Книжка-альбом «Світ Миколи Лисенка. Національна ідентичність, музика і політика України ХІХ – початку ХХ століття» оповідає не лише про творчість і життя композитора, а й про діяльність його cучасників. Видання присвячене цілій епосі, в якій творили Михайло Драгоманов, Леся Українка, Іван Франко, Соломія Крушельницька, Олена Пчілка, Михайло Старицький, Кирило Стеценко, Іван Нечуй-Левицький, Марія Заньковецька, Гнат Хоткевич і багато інших. Тут уперше опубліковано велику кількість спогадів, листів, архівних матеріалів і фотодокументів. Тиждень поспілкувася зі співавтором книжки, доктором філософії, етномузикологом і музикантом Тарасом Філенком.
Читайте також: Як відзначали ювілеї Миколи Лисенка у першій половині ХХ століття
У. Т.: Що надихнуло вас на написання книжки про засновника української класичної музики?
– Ідею підказав син Миколи Лисенка, Остап. Нею перейнялася моя мати, Тамара Булат. У той час, а це кінець 1960-х років, архівні документи, ноти, рукописи – тобто всі матеріали, пов’язані з ім’ям композитора, зберігались у скринях у невеличкій кімнаті на другому поверсі Київської консерваторії – його меморіальному кабінеті, де працювали Остап Лисенко з дружиною, а пізніше – й моя мама. Саме там і тоді зародився задум книжки. Син Лисенка зауважував, що оточення батька завжди було під знаком питання в радянські часи. Може, тому видання мало такий довгий шлях до виходу в світ, адже багато імен у ньому – це митці, про яких раніше навіть згадки не було.
Пам’ятаю, коли я подорослішав, мамині друзі давали мені на одну ніч невідомі знімки зі спецфондів, заборонені радянською цензурою як «буржуазно-націоналістичні». Я робив у ванній кімнаті вночі десь по 20–30 фотокарток, що нині увійшли до книжки. Згодом ми збирали матеріал не тільки в Україні, а й в архівах Польщі, Америки, Канади, Чехії, Болгарії, Австрії, Росії.
Уперше за всю історію музикознавства нам вдалося представити й опублікувати повний список творів Лисенка, що може охопити 40-томне видання. Чимало музичних праць зберігалися в архівах і не були належно досліджені. Писалася книжка майже 40 років.
У. Т.: У своєму творінні ви долучили Лисенка до когорти етномузикологів. У чому полягає внесок композитора у вивчення народних традиційних музичних культур?
– Микола Лисенко – не тільки український композитор, а й діяч світового масштабу. Він уособлював у власній творчості три потужні струмені європейської культури: німецької музики – через своїх викладачів Іґнаца Мошелеса – друга Бетховена та Шопена, Карла Рейнеке – учня Мендельсона й Шумана, російської – Рімского-Корсакова, Чайковского та Мусорґского – й автентичної поліфонії українського музичного фольклору в поєднанні з духовним надбанням Бортнянського, Веделя та Березовського. Лисенко мав колосальний вплив на західну етномузикологію, був постійно в контакті з чеськими, словацькими, болгарськими та французькими композиторами й знавцями народного мелосу. Його авторитет у тогочасному музичному світі був беззаперечний. Недаремно Жан-П’єр Тьєрсо пересилав на перегляд Лисенкові свою працю, присвячену французькій народній музиці.
Микола Лисенко докладав колосальних зусиль до популяризації українського мелосу. Особисто влаштовував концерти-лекції в Петербурзі, Москві, Києві, у десятках міст України та за її межами, аби показати вітчизняну музичну культуру, про яку ніхто не знав.
У. Т.: За життя Миколи Лисенка такого терміну, як «етномузикологія», ще не існувало. Які напрямки досліджує ця наука?
