«Ми ж не базувалися в Старобільську, – Ігор* уважно дивиться кудись поперед себе, – раніше наш загін був у Луганську, але влітку довелося покинути місто. Частину штурмувати намагалися. Стрілецька зброя, легкі міномети – стоїмо поруч із будівлею, яку нещодавно почали приводити до ладу. Разом із волонтерами, які саме привезли військовим тепловізор і ліки, чекаємо на дозвіл зайти всередину.
Луганські прикордонники. У червні, після двох днів запеклих боїв, їх передислокували в спокійніше місце, до Старобільська. Нині військові обживають приміщення старого дитсадка, який їм здали в оренду. Вздовж зеленого паркана то тут, то там видно чоловіків у камуфляжі з автоматами, на подвір’ї припарковано кілька авто. Подекуди видно зведені з мішків із піском укріплення.
«Якщо почнеться штурм, як колись у Луганську, боюся, все буде набагато страшніше. Просто накриють артилерією та й по всьому. Навряд чи вже стрілятимуть», – із сумом констатує Ігор.
Заходимо всередину. Нас одразу заводять до їдальні. Акуратно пофарбовані стіни, нові меблі, вішаки. На одному зі столів банка з грішми. На саморобній наліпці акуратним почерком виведено: «На телевізор». У кутку урчить електрочайник, на столі вазочки з печивом і згущеним молоком.
«Нам місцеві жителі допомогли гроші зібрати на ремонт. Якщо пам’ятаєте, тут раніше просто жах був, а не місце для відпочинку, – розповідає Олександр волонтерам. Саме він зустрічав нас усередині. – Зараз хлопці скидаються на телевізор. Щоб, так би мовити, все було цивільно. Можна було зайти, випити кави, новини подивитися, – пояснює прикордонник, показуючи на банку з грішми. Купюри всередині, щоправда, не надто великого номіналу – здебільшого від однієї до п’яти гривень. Серед них дзеленчать і копійки.
Волонтерів між тим уже очікують. Саме на нараду зібралися офіцери, пропонують урочисто передати тепловізор. Погоджуємося. Тим паче ще потрібно розвезти медпрепарати: щось із лікарських засобів залишиться в Старобільську, щось вирушить до Новоайдара. Прикордонники запрошують у гості, обіцяють трохи показати своє господарство й розповісти про робочі будні на новому місці.
Наступний ранок. Зимове сонце збирається небосхилом. Стоїмо з військовими біля червоного джипа, який має відвезти нас на невеличку екскурсію.
«Що в нас на кордоні з РФ? На тій ділянці, яку ми контролюємо, все відносно спокійно. Пункти пропуску працюють, люди їдуть у Росію, в Україну. Зрозуміло, що діє посилений режим контролю, ретельніше оглядаємо транспортні засоби, перевіряємо кожного, – до нас підходять ще двоє прикордонників. У камуфляжі, бронежилетах, з автоматами. – Поїхали, маємо час до обіду», – Ігор першим застрибує в машину».
Читайте також: Одкровення на кордоні
Подорож розбитою дорогою, навіть на позашляховику, нагадує поїздку на американських гірках. Машина раз по раз втрапляє у вибоїни. Часом нас підкидає вгору-вниз, розганяючи вранішній сон. Назустріч час від часу їдуть військові «Урали». То з причепами для бронетехніки, то з ящиками з-під боєприпасів. «Лєна» – виведено великими білими літерами на бампері однієї з вантажівок.
«Раніше тут дівчинка одна була. З українським прапором, жовто-блакитними стрічками. Стояла на узбіччі, зустрічала наших хлопців. Піднімало настрій. Її переслідували, погрожували. Але вона все одно ледь не щодня виходила до військових. Здається, на її честь навіть один із танків назвали. Втім, останнім часом щось не видно, – каже Олег, один із наших супутників. Йому вже десь за 30. На плечі висить АК, у руках мобільний телефон. Показує фотографії з блокпостів. – Отут ми з міліціонерами стоїмо. Це ще влітку було. А це відома Щастинська ТЕС. Там безперервні обстріли, – на екрані з десяток озброєних чоловіків, – тут увесь вищий склад. Офіцери, розвідники».
Проїжджаємо порожній блокпост. Прикордонники пояснюють: раніше тут стояли військові, проте згодом їх перевели в інше місце, а бетонні блоки лишилися. Інколи біля знака «Стоп!» зупиняються авто. Чекають, коли до них вийдуть із перевіркою. Не дочекавшись, поволі сунуть далі.
«У Луганську ми хотіли до останнього стояти. Боєприпасів собі набрали, укріпилися максимально. Нас тоді серйозно в облогу взяли, – Олег показує чергове фото: підвіконня, великі металеві ящики. – Калібр 7,62 їх пробивав, 5,45 застрягали. А якось до нас підігнали інженерний броньовик, набитий вибухівкою. Розвідка добре спрацювала, вчасно попередила. До нас потім вийшов спеціаліст, пояснював, куди стріляти, щоб воно не доїхало. А далі з’явилася інформація, що нас мають труїти газом. Довелося виходити», – за розмовами під’їжджаємо до блокпоста.
