19 листопада 1927 року вікна в Будинку літератури імені Блакитного в Харкові сяяли допізна. Набилася повна зала людей, і ніхто не збирався розходитись. У центрі уваги — високий чорнявий чоловік в окулярах, ледь за сорок, худорлявий, із запалими грудьми, із швидкими, неспокійними очима й поривчастими рухами. Перед ним трохи навіть запобігають, адже це закордонний гість — румунсько-французький письменник Панаїт Істраті. Він родом із Румунії, але пише французькою й живе останнім часом у Парижі. Його дебютний роман вийшов лише кілька років тому, але Істраті одразу здобув популярність у Франції й за кордоном. У Радянському Союзі його приймають особливо радо, адже він не приховує своїх лівих поглядів і може придатися для пропаганди більшовизму у світі.
Після урочистої офіційної частини перед гостем розгортають великий і майже чистий альбом — книгу почесних відвідувачів Будинку Блакитного. Цей красивий ритуал запровадив директор літературного клубу Максим Лебідь, і поки що в книзі лише один запис, зате самого Анрі Барбюса. Істраті бере перо і рвучко пише французькою: «Тішуся, що мав незабутні години в Україні, в Харкові, і бажаю світові, щоб настав той день, коли скрізь пануватиме братерство письменників і публіцистів України». Ставить підпис і дату.
Усі дружнім натовпом переміщуються вниз у ресторан, де гостя чекає бенкет. Тост за тостом, і Істраті добряче напоїли. Його супутники вже почали збиратися, а він ще допиває останню чарку, поки його розважають харківські літератори на чолі з Олесем Досвітнім. У гардеробі виявили, що загубилася шапка Істраті, а надворі холодно, середина листопада. Поки шукали шапку, гість спізнився на поїзд, добре, що їхав він усього-на-всього до Києва.
Обкладинка журналу «Шквал» (Одеса). 18 березня 1928 року
«Балканський Горький»
Панаїт Істраті народився в румунському містечку Браїла, він був сином прачки і грека-контрабандиста з острова Кефалонія на ім’я Герасим Валсаміс. Батька Панаїт ніколи не бачив, кажуть, його застрелила берегова охорона під час невдалого рейду. Тож у хлопця завжди було прізвище матері — Істраті.
Його освіта — п’ятикласна початкова школа в селі Балдовінешті біля Браїли, де він навчався шість років, бо сидів два роки в першому класі. У дванадцять він утік з дому, і почалися його мандри й поневіряння. Він заробляв на життя помічником трактирника в таверні, де вивчив грецьку, підмайстром пекаря-кондитера. Працював торговцем-розносником, чорноробом, помічником кочегара на судні румунської морської компанії. У 1910 році брав участь в організації страйків у Браїлі.
Читайте також: Аристократка, феміністка, діячка Центральної Ради
Усі ці роки він ненаситно читав, двічі невдало одружувався, а ще багато мандрував — побував у Бухаресті, Стамбулі, Каїрі, Неаполі, Парижі, Швейцарії. Крім румунської і грецької, говорив іще турецькою. У 1915-му ненадовго повернувся в Румунію, працював на свинарнику, а здебільшого вів життя волоцюги.
Після багатьох пригод Істраті захворів на туберкульоз і поїхав лікуватися у швейцарський Лезен. У санаторії він зустрів сіоністського письменника й журналіста Джошуа Єгуду, який став його другом і наставником: навчив Істраті французької мови і познайомив із творчістю Ромена Роллана.
На той час Істраті вже майже десять років як друкувався в румунській соціалістичній періодиці. Його дебют припадає на 1907 рік, коли в газеті «Робітнича Румунія» з’явилася його перша стаття, а згодом і перші оповідання. Та романи Роллана справили на нього приголомшливе враження. Одужавши, Істраті повернувся до свого бродячого життя і далі поневірявся по Європі, охопленій полум’ям Першої світової війни, але відтепер писав французькою мовою. Він наважився і послав свій рукопис Ромену Роллану, але той саме змінив адресу й листа за нещасливим збігом обставин не отримав.
Постійні злигодні, хвороба, самотність, депресія довели Істраті до самогубства: у січні 1921 року в Ніцці він спробував укоротити собі віку, але його вчасно знайшли і врятували. При ньому був передсмертний лист, адресований Ромену Роллану, і поліція нарешті передала листа французькому письменнику. Роллан, вражений і захоплений авантюрним життям Істраті, негайно відгукнувся, між ними зав’язалося листування, а незабаром Істраті переїхав у Париж. Роллан порадив молодшому товаришеві описати власне життя. Так з’явилися романи й повісті, написані від імені вигаданого оповідача Адріана Зоґраффі. Першим у цьому циклі став роман «Кіра Кіраліна», який вийшов у Парижі 1923 року з передмовою Ромена Роллана. Французький письменник назвав Істраті «балканським Горьким» і завершив передмову словами: «Не забувайте, що людина, якій належать ці тривожні рядки, вивчила французьку мову самотужки, читаючи наших класиків».
