Схожим чином діє і ВО «Свобода»: треба подолати – кров з носу! – п’ятивідсотковий бар’єр. Але, як ви добре розумієте, тут ідеться не про виграш виборів до Верховної Ради як таких, а про тактичні успіхи. Бо ж посутнім виграшем за чинних обставин може стати тільки здобуття депутатської більшості, і не у кілька голосів (чи треба пояснювати, чому?), а в кілька десятків голосів. От тоді Рада матиме шанс знову стати парламентом – бодай і не надто досконалим, – а влада команди Януковича перестане бути безконтрольною і тотальною.
Чи можливе це? Півроку тому можна було впевнено відповісти: «Так!». Якби вибори до Верховної Ради відбулися у березні, то за загальнонаціональним округом беззаперечна перемога була би за опозицією.
У разі ж висунення в мажоритарних округах узгоджених кандидатів (по одному від тієї чи іншої опозиційної партії) опозиція загалом могла отримати від 200 до 250 (це вже залежали від енергійності і професійності проведення виборної кампанії) депутатських місць. І кожна, підкреслюю, кожна опозиційна сила одержала б сумарно (списочники плюс мажоритарники) не менше, ніж зараз, місць, навіть УДАР (за рахунок гарантованого проходження кількох десятків кандидатів у мажоритарних округах). Щоправда, влада могла би спробувати сфальсифікувати вибори чи взагалі зірвати їх, але то вже інша історія…
Читайте також: Об'єднання зусиль опозиції: Перший тест провалено?
А що маємо на момент, коли соціологи мали право опублікувати свої останні передвиборні дані? Картина дещо змінилася: опозиційні партії за списками отримали б 119 мандатів у новій Верховній Раді, а партії, які є учасниками коаліції – 106. Що стосується мажоритарників, то за умов відсутності у більшості округів кандидатів, підтриманих одночасно «Батьківщиною», «Свободою» й УДАРом, «партія влади» матиме (враховуючи «незалежних») 150-170 «мажорів», опозиція – решту.
Іншими словами, станом на першу декаду жовтня максимумом, на що могли претендувати опозиціонери, була вже не чисельна перевага у Раді, а бодай 160-170 нардепів, щоб унеможливити намагання «регіоналів» отримати в результаті виборів конституційну більшість і робити з Основним Законом усе, що їм заманеться.
Що ж роблять лідери опозиції для досягнення цієї мети (шанси ще є, чимало люду не визначилось, за кого їм голосувати і чи взагалі йти на вибори, тож уперед, залиште по одному своєму кандидатові в кожному мажоритарному окрузі й активізуйте агітацію, їдьте до регіонів, у великі і малі міста – і так далі)? Нічого. Або ще гірше – роблять речі, несумісні зі здоровим глуздом і логікою політичного процесу.
Ну як можна було не узгодити кандидатів по всіх округах столиці? Причому виходячи не тільки з того, наскільки вищий у даний момент рейтинг того чи іншого персонажа (у цілій низці публікацій в різних виданнях була показана абсурдність розгляду рейтингу як ключового моменту – за даними різних служб, у одного і того самого кандидата він може різнитися на 10-15%!), а передусім з надійності (перевіреної практикою), стійкості та бойовитості того чи іншого політичного бійця.
Але узгодження фактично не відбулося, що в ряді округів дало «зелене світло» провладним кандидатам. Ба більше: складається враження, що деякі округи у Києві і «Батьківщина», й УДАР просто «злили», здали провладним кандидатам. От, скажімо, 214-й округ. Лідером громадських симпатій тут є Олесь Довгий, котрий тривалий уже час «підгодовує» різними способами певні категорії виборців.
Юрій Ганущак, який ішов по цьому ж округу від «Батьківщини», був знятий з виборів з’їздом (і погодився із цим) – на користь кандидата від УДАРу Віктора Чумака. Але… Тиждень минув, а білборди з портретом Ганущака так і висять, дезорієнтуючи виборців; Чумак же на кілька днів узагалі згорнув агітацію, і тільки потім знову розпочав її. А тим часом для перемоги генерал-майору запасу Чумакові достатньо було би сфотографуватися у парадній формі з орденами та розвісити саме ці зображення, щоби візуально-психологічний контраст із Довгим належним чином подіяв на підсвідомість виборців. Але, схоже, «УДАРний генерал» та його команда слабо уявляють, яким має бути фініш виборчої кампанії…
І, до речі, агітаційні намети опозиціонерів реально не працюють – тим знудженим персонам, які там відбувають не надто щедро оплачений час, майже немає чого запропонувати виборцеві – агітаційної літератури мало.
