Упродовж шести днів парижани змогли побачити “Дике поле” Ярослава Лодигіна за романом Сергія Жадана “Ворошиловград”, короткометражку Олеся Саніна “Анна”, фільм Романа Бондарчука “Вулкан”, стрічку Аркадія Непиталюка “11 дітей з Моршина”, вже хрестоматійну роботу Юрія Іллєнка “Лебедине озеро. Зона”, документальний фільм про Майдан Ярослава Пілунського “Перша сотня”, а також перший повнометражний фільм Марисі Нікітюк “Коли падають дерева”.
Кожен з фільмів або вже здобув ту чи іншу нагороду, або був відібраний до участі у зарубіжних кінофестивалях. На відкритті та закритті заходу зала була вщент повна, в інші дні — не аж настільки, але загалом публіка гарно прийняла захід. “Спочатку поділюся власними враженнями, як українки, від фестивальних переглядів, – сказала в коментарі Тижню директор українського культурного центру Наталя Кочубей. – Це, по-перше, почуття великої гордості за наш кінематограф, наших кіномитців, які змогли зробити таке якісне, цікаве і сучасне кіно.
Без перебільшення, це прорив. Справді «нова хвиля». Пригадується, як в радянські часи в Україні виходили сірі, порожні кінострічки, і як це було сумно. Я тут, звичайно, виношу за дужки доробок таких несистемних митців як Іван Миколайчук, Юрій Іллєнко, Кіра Муратова. Вони були як виняток, і «творилося» їм не дуже просто.»
Читайте також: Мистецтво та розбещення у новому французькому кіно
Висновок французьких глядачів, які відвідали захід: це автентично європейське кіно, як за стилістикою, так і за темами. “Події, що відбулися в “Дикому полі”, “Вулкані”, “Коли падали дерева” запросто могли б статися десь у проблемному паризькому передмісті або в депресивному провінційному містечку, – поділилася міркуваннями парижанка Валері Депляс. – Може, герої б виглядали дещо інакше. Але брутальність соціальних взаємин у кам”яних джунглях, смуток та безвихідь, збиті гальма, і поряд з цим — гостра потреба в теплоті, любові, підтримці, – все це апелює до власного досвіду французького глядача, до знайомих йому проблем та викликів”.
Чому перший фестиваль такого формату відбувся саме в Парижі? “Франція — батьківщина кінематографу”, – пояснює директор благодійного фонду Ігоря Янковського Тагір Імангулов. За 7 років існування фонд проводив дні українського кіно в Мюнхені та Лондоні, Парижі та Римі, Амстердамі та Будапешті. Але такий формат — фестиваль у найбільшому паризькому кінотеатрі — вперше. Тагір Імангулов пояснив “Тижню”, що фестиваль – повністю приватна українська інвестиція: “Фонд витратив понад 2 мільйони гривень на організацію цього заходу. Мета була -залучити до події якмога більше французів. На відкриття прийшли декілька французьких дистрибюторів. Українські продюсери почали перемовини щодо просування укр кіно. Кінематограф — це бізнес. Якщо ми покажемо, що маємо кіно світового рівня, його куплять, і воно отримає пракат.”
Читайте також: Історія та спецефекти
Кожен перегляд закінчувався обговоренням фільмів за участю режисерів, акторів, продюсерів. Серед запитань траплялися й несподівані. Зокрема, про нецензурну лексику, що її зовсім не цураються персонажі кінофільмів. “Це погана реклама Україні!” – спробувала обуритися одна з глядачок. На що почула іронічну відповідь Сергія Жадана: “Я сам з Луганщини, тож чесно зізнаюся, що дійсно – все в житті не так. Мій старший брат завжди звертався до мене цитатами Шевченка. А матюкатися я навчився вже на філфаці у Харкові”.
Універсальність змісту більшості стрічок, на якій наголошують насамперед французькі глядачі, має в той же час виразну українську форму, характерну поетику. “Можу впевнено засвідчити, що в нас народилася справжня «Нова Хвиля» нових сценаристів, операторів і неймовірних режисерів, – сказала у розмові з Тижнем паризька художниця Віталія Рікар. – Вони зуміли розбудити нашу кіноіндустрію від летаргійного радянського сну, скористатися всією символікою українського народного багатогранного епосу, що звертається до образів лісових мавок, обрядів Купала, великоденних звичаїв, замішаних на релігійному дуалізмі, який в нас живе і відрізняє нас від західних європейців. Це ставлення до життя, трагічне з одного боку і саркастичне з другого, робить українське кіно особливим, насиченим і незабутнім, як фільм Марисі Нікітюк “Коли падають дерева”, чи фільм Ярослава Лодигіна “Дике поле”, за твором Сергія Жадана. Дуже важливим і вчасним був також показ фільму Юрія Іллєнка “Лебедине озеро. Зона”, знятий за спогадами неповторного Сергія Параджанова. У мемуарах, що лягли в основу сценарію, видатний режисер поділився зі своїм оператором і другом Іллєнком згадками про свої роки, проведені в тюрмі, що конденсують жорстокість та безглуздя цілого родянського режиму”.
