Безперечно, армії не створюються за один день, тим більше просто у святковий. Але традиція, яку започаткував Роман Шухевич своїм наказом у 1947-му, закріпилася, і саме Покрову асоціюють не тільки з днем козацтва, а й із зародженням Повстанської армії, яка постала як факт швидше на початку 1943-го.
Чому УПА не ОУН
Рух, який восени 1942 року німецькі спецслужби характеризували як повстанський, зародився на Волині – у регіоні, де нацистський окупаційний режим виявив свою найпотворнішу сутність із численними облавами на населення для вивезення на роботу до Німеччини, систематичними реквізиціями продовольства та худоби в селян, спаленням сіл, актами політичного терору та геноциду. Саме тут склалися передумови для зародження потужного збройного опору окупантам, який очолила Організація українських націоналістів (бандерівців).
Звичайно, провідну позицію останньої в розгортанні та подальшому функціонуванні УПА не можна применшити, позаяк на базі саме оунівських боївок формувалися повстанські загони, а мережа підпілля стала своєрідним логістичним тилом (запіллям) «лісової армії». Однак потрібно чітко розуміти відмінність між цими організаціями. УПА була армією з власною військовою структурою (воєнні округи, тактичні відтинки, з’єднання, курені, сотні, чоти, рої тощо), дисципліною (за дотриманням якої стежила Військово-політична жандармерія (ВПЖ)), мережею допоміжних служб (медичних, господарських, зв’язкових), осередками підготовки повстанських кадрів (підстаршинські й старшинські школи), військовою присягою, відзнаками та медалями, воювала під синьо-жовтим прапором (а не червоно-чорним) і з липня 1944-го підпорядковувалася вищому військово-політичному органу воюючої України – Українській головній визвольній раді (УГВР). У той час як ОУН була підпільною організацією зі своїми правилами конспірації, розгалуженою нелегальною структурою, ієрархією, судовими органами, системою виховання та навчання членів, присягою, прапором тощо.
Звичайно, ОУН і УПА були нерозривно пов’язані між собою протягом усієї боротьби (керівники першої обіймали командні посади в другій, як і чимало її членів перебували в УПА), і між ними неможливо провести чітку лінію розламу, позаяк одне випливало з іншого й одне в одному продовжувалося. І водночас не варто ставити риску й сприймати їх як одне ціле: не всі оунівці були учасниками повстанського руху, як і не всі повстанці ставали членами ОУН чи навіть ідеологічними націоналістами. У документах підпілля ніколи не вживалося словосполучення «ОУН – УПА», а після згортання повстанського руху йшлося лише про збройне підпілля. Ця абревіатура є продуктом радянських органів держбезпеки і значною мірою залишається незмінною в масовій свідомості до сьогодні.
Загальноукраїнські горизонти
Постання на початку 1943 року УПА та боротьба її бойових відділів аж до остаточного згортання за наказом УГВР у вересні 1949-го було якісно новим етапом в історії українського визвольного руху, в якому поєднувалися національні та соціальні завдання, антиколоніальна й антитоталітарна боротьба проти двох імперій-тираній: сталінського СРСР та нацистської Німеччини. До лісу йшли, з одного боку, ті, хто був національно свідомим і хотів відновлення незалежності України, а з іншого – ті, хто виступав проти безмежного свавілля окупантів, прагнув соціальної та економічної свободи, обстоював людські права. Саме залучення до складу УПА вихідців із багатьох регіонів України (а серед них було також чимало східних українців), представників різних соціальних прошарків і політичних угруповань, національних меншин та іноземців значно розширило горизонти та завдання українського визвольного руху. Останній став більше орієнтуватися на розгортання демократичних антитоталітарних революцій серед народів Радянського Союзу, в чому вбачав єдиний ефективний шлях до повалення сталінської імперії та відновлення на її руїнах незалежної України та держав інших поневолених народів, набувши типових антиколоніальних рис. Значною мірою ці зрушення також вплинули на еволюцію ідеологічно-програмних засад ОУН, яка в серпні 1943-го здійснила поворот від захоплення авторитарними гаслами до демократичної платформи. Це був безпосередній наслідок постання УПА. Але чи можливий він був би без «лісової армії»?
Те, що з огляду на відносно вищий рівень національної свідомості й протестних настроїв населення та сприятливіші історичні умови повстанський рух географічно виник саме на Волині (йдеться про її історичне визначення, що включає в себе сучасну Волинську, Рівненську області, північні райони Тернопільщини та більшу частину Житомирщини), не дає підстави характеризувати його лише як регіональний (західноукраїнський). На український П’ємонт – Галичину – він поширився тільки влітку 1943-го, а остаточно структури УПА тут сформувалися лише на початку 1944-го – у той самий час, коли почали створюватися також з’єднання УПА-Південь, що оперували на території сучасних Тернопільської, Хмельницької, Вінницької та Київської областей. Саме останні поряд із найсхіднішими відділами УПА-Північ, які інколи виділяють в окрему групу УПА-Схід, були тим передовим авангардом, якому на відносно короткий період вдалося охопити (більшою-меншою мірою) повстанським рухом Правобережну Україну, просунувшись до Дніпра. УПА була виявом загальноукраїнського руху Опору, який не обмежувався тими чи іншими регіонами, а прагнув набути загальнонаціонального масштабу. Участь багатьох вихідців із Наддніпрянської України в лавах УПА засвідчує також ту «палку любов», яку відчували радянські українці до більшовицького режиму після жахіть Голодомору, примусової колективізації, сталінських репресій та ганебного відступу Червоної армії влітку 1941 року. Недарма, за оцінками німців, мобілізаційний потенціал УПА сягав 100 тис. осіб, реально ж у складі «лісової армії» на піку її чисельності перебувало до 35 тис. осіб .