Якщо така ситуація у столиці, то уявляю собі, що ж робиться у провінції…
Отож про провінцію або ж про регіони країни. Віталій Кличко та чільні члени його команди мусили б бурхливо фінішувати саме там. Справа у центрі й на заході України вже зроблена, туди можна відправити для закріплення результату Матіос та Наливайченка, а самому Кличкові (можна разом із братом) слід додати собі ще кілька відсотків (а то й подвоїти результат, якщо розворушити лінивих виборців – це реально).
За рахунок яких регіонів? Вірно, Донбасу та Криму, і взагалі – всіх східних і південних областей. Це – не тільки в інтересах партії Кличка, це – в інтересах всієї країни. Якщо таке турне впродовж останнього тижня виборчої кампанії не відбудеться, то з’являться підстави вважати вмотивованим припущення, що спонсори УДАРу змусили боксера №1 світу (але поки що лише політичного першорозрядника) пригальмувати на фініші, щоби, скажімо, потенційно його голоси «підібрала» Наталія Королевська (яка останнім часом стала дуже й дуже опозиційною) чи щоби не надто травмувати ніжну психіку лідерів Партії регіонів, загрожуючи її позиціям у «прихватизованих» нею регіонах. Бо для олігархату стабільність – понад усе, за будь-яку ціну (звісно, сплатять її пересічні люди); олігархам (принаймні, поки що) зміна влади невигідна.
А ще у сенсі успішного проведення агітації воістину унікальними видаються таланти Арсенія Яценюка. Це ж треба вміти: Яценюк під час президентської виборної кампанії за кілька місяців удвічі опустив свій рейтинг; очоливши список «Батьківщини», він зробив те саме… Вундеркінд, одначе! Тоді деякі аналітики звинувачували у цьому падінні московських політтехнологів – мовляв, Арсеній довірливий, з ними працює, а вони роблять дурниці і його топлять, і за великі гроші… Добре, тепер цих політтехнологів начебто немає – і що? Повна безнадія.
Аморфна, ніяка виборча кампанія, без драйву, без об’їжджання найкращими партійними балакунами (сам Яценюк, між іншим, уміє говорити з будь-якою аудиторією, якщо хоче…) всієї країни. Без акцій на вулицях і площах. Без гучних демаршів у Раді. Враження таке, що ОО «Батьківщина» щосили намагається змусити виборця (принаймні, на значній частині території країни) забути про себе.
Щоправда, по Києву всюди стирчать уже другий місяць білборди з бігмордами кандидатів. Але ж хіба такою має бути агітація? Он Олесь Довгий особисто всі двори свого округу обійшов, ще й дружину нерідко з собою водив. З людьми спілкувався, чемно вітався, руку тиснув, про життя говорив… Що ж, він значно краще засвоїв уроки демократичних кандидатів 1990-го року, ніж нинішні опозиціонери…
Читайте також: 1990-й та 2012-й: коли було більше демократії на виборах?
Отож доводиться повторити ще раз: якщо – навіть за всіх зроблених допіру дурниць – опозиція не спробує вирвати ще кілька десятків місць і не рвоне вперед на фініші виборчої кампанії, доведеться зробити відповідні висновки. А якими вони будуть, подивимося (варіант А – лідери опозиції нікчеми й дурні; варіант Б – вони продалися владі; варіант В – вони насправді тільки прикидалися, бо ніколи не були демократами; варіант Г – всіх їх контролює ФСБ – і так далі…). Можна зрозуміти невміння (але ж люди учаться!), можна пробачити помилки під час запеклої боротьби (хоча й слід усе прораховувати завчасно), але неможливо ставитись із розумінням до зради і боягузтва. Що ж, доля лідерів опозиції наразі – в їхніх власних руках. І доля країни – також.