Україна і «Кіра Кіраліна»
Панаїт Істраті від початку поділяв ліві погляди, а тут іще Ромен Роллан запросив його публікуватися в журналі «Кларте», що його він редагував спільно з Анрі Барбюсом. І хоча Істраті ніколи не належав до Французької комуністичної партії, він щиро симпатизував і співчував СРСР. З огляду на це Всесоюзне товариство зв’язків із закордоном запросило його на святкування десятиріччя Жовтневої революції в Москві та приурочений до цієї нагоди Всесвітній конгрес друзів СРСР.
В ухваленій конгресом відозві делегати із 45 країн заявили, що війна проти СРСР буде величезним злочином проти людства. Відозву підписали Ромен Роллан, Бернард Шоу, Рабіндранат Тагор, Теодор Драйзер, Жан-Рішар Блок та інші відомі письменники. Запрошення Панаїта Істраті в СРСР — ще один пропагандистський проект радянської влади: від нього чекали панегіриків, а інакше кажучи, купували.
Кіноплакати до фільму «Кіра Кіраліна». 1927 рік
На відміну від більшості делегатів, Істраті не повернувся після урочистостей додому, а затримався аж до грудня: з Москви він поїхав у Харків і Київ на запрошення Всеукраїнського фотокіноуправління. В Україні ще з літа 1926 року на Ялтинській кіностудії ВУФКУ тривали зйомки фільму «Кіра Кіраліна» за мотивами його однойменного роману Істраті. Журнал «Кіно», який виходив у Києві за редакцією Миколи Бажана, гордо повідомляв читачам, що це буде чи не перший радянський фільм про життя жінки: «Яскрава доля жінки швидко пробігатиме на екрані і захоплюватиме глядача своїми ситуаціями та несподіваними пригодами».
Читайте також: Кресовець, хлібороб, державник. Про витоки політичних поглядів В’ячеслава Липинського
Журнал «Всесвіт» представляв фільм докладніше: «Ця картина, як і всі твори згаданого автора, подає психоаналіз сімейних і суспільних відносин, що вражають своєю ненормальністю і скрізь переповнили келих терпіння балканських народів.
Ненормальний стан жіноцтва, його абсолютна нерівність з чоловіцтвом і сімейне поневолення надто помітні на Балканах, де через турецьке панування дуже позначився вплив Сходу. Це все відбиває роман, що малює трагедію сім’ї як наслідок її деспотичного ладу, ще живих традицій і погляду на жінку, як на власність чоловіка — пана дому».
Отож Істраті покликали в Київ на нараду з приводу його фільму, який після завершення зйомок визнали… порнографічним, мовляв, режисер Борис Глаголін занадто зосередив увагу на жіночих принадах виконавиці головної ролі артистки Олени Валерської. Автор роману був великою мірою здивований, переглянувши фільм (він, до речі, зберігся), але у ВУФКУ його запевнили, що за допомогою монтажу і доробок певні хиби стрічки швидко залагодять.
Література й проституція
Бувати хоча б раз на тиждень у редактораті ВУФКУ (на бульварі Шевченка, 12, нині Музей Тараса Шевченка) стало неписаним обов’язком кожного київського літератора. Принаймні так стверджував Валер’ян Підмогильний. Отак на початку грудня 1927 року Підмогильний, виконуючи цей свій ритуал, зайшов туди і його познайомили «з худим чоловіком середнього зросту, у великих окулярах, з досить грубими рисами обличчя, поритого глибокими зморшками, та відкинутим назад волоссям, де блищить уже сивина. Це й був Панаїт Істраті, один із найвідоміших сучасних романістів, греко-румун з походження, француз культурою, а з професії — незалежна людина». Та найбільше враження справляла не зовнішність, а поведінка: «Йому сорок чотири роки, але він жвавий і наскрізь емоційний. Істраті ніколи не говорить «байдуже» — він дивується, стверджує, заперечує, обурюється, глузує — голосом, рухом руки, виразом обличчя».
Істраті й Підмогильний говорили спільною мовою — французькою. З ВУФКУ вони плавно перемістилися в редакцію київського журналу «Життя й революція». Це була блискуча нагода здобути згоду на переклад і публікацію в одного з найпопулярніших європейських письменників. На той момент твори Істраті вже вийшли 16 мовами, українська стала сімнадцятою. Ба більше, в «Житті й революції» Істраті підписав угоду на публікацію свого нового роману «Степові будяки». Підмогильний тріумфував: «Якраз цьому романові й судилося від примхливої долі з’явитися в українському перекладі раніше, ніж у французькому оригіналі чи будь-якою іншою мовою».
