Кілька днів тому не перший від початку війни обмін полоненими здобув виняткову увагу французьких медіа. «Це перший крок до компромісу, який дасть змогу Києву відновити суверенітет на Донбасі та на східних кордонах», — написав впливовий щоденний часопис Les Echos. Цей коментар — типовий відгук на подію, яку бачать у Франції не лише складовою мирного врегулювання на Донбасі, а й елементом нової стратегії «зближення з Росією», яку просуває Макрон. У серпні на спільній прес-конференції з Путіним у Брегансоні Макрон повідомив, що планує «найближчими тижнями» зібрати в Парижі керівників України, Росії та Німеччини, щоб відновити переговори за «нормандським форматом». Мотивація французів — сподівання на лідерство в європейській дипломатії, перезапуск відносин із РФ, надія на послаблення Китаю та Штатів.
Москва досить швидко зреагувала на пропозиції французького лідера, відразу позначивши свої «червоні лінії». Кремлівський радник Юрій Ушаков пояснив інформагентству Reuters, що Росія візьме участь у переговорах, лише якщо відбудеться відвід військ від окупованих територій, Донбас отримає спеціальний статус, а висновки зустрічі будуть узгоджені попередньо. Якщо в Зеленського оптимістично кажуть, що до переговорів готові у вересні, кремлівський радник підказує, що реалістичніше орієнтуватися на жовтень.
Читайте також: Олександр Литвиненко: «Треба не лише захищатися від Росії, а й вчитися співпрацювати з іншими країнами»
Очевидно, вимога «узгодити попередньо висновки» має означати, що зустріч лідерів чотирьох держав обмежиться спільним фото та формальними обмінами люб’язностями. Надихнувшись французькими авансами, Москва використовує момент сповна, звично диктуючи умови. Путін убезпечує себе від несподіванок, що виникають під час повноцінних переговорів, де кожен обстоює свою позицію. «Спільна дорожня карта», складена в Москві під час візиту двох французьких міністрів, — оборони та закордонних справ, — містить, слід розуміти, весь перелік путінських «хотєлок», на який пообіцяли зважати любі французькі друзі.
Сєрґєй Лавров відразу після зустрічі Великої сімки озвучив ще одну вимогу до саміту — втілення на Донбасі формули Штайнмайєра. Йдеться про встановлення конституційної автономії на окупованих територіях та організацію там місцевих виборів. Чим концепт колишнього міністра закордонних справ Німеччини припав до серця Білокам’яній? Насамперед своєю розмитістю. Формула ніби й повертає Україні окуповані землі, але без реального контролю над ними.
«Секрет формули Штайнмайєра ховається у визначенні «вільні, демократичні вибори», — пояснив Тижню один із колишніх послів Франції в Україні. — Уявімо, Зеленський піде на поступки Росії та запровадить модель: спочатку вибори, потім виведення російської зброї та найманців і доступ Києва до міжнародно визнаного кордону з Росією. Мало хто з нас міг би уявити, що змучена війною земля за присутності російських військових та озброєних місцевих сепаратистів здатна продемонструвати світу зразкову демократію. Проте хто визначатиме ступінь свободи та демократичність виборчого процесу? ОБСЄ. До стандартів цієї організації прив’язана формула. Фактично ключ від ситуації опиниться в руках ОБСЄ, а не Києва».
Одним із тривожних сигналів, що пролунав відразу після спільної прес-конференції Макрона з Путіним, стала навіть не зміна курсу французького лідера, а підміна базових формулювань у релізах президентської прес-служби. Санкції, як усі пам’ятають, ухвалювалися через анексію Криму. Відповідно доки не зникне причина їхнього запровадження, себто доки Крим не повернеться в Україну, скасування цих санкцій є нелогічним. Проте з останніх тижнів серпня французький політикум заговорив не про «повне відновлення територіальної цілісності України», як раніше, а про «бажані суттєві зрушення», що могли б стати підставою для «пом’якшення санкцій».
