Так, наприклад, сталося в американському серіалі «Легіон», де звичайний хлопець-шизофреник виявляється одним із наймогутніших мутантів і прагне банального людського кохання, проте розуміє, як важко навчити нормальності людину, водночас стверджуючи, що вона не така, як інші.
Бажаючи бути своєрідним, завжди ризикуєш порушити якісь соціальні приписи й межі. Жадаючи піти далі за інших, одразу відважуєшся проминути точку неповернення і стати унікальним, звідки ой як непросто повертатися до нормальної більшості, бо ж норму визначає саме та ситуативна громадська думка, що стає провідною для тих, кого трохи більше ніж половина. Коли ж більшість не має своєї норми, то настає «аномія» (стан суспільного безладу, за Емілем Дюркгаймом), яка провокує деструкцію й автодеструкцію. Саме тому державний лад, наглядаючи й караючи, завжди апелює до норми як останнього прихистку стабільності в нестабільному світі.
У 1974–1975 роках Мішель Фуко прочитав у Колеж де Франс курс лекцій на тему «Ненормальні», у яких обґрунтовано довів, що саме поняття «ненормальна людина» сформувалося у XVIII столітті. На його переконання, генеалогія «ненормального» йде від трьох персон:
1) людського монстра;
2) невиправного (якого суспільство вважає хоч і недисциплінованим, але виправним, а тому виліковним);
3) онаніста.
Усі три співвідносяться з різними нормами й відповідно їх же й порушують:
1) закон (природа й суспільство);
2) родина та її оточення;
3) вужчий простір: кімната, ліжко, тіло, батьки й лікар.
Фуко визначає ненормального як поєднання неможливого й забороненого та наголошує на тому, що не існує опозиції «нормальне — ненормальне», а, найімовірніше, лише градація між першим і другим.
Хотіти бути, як усі, та не хотіти цього — навіть не дві сторони однієї медалі соціалізації, а єдине бажання, суперечність у якому витравлюють ще в школі, коли кожній дитині кажуть, що вона унікальна, але також зазначають, що вона не має протестувати проти загальноприйнятих вимог та правил і повинна бути нормальною або принаймні таку вдавати.
Фуко слушно зазначав, що норма — це не природний закон, а здатність примусу, який завжди пов’язаний із владою. І найпоказовішою владною структурою, яка бореться з порушеннями норми, є, звісно, божевільня. Проте розмиті межі нормальності й бажання приборкати інакодумців будь-яким коштом призводять до того, що виникає репресивна психіатрія як механізм державної боротьби з незгодними й непокірними, яких для зручності називають божевільними. Пригадати бодай примусове лікування українських дисидентів (зокрема, Леоніда Плюща), яке було б неможливе без вигаданої радянським психіатром Снєжнєвскім «млявоплинної шизофренії», що прислужилася під час багатьох процесів «нормалізації» homo sovieticus. Проте ще для Зіґмунда Фройда було очевидно, що божевільня — це заклад, де люди з типовими психічними розладами лікують людей із нетиповими психічними розладами.
Норма завжди санкціонується більшістю і через те є мінливою, її доволі часто використовує (само)обрана «говірка меншість» для маніпуляції «мовчущою більшістю». Саме тому в цьому буремному світі хочеться вірити коли не в моральний закон усередині нас, то принаймні в сталість зоряного неба над нами. Та як позбутися знання про те, що можна ще довго бачити світло далекої зірки, навіть коли вона згасне? Черговий ілюзорний аргумент про бажану стабільність норми, що нібито має цементувати дійсність, яку приймаєш, лише визнаючи, що стовідсотково переконлива ілюзія і є реальністю.
Читайте також: Помиляйся краще
Виборсатися з лабетів умовного вибору між нормальним та винятковим можна лише уникнувши його та ставши собою. Кожен із нас має унікальну райдужну оболонку ока та майже неповторні відбитки пальців, проте темпераментів лише чотири, як і груп крові. Зрозуміло, що є біологічні й психологічні обмеження, але за певних передумов і обставин можна стрибнути вище власної голови, вибитися не просто в люди, а й у таланти. Хай там як, але, скажімо, нот і надалі сім, а композитори й досі не перевелися.
Ненормальні, як і генії (попри псевдонаукове твердження Ломброзо, що це синоніми), є аномалією, а тому особливі за визначенням, тож закон їм не писаний. Але чи може пересічна людина адекватно реалізувати свою унікальність? Так, якщо це буде нормальне, типове відхилення, дозволена свобода в обмеженому просторі. І саме освіта, як один з інструментів примусу, змалку навчає думати за аналогією, робити завдання за зразком, наслідувати, підкорюватися та навіть під час написання твору на вільну тему змушує дотримуватися загальних вимог до написання творчої роботи.
Читайте також: Біля Нобеля
Унікальність важко симулювати, тоді як довкола сила-силенна тих, хто вдає із себе нормальних. Пасти задніх чи вести перед — свідомий вибір особистості, яка правильно відповіла лише на два основні запитання: бити чи здаватися? Бути чи здаватися?