Панаїт Істраті. «Косма» (1928)
Істраті переконував київських колег, що роман про селянські заворушення в Румунії 1925 року буде близький і зрозумілий українському читачеві, адже це народи-сусіди і в їхній долі багато спільного. Він також радив при перекладі не церемонитися з текстом, а рвати й переінакшувати фрази, щоб тільки вони «бриніли» для українського вуха. Роман у перекладі Бориса Козловського друкувався в «Житті й революції» протягом березня-червня 1928 року, а наступного року вийшов окремим виданням. Крім того, 1928-го вийшли ще дві його книжки: оповідання «Косма» і роман «Михайло», обидві в перекладі того ж таки Козловського.
У Києві Істраті застудився і захворів: і благеньке пальто не по погоді, і шапку в Харкові загубив. Шкодував, що не зміг подивитися «Тараса Бульбу» в опері. Зустрічі його були короткими й діловими, але Підмогильний не проґавив нагоду з’ясувати погляд закордонного письменника на літературну працю як на проституцію.
Читайте також: Еней у пошуках втраченої Батьківщини
«Істраті залюбки, не без певного захоплення, починає це твердження підтримувати: — Безперечно, проституція! Найгірша з проституцій. Я палаю, мислю, бажаю, люблю — і раптом: почім за аркуш? Як це так? — Але ж мусить письменник існувати! — Суспільство мусить бути так зорганізовано, щоб артист не турбувався про заробіток. — У такому разі, по-вашому, всяка творча робота є проституція? Інженера, політика, ученого? (Ні, то, на його думку, не так страшно, а от письменник — це вже справжня повія!) — Але, — додає він заспокійливо, — коли справа вже так стоїть, то я з видавцями не соромлюсь».
У Союзі Істраті купували в прямому сенсі слова — гонорари в Москві йому виписували захмарні. Та з українського журналу він три шкури не лупив і, коли дійшло до гонорару, погодився на будь-яку суму, яку визначать у редакції, — це ж не буржуазні видавці.
І Дніпро, і кручі
З Києва Панаїт Істраті поїхав у Грецію, де мав виступити з публічною лекцією про СРСР, яка викликала величезний інтерес. Зібралося три тисячі слухачів, лекція завершилася шаленими оплесками і стала причиною адміністративної висилки письменника з Греції. Прихопивши свого близького друга Нікоса Казандзакіса, Істраті повернувся в Радянський Союз, цього разу з наміром цілий рік подорожувати по країні і написати про це книжку, а може, й оселитися назавжди.
У березні він прожив кілька місяців в Одесі, де його відвідав кореспондент одеського журналу «Шквал», тоді ще не українізованого. Істраті розповідав про своє життя, про скандал в Афінах і плани на майбутнє. За його словами, він готував низку нарисів під загальною назвою «Блокнот світового волоцюги» для паризького журналу Le Monde, який виходив за редакцією Анрі Барбюса. Одеський журналіст тішився, що приїзд Істраті в СРСР — це не черговий етап його світових мандрів, а неминуче, продумане, вивірене рішення, що письменник зумів вирватися із «задушливо-парфумерних обіймів» буржуазного світу. А на початку червня Істраті з Казандзакісом запросили на шевченківське свято в Канів. Вирушали пароплавом з Києва. Це був серйозний захід: у поїздці, крім українських письменників, брали участь нарком освіти Микола Скрипник, очільник Укрголовнауки Юрій Озерський, академіки Овксентій Корчак-Чепурківський і Данило Заболотний.
Запис Панаїта Істраті в книзі почесних відвідувачів Будинку літератури імені Блакитного. 19 листопада 1927 року
Для Істраті ім’я Шевченка було не порожнім звуком. Ще торік у розмовах із київськими літераторами він зізнався, що українська література й культура для нього геть невідомі, але Шевченка він знає з дитинства. Істраті не брехав, ба більше, він великою мірою ототожнював долі двох народів — румунського й українського, і, можливо, вбачав паралелі між собою й Шевченком, адже обоє вони були оборонцями й співцями гноблених, принижених і зневажених. Істраті з прикрістю визнав, що іноземці нічого не знають про Україну, адже з двадцятьох делегатів у Харкові лише двоє знали хоча б про Шевченка — він та ще один.
У цій поїздці його супутниками були вже знайомі йому кияни, головно з літературного угруповання МАРС — Підмогильний, Борис Тенета, Борис Антоненко-Давидович, Тодось Осьмачка, Григорій Косинка, художник Василь Касіян. Так і знялися на палубі пароплава — молоді, усміхнені, сповнені сил і натхнення. Виступ Істраті на могилі Шевченка справив велике враження (українською його синхронно перекладав академік Заболотний). Наприкінці Істраті побажав, щоб ідеї Шевченка ширилися по всьому світу. Через кілька днів, 20 червня, в паризькому тижневику Le cri des peuples з’явилася стаття Істраті «Свято Шевченка в Каневі» й уривок із «Заповіту» в його перекладі.