Та сягнувши максимальних кількісних і територіальних розмірів навесні – влітку 1944-го, ареали УПА почали стрімко скорочуватися під подальшим натиском радянської військово-поліційної машини, і «лісова армія» була змушена поступово перейти до тактики діяльності меншими відділами, а згодом і повністю влитися у збройне підпілля. Всупереч міфам про суто західноукраїнську природу повоєнного резистансу, він із різним рівнем інтенсивності палахкотів аж до середини 1950-х років на переважній частині території України (одна з останніх боївок ОУН була ліквідована в 1955-му на Житомирщині).
Коли УПА стала фактом
Чи був український повстанський рух 1940-х років чимось аномальним на тлі визвольних рухів інших народів Європи та Азії? Тиждень уже порівнював УПА з іншими антиколоніальними рухами в світовій історії першої половини ХХ століття і доводив закономірність її появи на українському ґрунті (див. Тиждень, 23/2011). І тут треба наголосити, що майже всі вони були радикальними, вели безкомпромісну збройну боротьбу, застосовували насильство до своїх ворогів, жоден з інсургентів (від ірландських бойовиків ІРА до єврейських повстанців у Палестині) не носив «білих рукавиць» і не мав цілковито незаплямованої репутації. Можна по-різному трактувати злочини, до яких були причетні вояки УПА, але при цьому залишається незмінним той факт, що без їхньої боротьби була б далеко в чому неможлива сучасна Українська держава. Зрештою, попри зміну політичної кон’юнктури та цілеспрямовані спроби очорнити цей рух, історична пам’ять про нього за роки незалежності повернулася в українське суспільство й міцно утвердилася у свідомості частини громадян, ставши елементом масової культури та компонентом громадянської ідентичності.
Феномен УПА полягає в тому, що вона, на відмінну від інших аналогічних синхронних рухів Опору, виникла на базі високої організованості населення, звідки черпала всі свої сили та ресурси. Якщо радянський партизанський рух та інші комуністичні рухи Опору в Європи фінансувалися, матеріально і кадрово забезпечувалися Кремлем, а національні рухи резистансу на кшталт Армії Крайової, «Вільної Франції» Шарля де Ґолля чи «Югославських військ на батьківщині» Драже Міхайловіча підтримувалися з боку своїх еміграційних урядів у Лондоні та західних альянтів, то УПА виникла цілком на власному ґрунті і є більш народною та українською за характером формування та своїм складом, аніж, приміром, радянські партизанські загони (див. стор. 34). Не маючи системного матеріального, кадрового і фінансового забезпечення, за доволі короткий період вона змогла не тільки розбудувати свою структуру, розгорнути бойові загони, налагодити матеріальне забезпечення та підготовку кадрів, а й чинити найтриваліший у Центрально-Східній Європі збройний опір сталінській імперії.
У 1940–1950-х роках українські повстанці продемонстрували найвищий ступінь опірності двом тоталітарним режимам. Хоча частина з них під тиском обставин була змушена піти на співпрацю з окупантами, які мали чимало засобів для «впливу», та більшість вояків УПА воліли померти власною смертю, аби не здатися ворогу. Усі вони знали, що рано чи пізно загинуть, і розглядали свою смерть не в апокаліптичному, а в суто євангелічному сенсі – як зерно, що, впавши в землю, має прорости, давши своє продовження у вигляді визвольної справи.
До 70-річчя створення УПА Тиждень підготував спеціальний проект, присвячений неконвенційним аспектам діяльності українського повстанського руху. Насамперед ми змістили фокус його аналізу з військово-політичного (з якого зазвичай розглядають це явище) в людський ракурс. Мілітарно-політичні параметри оцінки, як правило, звужують образ «лісової армії», зводячи його лише до бойових дій чи політичних конфліктів, з якими була пов’язана діяльність УПА. Тиждень пропонує подивитися на феномен українського збройного спротиву 1940–1950-х років з антропологічного погляду, не відкидаючи при цьому військово-політичного контексту, в якому він розгортався і заручником якого був. Цей підхід може бути вкрай ефективним для руйнування багатьох стереотипів та кліше попередньої доби, зокрема образу «кривавих вбивць із тризубом», міфічних «українсько-німецьких націоналістів», «зрадників українського народу», «одурманених націоналістичними фюрерами малограмотних селян та попівських синків». Правда про УПА, яку пропонує Тиждень, має більше людську природу, аніж претендує дати вичерпну відповідь на всі складні запитання, пов’язані з діяльністю українського самостійницького руху в 1940–1950-х роках. Спробуємо поглянути на те, якими були колективний портрет бійця УПА, національний і соціальний склад «лісової армії», а також з’ясувати, що змушувало людей (не тільки українців) вступати до її лав, чим харчувалися і як проводили дозвілля, які функції виконували жінки, чи існували кохання та шлюби в повстанському русі та яку творчу спадщину залишили після себе його учасники.