Але як визначити «суттєвість» зрушень? За бажання ними можна вважати будь-який яскравий, розпіарений жест. От хоч би й обмін полоненими: для українців це світла, радісна, важлива подія, для Кремля — вчасний аргумент для торгів із Заходом. Якщо Франція, анонсуючи відновлення «нормандського формату», чітко заявила власні інтереси, а Росія, в принципі погодившись на зустріч, відразу ж заповзялася шантажувати партнерів по переговорах, то Україна зі своїми «червоними лініями» досі публічно не визначилася. Щоправда, колишній міністр закордонних справ Павло Клімкін підказує, що формулювання «вільні та чесні вибори», закладене до формули Штайнмайєра, містить у собі механізми захисту українських інтересів. Зокрема, стандарти ОБСЄ, якщо буквально їх дотримуватися, не дозволяють присутності під час виборів іноземних військ. Київ також міг би (і мав би!) наполягати на участі у виборах українських політичних партій, на доступі виборців до українських медіа, на голосуванні переміщених осіб, а задля цього — на розміщенні в зоні конфлікту миротворчого контингенту ООН із військовою, поліцейською, цивільною складовими… Тобто ще можна поборотися. Хотілося б вірити, що саме цим і займається, нехай непублічно, українська дипломатія.
Читайте також: Французькі граблі у діалозі з Москвою
Проте об’єктивно загальний контекст переговорів несприятливий для Києва. Захід в особі не лише Макрона, а й Трампа, чекає від Зеленського готовності до компромісів. «Зміна влади в Україні є доброю нагодою змінити ситуацію», — відверто кажуть високі французькі чиновники від міністра закордонних справ до керівництва Інституту стратегічних досліджень при Вищій військовій школі Франції (IRSEM). «Москва шукає та не знаходить виходу з глухого кута на Донбасі, їй треба допомогти», — вважає директор IRSEM Жан-Батіст Жанжен Вільмер. «Росія не хоче повертатися до демократичної спільноти, навіть якщо вона каже, що бажає цього. І точно не на умовах ЄС», — опонують дослідники британського Королівського інституту міжнародних справ Матьє Булеґ та Джеймс Ніксі. Стратегічна мета Росії, аргументують у Лондоні, зовсім не долучення до західної системи цінностей, а власна експансія на всіх рівнях. У цьому сенсі що довше на Донбасі жеврітиме війна, то вигідніше Москві: збройний конфлікт дестабілізує Україну та переносить у невизначене майбутнє трансатлантичні мрії Києва.
Ще в серпні в публікації «Народ чекає миру — формула для Донбасу» керівник IRSEM Жан-Батіст Жанжен Вільмер пропонував «зорганізувати нову дипломатичну подію на найвищому рівні в Парижі» та «підштовхнути Київ і Москву до переговорів, які поклали б край обговоренню популярної ідеї, нібито альтернатива мінським угодам можлива». Отже, від нового президента чекають гнучкості та безконфліктності. Чи відповідає це інтересам Києва? Навряд чи. Проте російським та частково французьким — так.
Читайте також: Діалог Макрона і Путіна: крок вперед і два назад
З-поміж тез, напрацьованих в IRSEM, варта уваги ще одна, яку, ймовірно, просуватиме Париж під час переговорів. «Треба підтримати нову владу в Києві, але вона мусить відійти від «жорсткої лінії», що полягає в тому, ніби лише Москва відповідає за порушення режиму припинення вогню», — пише Вільмер. Спроби дорівняти агресора та його жертву робляться не вперше. Проте у світлі нової лінії на зближення з Москвою аргументи інституції, що надає теоретичну базу до безпекової політики Франції, набувають особливого значення. Відкриті джерела не дають інформації про те, що саме пропонує український МЗС до зустрічі «нормандської четвірки». Мінські угоди ухвалювалися за зовсім іншого контексту. Росія тоді мала сильніші позиції, Київ — значно слабші. П’ять років війни суттєво переставили акценти, й Україна цілком має право запропонувати до переговорів свою формулу Пристайка, Зеленського, Данилюка або когось іншого. Мати власну стратегію завжди перспективніше, ніж грати чорними та лише відповідати на ініціативи інших. Легітимність такої постановки питання очевидна: війна відбувається виключно на українській території.