Уже добре знайомі бетонні укріплення, неподалік у землі виритий бліндаж. Попід ногами в прикордонників бігає пес Патрон. Коли повз проїжджають авто, він, заходжуючись гавкотом, проводжає їх. Утім, транспорту небагато. Що й не дивно, адже попереду дорога до вже напівмертвого міста Щастя. Поряд із нами зупиняється вантажівка, військові перевіряють документи, зазирають у багажник, оглядають вантаж.
«Ніч минула… спокійно. Обстріли були, але цього разу без втрат. І техніка відносно ціла, – ділиться новинами Володимир, боєць із блокпоста. – А в нас тут тихо. Це ближче до передової неспокійно».
Читайте також: In the army now. Суспільство змінює ставлення до військових
Військові перекидаються жартами, дехто позує для фото напам’ять. Виносять роздруківку з віршами 16-річної дівчинки, просять якось їх опублікувати. Утім, текст не віддають, обіцяють скинути на електронну пошту. Заводять у бліндаж, показують нехитрий побут: ліжко, чайник, саморобний умивальник, буржуйка. У кутку висить портрет молодого Шевченка. Радо дозволяють зробити кілька світлин, але просять без облич.
«Зрозумійте нас правильно, ви фото опублікуєте, а потім нас шукатимуть. І з блокпостом обережніше, будь ласка, тут же питання безпеки», – просить прикордонник Євген.
Прощаємося. Попереду візит до бази в Новоайдарі. Кілька хвилин нерівної дороги – і ми біля зелених воріт. За ними кілька бійців, які уважно стежать за машиною. Через хвилину заїжджаємо у двір.
«Як із проросійськими настроями? Вони є. Навіть люди, які висловлюють антивоєнну позицію, заявляють, що вони проти насилля і війни, фактично проросійські. Ставлять нам запитання на кшталт: «Чого ви до нас зі зброєю прийшли?». Хоча сприймають нас краще, ніж попервах. Раніше ставлення місцевих було дуже насторожене. Але допомагати намагаємося, підтримуємо порядок. Якщо десь нетверезі люди зі зброєю ходять, затримуємо, лікарні допомагаємо. Учора волонтери нам медикаментів привезли, ми частину віддали. Ну й тут поряд дитсадок є, вже, можна сказати, підшефний», – розповідає Руслан.
Заглядаємо до імпровізованої «казарми», чи то, краще сказати, кімнати відпочинку. У колишньому кабінеті якогось чиновника попід стінами стоїть чотири двоярусні ліжка, у центрі кімнати – телевізор. Тут же один із прикордонників відпочиває. Руслан пояснює: бійці розквартировані по всій будівлі. Виходимо в темний, довгий коридор. Завертаємо до сходів на другий поверх. Перед ними в доволі просторому приміщені встановлені дерев’яні стільці, у кутку телевізор нон-стоп показує новини. На стіні прапор України і портрет Порошенка. Тут же дошка пам’яті з іменами загиблих на службі прикордонників. Під портретами свічка.
«Вона постійно горить, – каже Руслан, схиливши голову. – Одна догорить, ставимо іншу. Ми про загиблих колег пам’ятаємо, –замовкає на кілька секунд. – Ну що, подивимося на дитсадок? – раптово схоплюється.
Читайте також: Диверсійна потреба
Щойно разом із військовими з’являємося на подвір’ї дитячого садочка, як нас оточують дітлахи. «А печиво буде?» – задираючи голови на чоловіків у камуфляжі, питають. Вихователі заводять їх до будівлі, просять нас трохи зачекати й лишити зброю надворі. Аби не лякати малих.
«Часом із будматеріалами допомагаємо. Якщо щось відремонтувати треба. На Святого Миколая дістали вихованцям солодощі з фруктами, а на Новий рік просили волонтерів для діток якісь розвиваючі ігри привезти. Так вийшло, що садочок якось на відшибі стоїть. Тож ми його під своє крило взяли, – каже Руслан. – А ще якось нам волонтери передали вітаміни. Дитячі. Ну куди нам, здоровим чоловікам, їх? Перевірили в лікарні, щоб термін придатності був нормальний, ми ж у цьому не спеціалісти, і передали діткам».
Всередині жарко. У дитсадочку лише дві групи на 38 дітей. Із кімнат чути сміх. Подекуди з-за дверей визирають скуйовджені голови. Подивитися на гостей.
«Так, хлопці допомагають час від часу. Іграшки якісь привезуть, печиво дітям. Малеча щаслива», – пораючись коло вихованців, розповідає вихователька Валентина. Просить їх розповісти, що саме привозять їм великі дядьки в камуфляжі.
«Цукерки, мандарини, пе-ечиво», – різноголосо відказують малі. Попереду в них тиха година, доводиться збиратися. Вже майже обід, «екскурсія» завершується. Вантажимося в машину на Старобільськ. Прощаємося з Русланом.
«Воюватимемо до останнього. У нас же служать місцеві. І все лишилося на «тій» території: квартири, будинки, машини. Навіть одяг. Дехто взагалі в самій формі виїхав із міста, все полишили. Наш дім Луганськ. Сумуємо за ним. І дуже хочеться туди повернутися».