Читайте також: Відкриття Docudays UA: лазерне шоу, акція на підтримку політв’язнів та постправда
“Дуже сподіваюся, що фестиваль повернеться наступного року! – поділилася надіями з Тижнем Ірина Дмитришин, завідувачка кафедрою україністики паризького Інституту Східних мов. – Він став справжньою подією в українському житті Парижа. Дуже хороша і різнопланова програмація. І останні стрічки, й класика, і документальний, і дитячий фільми, і навіть показ, майже водночас із виходом на українські екрани, кінофільму «Вулкан». Було приємно читати відгуки про нього від українських друзів і самій його дивитися того ж дня в Парижі. Вразив якісний стрибок українського кіно, кількість молодих і талановитих акторів. Дуже вдало підібраний фільм на відкриття : « Дике поле » за « Ворошиловградом » Жадана, оскільки книжку було перекладено і чимало глядачів її вже читали. Приємно здивували « 11 дітей з Моршина », а документальна « Перша Сотня » була справжнім флашбеком на події п’ятирічної давності – Майдан та початок війни, яка і досі триває. Чимало глядачів не стримували слоьзи, і один навіть запропонував показати цей фільм перед другим туром виборів…»
Яке майбутнє відкриває молодим кінематографістам участь у подібних заходах? Як пояснив Тагір Імангулов, це створює можливості нових зустрічей, партнерств, майбутніх угод. “Наша ставка на молодих спрацювала, – вважає пан Імангулов. – Перші результати вже є: українське кіно бере не тільки кількістю, але й якістю. Незважаючи на те, що відродження триває кілька років, немає мабуть такого фестивалю, не б не було представлено укр кіно. І це не тому, що їх посилають, а тому, що їх відбирають. “Вулкан”, який був знятий рік тому, проїздив понад 40 фестивалів. Ми возимо митців за кордон, щоб вони побачили, як працює кіноіндустрія. Дуже приємно що ті, кого ми з першими короткометражками возили до Канн, цього року знімають свої перші повнометражні фільми. Всі фільми, які ви бачили, продусуються молодими людьми, представниками не дуже великих, але дуже активних комерційних компаній, деякі з них прийшли з рекламного бізнесу. Вони набагато мобільніші. Наприклад, продюсер “Дикого поля” Володимир Яценко приїхав сюди не лише показати фільм, але й провести перемовини не тільки з французькими, але й зі світовими дистрибюторами.”
Читайте також: Виклики "Людини з табуретом"
Український імідж за кордоном… Він формується під впливом цілого комплексту подій та явищ, проривів провалів у політиці, економіці, культурній сфері. Мистецтво в цьому процесі грає особливу роль — воно завойовує серця. “Радість і великий приплив енергії виникає від того, що фільми розповідають, правдиво і відверто, про сьогодення нашої країни, що головне, про той тип людини, українця, який останнім часом вийшов на авансцену нашої історії і демонструє готовність відстоювати свою гідність, своє невід’ємне право бути господарем на своїй землі, – підсумувала Наталя Кочубей. – Якийсь невловимий майданівський дух виникає під час перегляду стрічок «Дике поле», «Вулкан». Вони дають надію і впевненість у правильності шляху, обраного Україною у 2014 році. При цьому зміст фільмів є багатошаровим, цікавим і в плані кінематографічної стилістики, тонких посилань до творчості метрів кіномистецтва, і в плані зашифрованих образів, символів та алегорій. Тому після перегляду тема не відпускає глядача, спонукає до роздумів.”
Нові місточки між французьким та українським кіно прокладені. Наскільки активним стане двосторонній рух, залежить від багатьох факторів, і не в останню чергу — від інвестиційного клімату та економічної ситуації в Україні, адже найкращі перспективи для прокату за кордоном мають фільми спільного міжнародного виробництва. Бути в Європі — це також мати європейського глядача, бути присутніми на європейських кіноекранах. Україна лише почала завойовувати своє місце у світовому кінематографічному просторі. Схоже, ці перші кроки — обнадійливі.