До іншого полум’я
Далі шлях румунського письменника в товаристві Казандзакіса і їхніх подруг пролягав через Москву на Нижній Новгород, униз по Волзі, далі — Баку, Закавказзя, Вірменія. Завдяки сприянню Анатолія Луначарського й Ольги Каменевої, яка очолювала товариство зв’язків із закордоном, їм дозволили вільно й безперешкодно їздити по країні. Це означало, що їх не супроводжували «гіди з Інтуриста» чи інші «люди в штатському».
Повернувшись у Францію, Панаїт Істраті, як і обіцяв, видав книжку під назвою «До іншого полум’я. Шістнадцять місяців у СРСР. Сповідь переможеного» (1929). Вона стала результатом глибоких сумнівів і внутрішньої боротьби, адже Істраті приїхав у Союз із наміром залишитися тут жити назавжди, сповнений ілюзій та сподівань, що їх розвіяла й спростувала радянська дійсність.
Він починає зі свого від’їзду з Парижа і перетину радянського кордону зі знаменитою аркою, на якій написано «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!». Істраті продовжує: «Єднайтеся і не відряджайте туди більше делегацій дурників, які нічого не бачать і нічого не приносять. Їдьте одні, без гідів, без керівництва, і ви відчуєте, хай там які ви недалекі, набагато більше, ніж усі світові вожді».
Читайте також: Червоні окуляри Едуарда Ерріо
Один із друзів Істраті казав, що у нього почуття замінюють доктрину і він завжди стає на бік бідних, експлуатованих і жертв. Побачене в Радянському Союзі справило на нього надзвичайно гнітюче враження: «Немає й сліду волі, яка йде знизу. Гніт згори. Тон чинної політики: розчавити найменше зазіхання на духовну незалежність, справжню критику, скористатися кожним, хто погодиться голосувати «згідно з лінією» партії і профспілок». Насамкінець Істраті заявив, що більше не вірить у жодні кредо, адже після тисячі інших щойно згас іще один вогонь, і закликав однодумців на Заході звернутися до іншого полум’я.
Отак замість панегірика радянська пропагандистська машина отримала книжку, яка розповідала про несправедливість, злочини й безчинства режиму. Радянським ідеологам не вдалося «купити» письменника Панаїта Істраті, і він негайно перетворився із закордонної зірки на «людину з іменем, яке відтепер звучить ганебно». Саме так його затаврували у відкритому зверненні «К писателям Запада», яке опублікувала московська «Литературная газета». Підписів українських письменників під листом немає, але інакше як ренегатом Істраті більше не називали.
Почалася кампанія дискредитації письменника, якого звинувачували в троцькізмі, міщанстві і фашизмі. З ініціативи радянської влади цькування тривало і на сторінках французької лівої періодики, де Істраті називали зрадником, агентом румунської сігуранци (таємної поліції). Колись обережний Ромен Роллан радив йому не видавати цю книжку, та Істраті не послухався. Від нього відвернулися Барбюс і інші, він опинився в глибокій ізоляції, у нього загострився туберкульоз. Після невдалих спроб полікуватися він повернувся на батьківщину, де жив під пильним наглядом сігуранци. Помер Панаїт Істраті 1935 року в Бухаресті, всіма забутий і покинутий.
Його українських друзів поглинуло те саме полум’я, від якого він радив тікати. У 1934-му розстріляли Григорія Косинку, 1937-го — Валер’яна Підмогильного. Повісився у в’язниці Борис Тенета. 22 роки провів у тюрмах, таборах і на засланні Борис Антоненко-Давидович. До іншого полум’я пощастило добитися лише Тодосеві Осьмачці. У мемуарі про своїх товаришів він згадує зустріч з Істраті і навіть те, як «років через п’ять після описаної мандрівки говорили, що в якомусь літературному румунському журналі весь наш гурток, сфотографований на пароплаві, був надрукований». Не знати, правда чи ні і чи знайдемо ми той журнал. Фото молодих і щасливих людей із розвіяним волоссям на палубі дніпровського пароплава зберегла Таїта Борисівна Швець-Тенета-Гурій.
Панаїт Істраті був одним із перших, хто описав справжнє обличчя радянського режиму, за кілька років до знаменитих викривальних творів «Повернення з СРСР» (1936) Андре Жіда і «Ніч ополудні» (1941) Артура Кестлера. Проте йому не повірили. Книжку Істраті «До іншого полум’я» перевидали лише через півстоліття, 1980 року, в Україні ж про неї нічого не знають.