до рішучих дій? Такі перемоги, як переконує досвід пострадянських країн, доволі часто радикалізують лише владу, роблячи її вкрай реакційною, і деморалізують опонентів. Провал Болотної площі в Москві посилив загвинчування гайок після псевдоліберальних реверансів зіц-президента Дмітрія Мєдвєдєва. Чи радикалізував білоруське суспільство провал національної опозиції у протистоянні режиму Лукашенка? Хто чув про азербайджанську опозицію після її поразки в боротьбі з кланом Алієвих?
Українські противсіхи – це люди авантюрного характеру і тому часто схильні мислити за схемою «що гірше, то краще», чомусь безпідставно сподіваючись, що якщо стане зовсім погано, все обов’язково обернеться на краще. Чому? Цього вони самі не знають. Між тим на пострадянських теренах наочно діє протилежна схема «що гірше, то гірше».
Мрійники-противсіхи сприймають життя й історію України, як гру, за котрою цікаво спостерігати збоку, насолоджуючись власною безпекою. Тому їм постійно кортить змінити й ускладнити умови цієї гри, поставити експеримент: а що буде, якщо в Україні встановиться не фрагментарна, а тотальна класична диктатура з кров’ю, чи радикалізує це українців і як вони поводитимуться… А що буде, якщо поч-неться голод, якою тоді буде реакція українців? «Експериментатори» давно забули, що йдеться не про комп’ютерні іграшки, а про живих людей. Колись «залізний канцлер» Німеччини Бісмарк сказав про можливий соціалістичний експеримент так: «Для цього треба підшукати країну, якої не шкода». Тож, зважаючи на все, ідеологам противсіхства не шкода України… Ще 2010 року вони нас переконували, що регіонали – це ненадовго. Мовляв, український народ могутньою рукою скине цю публіку. Знову недоліки логіки: навіщо сприяти приходу до влади тих, кого потім треба буде скидати? Задля досліду? На живих людях? Як пояснювала одна недалекоглядна людина, чому голосувала на столичних виборах за незрівнянного Льоню-Космоса: «Для приколу»… А щодо противсіхських політичних прогнозів, то треба нагадати, коли 1917-го більшовики захопили владу, тодішні мудрагелі-противсіхи щиро переконували одне одного, що червоні протримаються десять днів, місяць, рік, п’ять років, десять…
В цих людях, «які проти всіх і всього», котрі й досі не зрозуміли, що вони накоїли 2010-го, найбільше вражає якась безодня національної та соціальної безвідповідальності, патологічна схильність до беззмістовного «естетичного» фразерства, до пози замість позиції. Вражає легковажність, яку не можна не назвати злочинною, байдужість до долі своїх співгромадян. Невже українці їх знову послухають?