У.Т.:Недавно Німеччину шокувала новина, що за вчинення щонайменше дев’яти убивств у 2000–2006 роках була відповідальною група неонацистів. Насильство завжди було ознакою правого екстремістського середовища, але остання серія вбивств усе одно заскочила німецьке суспільство зненацька. Чому?
– Упродовж минулих років насильство німецького правого екстремізму навіть зростало. Але в цьому конкретному випадку праве екстремістське тло було несподіваним, бо поліція та служба захисту конституції виключали такі мотиви.
У.Т.:Чи можна стверджувати, що ультраправі політсили наступають в усій Європі?
– Не в усій, а в деяких країнах. Однак треба розрізняти праві екстремістські та праві популістські партії. Між Швейцарською народною партією та Націонал-демократичною партією Німеччини (NPD) є велика відмінність.
У.Т.:Чи можна говорити про паралельну радикалізацію ультраправих та ультралівих?
– Проблема в сенсі європейського аналізу – це відсутність точних даних для висновків. Більшість країн не мають статистики, яка розрізняла б політичне й неполітичне, праве й ліве насильство тощо. Але про Німеччину можна сказати, що правий екстремізм у ній куди небезпечніший, ніж лівий. Ультраліві можуть підпалювати машини, але не конструюють бомб і не вбивають людей.
У.Т.:Чому, на вашу думку, ультраправі переходять від слова до діла?
– Бо хочуть змінити суспільство й позбавити його легітимності. Вони намагаються показати, що система не може впоратися з певними формами насильства. Але для цього мало писати про свої цілі в журналах, яких ніхто не читає.
У.Т.:Наскільки це насильство пов’язане з кризою економіки та єврозони?
– Не бачу тут жодного зв’язку. В Німеччині осередки насильства розвивалися насамперед після об’єднання країни. Але йшлося зазвичай не тільки про економічні негаразди, а й про дезорієнтацію, яку спричинила зміна системи. Люди, активні на сцені насильства, часто вдаються до нього не через бідність чи безробіття, а з переконань.
Успіхи крайніх правих партій на виборахпов’язані не з економічною кризою і не з кризою євро, а насамперед із міграцією. Хоча тут мова не так про конкретні загрози, як про абстрактний страх. NPD, скажімо, найдужче виграє в тих регіонах, де живе найменше іноземців.
У.Т.: Політичне минуле по-різному впливає на протестні настрої у Східній та Західній Європі? Чи є протест на Сході швидше правим, а на Заході – лівим?
– Існувала така теза, але вона неправильна. Дослідження показали, що до середини 1990-х правий екстремізм був сильнішим у Західній Німеччині, ніж у Східній. Причиною стала якраз не стара система, а проблеми, що супроводили її зміну. Суспільні умови двох частин континенту дуже відмінні. У Західній Європі йдеться про процеси, пов’язані з модернізацією: матеріальне виробництво втрачає значення, відбувається зміна цінностей включно з індивідуалізацією, яка висуває великі вимоги до індивіда. Натомість у Східній – відбувся набагато більш фундаментальний процес: зміна системи. Тут, сказати б, подвійний конфлікт. Далі – додаються національні питання, часто не з’ясовані до 1990 року. Тобто ситуація є значно складнішою.
У.Т.: Чи й нині у правому екстремізмі відіграє роль поняття «авторитарної особистості»?
– Так, і дуже велику. Ми знаємо з опитувань: що сильніша така особистість, то виразніша в неї схильність до правих екстремістських ідей.
У.Т.:Як розвивається така особистість? Через погане виховання?
– Так. Якщо виховання взагалі було. У відомих нам випадках таким родинам було притаманне насильство – між батьками й проти дітей. У заможних, «добрих» сім’ях теж трапляється, що дорослі не доглядають своїх нащадків. Тож ті шукають кліки, підліткові групи й відтак опиняються на правій екстремістській сцені. Але загального правила щодо шляху в екстремізм немає.
У.Т.:Як запобігти правому екстремістському насильству?
– Запобігати можна, але виключити його цілком – ніяк. Уявімо правий екстремізм як піраміду: внизу – широкий фундамент правих екстремістських ставлень; насильство – лише верхівка. Після невдачі судової процедури щодо заборони NPD 2003 року партія радикалізувалася, бо її члени подумали, що держава тепер уже не здатна стати їм на заваді. Це впливало також на групи, близькі до NPD й готові вдатися до насильства. Отже, якщо клімат усередині піраміди радикалізується, це може заохочувати й потенційних терористів на її верхівці. Проте неможливо виключати, що хтось з’їде з глузду, як-то сталося влітку в Норвегії. Однак ми можемо намагатися зменшувати насильство у дискурсах.
У.Т.:Чи стимулюють праві популістські автори, як-от у Німеччині Тіло Саррацин, поширення екстремістських уявлень, а відтак і насильства?
– На це не можна дивитись односторонньо. З одного боку, Саррацин заохочував тих, хто раніше не наважувався висловлювати такі гасла. Із другого, дискусія мобілізувала й іншу сторону. Так виникав дискурс, який спричинив політичні зміни – хоча не відповідно до намірів Саррацина, а проти нього.
У.Т.: Як традиційні праві та ліві партії, що втрачають голоси, могли б відновити довіру народу? Як елітам подолати розрив із простими людьми?
– Простої відповіді не дам. У демократії теж є порушення моралі й законів. Поки вони існують – буде її критика й протести проти неї. Все-таки, треба завжди працювати над розвитком соціуму. Інститути громадянського суспільства якраз показують молодим людям, що демократія вигідна, що завдяки їй можна зарадити багатьом проблемам.
У.Т.:І який вигляд могли б мати успішні проекти громадянського суспільства?
– Є дуже різні соціальні проекти. В межах одного з них німецькі жінки зустрічаються з мігрантками вдома, обмінюються досвідом готування їжі, шиття й життя взагалі. Таким чином можна позбуватись упереджень. Інший проект діє в школах, де було багато насильства: тут один із елементів – це навчання самооборони. Припускають, що люди з добрим самоконтролем не стають так швидко агресивними.