– Так, це справді відносно нова сфера, що стала науковою дисципліною тільки 1950 року. Коли я закінчив курс етномузикології в Піттсбурзькому університеті, мене вона страшенно зацікавила. Мій колега – професор Акін Еюба з Нігерії, який працював у Німеччині й вивчав основоположні елементи цього напряму знань, – несподівано підказав мені, що засновником етномузикології був наш Лисенко. Це мене вразило, бо якось ніколи доти не спадало на думку.
Етномузикологія – це музичний фольклор плюс величезний контекст – антропологічний, соціологічний, теологічний, обрядовий, гендерний, навіть політологічний тощо. І термін цей уперше вжив не Яап Кунст 1950 року, як твердять енциклопедії, а Климент Квітка 1928-го, щó довів сучасний учений і фольклорист Ярослав Гарасим. Та оскільки Квітка все життя був переслідуваний, його праці не справляли такого впливу на музичну громадськість у той час. Згодом термін поширився на Заході, в Німеччині, Франції, Нідерландах. Коли на конференції в Кембриджі я виступив із тезою про Миколу Лисенка як основоположника етномузикології, там спершу були шоковані. Однак після певної паузи всі зааплодували.
Читайте також: Прихисток для музики
У. Т.: А в Україні хтось займається цим напрямом у контексті дослідження творчості Миколи Лисенка?
– Думаю, що про це відомо порівняно невеликому колу вузьких фахівців. Нам потрібно виходити на зовсім інший рівень. Знаєте, як мені приємно, що англомовні вчені і просто читачі дуже серйозно сприйняли нашу роботу про Лисенка в контексті проблем національної ідентичності, політики й музики. Десь років п’ять-шість професор університету з Будапешта мені написав: «Читаю цілий курс політології за вашою книжкою і вважаю, що це найбільш об’єктивна подача політичної ситуації у Східній Європі». Я був вражений, бо цей аспект не основний у моїй книжці про Лисенка, хоча політика справді пронизує кожне слово митця і твір. Кожна акція його оточення в ті часи – політична. Згадаймо бодай шевченківські святкування – це була відповідь на чергові обмеження української мови та культури в Російській імперії.
У. Т.: Західні читачі вашої книжки відзначили багато інформації про царську цензуру, про заборону української мови. А в одному закордонному інтерв’ю ви сказали, що спостерігаєте нині в Україні те саме. Поясніть, будь ласка.
– Так, справді. Нині Україна незалежна, але в мене таке враження, що контрметоди проти нашої культури повторюються. Вона нині в такому стані, як була за Лисенка: не національна, а маргінальна субкультура етносу, принижена морально, політично й економічно.
Українські дипломати на Заході скаржилися мені, мовляв, не мають що дарувати за кордоном, бракує культурного презенту. В них є альбоми про Київ, Харків, Крим, Львів – і все. От я і вирішив віддати безкоштовно посольствам України за кордоном англомовну книжку про Лисенка, де йдеться про національну ідентичність. Зателефонував у Міністерство закордонних справ, реакції – жодної.
У. Т.: Що плануєте робити для промоції ваших досліджень?
– За два-три місяці ми з літературним редактором цієї книжки Ольгою Крекотень підготуємо англійською та українською мовами повний перелік творів Лисенка з анотаціями, видамо його й виставимо в інтернеті. Потім настане черга видання про невідомих композиторів, які працювали за межами України, лекцій, концертів, радіопередач. Що ж до книги-альбому про Лисенка, то я хотів би, аби кошти від її продажу повністю пішли на стипендії студентам, які займаються українською музикою.
СЛОВНИЧОК
Етномузикологія – наука фіксації, систематизації та дослідження народної музики. У XIX – на початку XX століття вивчення народних музичних джерел розпочалось одночасно з національним відродженням європейських народів і формуванням модерних ідентичностей. Значний внесок у становлення етномузикології зробили українські композитори Микола Лисенко та Філарет Колесса, угорці Бела Барток та Золтан Кодай, росіянин Ніколай Рімскій-Корсаков. 1955 року в США було засновано Міжнародну асоціацію етномузикологів.
Читайте також: Абсолютний слух