«Ми їхали на вантажівці, на «Уралі». Потрапили з хлопцями у засідку. Вибух, стрілянина. Уламок снаряда вибив ліве око і вийшов крізь праву брову, пошкодив череп. Лікарям довелося виймати уламки кістки, аби вони не пошкодили мозок», – говорить рівним голосом Сергій про свою травму.
Він сидить на старенькій кушетці, заповнюючи анкету, яку дав психолог. Питання доволі очікувані: чи поганий сон, чи він нервує і як часто, чи сильні перепади настрою тощо. Це частина програми психологічної реабілітації, за яку взялися в Ірпінському госпіталі. Сергій не може сказати, чи допомагає вона, але наполегливо виконує завдання психолога.
«Мене взагалі призвали. Так, минулого літа. Пішов в армію, потім на Донбас, на передову. Сам я з центральної України, – Сергій відкладає в сторону анкету, – маю сина, 12 років (обличчя військового враз змінюється, він посміхається), в школу ходить. Як вчиться… ой, міг би й краще», – сміється.
Чоловік говорить короткими фразами, із мінімально необхідною кількістю слів. Про війну згадує неохоче. Переконує, що телевізор, хоч той стоїть у кімнаті, майже не дивиться. Більше читає журнали та спілкується з іншими пацієнтами.
«У госпіталі явно краще ніж у полі, – сміється, – і годують тут ліпше. Хоч і не домашня кухня. Одяг є, постіль теж. Волонтери, знову ж таки, допомагають. Вони тут поряд, у будівлі госпіталю. Недавно приїжджали, силою мені шорти у руки запхали. Довго відмовлявся, не хотів брати. Та й навіщо мені: родичі з дому все привезли. Може, воно комусь потрібніше. Спілкуємося з ними часто. То на каву до себе покличуть, то фруктами пригощають», – Сергій кладе журнали на місце.
Читайте також: Пройшов Іловайськ і врятував прапор
«До війни працював. І охоронцем, і водієм, і навіть молов на млині борошно. В останньому, правда, немає нічого цікавого, – чоловік знову неголосно сміється, – зараз ось теж треба буде якось влаштовуватися в житті». До кімнати заходить психолог Олег, Сергій перериває розмову, починається заняття.
Олег розкладає перед військовим дві колоди з фотографіями. В одній – зображення з війни, техногенних катастроф, в іншій – дерева, квіти, усміхнені діти з мамами. Психолог просить Сергія вибрати з кожної колоди кілька картинок, які викликають найбільш сильні емоції, і пропонує їх обговорити. Військовий витягає зображення із вибухами, чоловіками у камуфляжі і фото жінки з кількома дітьми.
«Перші у мене асоціюються з війною. Найсильніше – фото з вибухом. А жінка, діти викликають асоціації з майбутнім», – Сергій уважно роздивляється фотокартки.
«Зрозумійте, психологічна реабілітація для бійців дуже важлива. Він може ходити спокійний, але десь у свідомості залишаються переживання, проблеми, негативний досвід, пов’язаний із війною. Треба допомогти людині його прийняти, перемогти, пережити. Адже рано чи пізно він все одно вирине. Якщо його не витягти раніше, не дати людині переосмислити – згодом це може вилитися у значні проблеми. Сергій у плані такої роботи подає дуже великі надії», – Олег відволікається на кілька хвилин, аби пояснити суть роботи із фотографіями.
«Ми відібрали фото, які в людини однозначно асоціюються з чимось хорошим, добрим, мирним і з негативом, війною. Завдяки цим фотографіям можна допомогти людині подолати стрес, негативний досвід. Ми говоримо про емоції, спогади, людина їх повторно переживає, осмислює», – психолог повертається до роботи. Ми ж залишаємо кімнату і виходимо в коридор, аби не заважати.
Читайте також :Поранений і забутий. Влада не помічає постраждалих на Майдані
Простора кімната поверхом нижче. Посеред приміщення стоїть великий плаский телевізор із комп’ютером та камерою, одна зі стін затягнута зеленим фоном. Це система «Айрекс», яка за допомогою інтерактивних ігор дозволяє відновлювати рухливість.
Перед екраном – Олег. Намагається встигати переставляти віртуальні ящики на віртуальному конвеєрі. У чоловіка травмована рука, нині ж намагається повернути її рухливість.
«А це доволі важко. Враження, що ти дійсно щось тягаєш», – обличчя військового зосереджене. Рухи кінцівкою дещо незграбні.
«Тут ми проводимо, фактично, ті самі процедури, які у нас зазвичай використовують для відновлення рухливості. Проте самі знаєте, як воно буває. Людині нецікаво, вона втомлюється, їй боляче. І вона швидко завершує заняття. Тут трохи інша ситуація. За допомогою гри ми відволікаємо людину від болю і зацікавлюємо її у тих самих вправах, що і раніше. І, як наслідок, і результати кращі», – пояснює Олексій Волянський, голова реабілітаційної клініки.
«Так, воно справді трохи відволікає.., та як же по цим барабанам правильно бити?» – Олег намагається виконувати пропоновані комп’ютером вправи, однак через кілька хвилин віддає рукавички медсестрі і виходить у коридор.
«Я тут ледь не вперше, був кілька разів. Займатися у цій кімнаті, звісно, цікавіше, ніж просто з лікарем. Гра затягує, – Олег посміхається, – але ви краще Федора он зніміть. Він частіше тут буває, і успіхи в нього значно кращі», – військовий розвертається і зникає в напівтемних коридорах.
Тим часом місце навпроти зеленої стіни займає інший поранений. Федір отримав травми у січні під Горлівкою. Була перебита ключиця. Нині завершує реабілітацію.
«Ну що, давайте парашут?» – весело говорить медсестра і запускає чергову гру – своєрідний симулятор.
«Тут потрібно утримувати приціл у центрі, аби набрати більше очок. Ось, внизу екрану, бачите? А для цього треба активно рухатися», – говорить Федір, розмахуючи руками зі сторони в сторону. І так кілька ігор підряд. Парашут змінюють авто, потім сноуборди. Врешті, стомлений, військовий завершує.
Читайте також: Танковий таран старшого лейтенанта Абрамовича
«Психологи? Ні, до психологів не ходжу. Якось сам все переживаю. Чому не ходжу? Був у нас тут один хлопець. Після розмови із психологом у собі зовсім замкнувся. Не знаю, про що вони там говорили. А мені часом сни важкі сняться. Нещодавно ось налякав сусідів по кімнаті – кричав уночі. Звісно, що важко. Хлопці загинули, друзі там лишились. Але треба жити далі. Хто зна, може, пізніше і піду до психологів, якщо відчуватиму потребу, та поки краще сам», – виходимо разом із кімнати, обережно зачиняючи двері.
«Заняття цікаві. А ще тут нестандартно лікують. П’явки, бджоли, голки. Незвично. І годують добре. Загалом, почуваєшся більше як у санаторії, ніж у лікарні», – Федір іде у свою кімнату.
З прочинених дверей чути тиху музику. Кілька військових на акупунктурі. Із коридору можна розгледіти хіба що зелені перегородки. Обережно зазираємо всередину. На кушетках, між імпровізованими стінами із ширм, лежать чоловіки. Процедури різні: хто з п’явками, хто з голками. Аби не відволікати військових, залишаємо кабінет і рухаємося далі.
У коридорі привертає до себе увагу кілька кліток з папугами. Поряд, на дивані, сидить чоловік.
«Скажи «хороший». Ти ж розумна пташка. Скажи «хороший», – це Олексій. З літа минулого року – на Донбасі. Отримав проблеми з хребтом після вибуху гранати.
«У мені ж ваги під 110 кілограм. І у мене грижа була. А під час бою вибуховою хвилею відкинуло, і я кілька метрів пролетів, приземлився невдало, грижа дала про себе знати. В результаті опинився тут», – чоловік, не відволікаючись, продовжує чухати папугу.
«Скоро вже маю завершити реабілітацію. А далі – плани на мирне життя. У госпіталі добре: у пересуванні нас не обмежують, церберами над нами не стоять. Якщо ну дуже сильно захотіти, можна навіть пива випити», – із гумором завершує Олексій.
Питаю, чи не дошкуляють візитери.
Читайте також: Подвиг батальйону «Донбас»
«Так», – говорить папуга, випереджаючи чоловіка. Військовий сміється.
«Говорити вчимо. Вміє вимовляти слова «так» і «хороший». Ще може нецензурщиною сипонути», – Олексій підіймається і рушає на процедури. Нам же показують кабінет ерготерапії.
Велика палата радше нагадує ігрову кімнату, ніж приміщення у медзакладі. В кутку прилаштовані невеличкі сходинки, на стінах – крани й перемикачі всіх форм і розмірів. На протилежному боці – імітація кухні з усім приладдям. Поруч – двері із максимально можливою кількістю замків. Окремо стоїть дерев’яний куб із гвинтиками.
«Чи можна говорити, що такі заняття дають результати? А як ви думаєте: якщо за два тижні людина, у якої не рухалася рука, починає себе обслуговувати – це результат? Думаю, відповідь очевидна. Цю кімнату зробили максимально наближеною до побутових умов. Аби людина могла відновлювати рухомість кінцівок. Тут і вимикачі, і ручки на дверях, і крани, – голова реабілітаційної клініки показує дерев’яний куб. – Є головоломки для відновлення дрібної моторики. Шкода, лише інструктор прихворів, тож поки пацієнти змушені займатися в іншому місці».
«А взагалі, до нас люди з усього фронту потрапляють. І з Луганської, і з Донецької областей. Намагаємося ставити їх на ноги. У планах – робота з тваринами. Військові дуже люблять наших папуг. Ми ж думали спільно з Канадою запустити програму реабілітації за допомогою собак. Як показала практика канадців, тварини допомагають пережити стрес. Навіть пов’язаний із війною», – Волянський говорить дещо схвильовано. Відведений на візит час завершується, виходимо на вулицю.
«Коли процедури завершуються, хлопці можуть територією госпіталю погуляти. Ніхто не проводить тут політінформацію, не читає лекцій чи змушує дивитися телевізор, якщо ви про це», – це місцевий «замполіт». Пояснює нюанси роботи із пацієнтами.
Читайте також: «Відбили б до Ростова»
«У дозвіллі їх не обмежують. Правда, попервах були проблеми з алкоголем, але нині вдалося із цим розібратися. Взагалі «аватари» (таке прізвисько в АТО дають тим, хто зловживає оковитою – Ред.) – це проблема. Люди можуть «присідати на стакан», коли повертаються з війни».
Повз проходить група військових. Хто на костилях, хто з паличками. «Вася, є…, як тебе сюди занесло?» – кричить один військовий іншому. Наш співрозмовник робить кислу міну, дивлячись на чоловіків.
«Та то бойового товариша зустріли, вибачте», – ніяково виправдовуються вони.
«Загалом, ми тут намагаємося не дати людині скотитися в алкоголізм. Зайняти її, допомогти психологічно, аби дати можливість повернутися в мирне життя», – на прощання говорить військовий.