У цих місцях, звідкіля 2 км до кордону з Білоруссю, на телефоні вмикається роумінг, і задзвонити додому повідомити, що застряг, стає завданням не з простих. А не застрягнути тут складно, оскільки автобус із Возничів та Лучанок до Овруча – рідкість. Не так давно білоруська малеча ходила до школи у Возничах. Але тепер кордон став суворішим, школу закрито, а саме село поволі перетворюється на хащі. Якщо в міського мешканця слово «гуща» асоціюється з рештками кави, то тут цим терміном позначають густий ліс. Без жодних метафор і гіпербол, адже хащі-гущі навколо первісні, далі нікуди. Це все Полісся, Житомирщина, Овруцький район.
Дикі й шляхетні
Невмржецькі (Невмиричі, Невмержицькі, або – на російський лад – «Нєумєрєцкіє») і Левковські (тут також безліч варіацій: Левківські, Левковичі тощо) – представники так званої околичної шляхти часів Великого князівства Литовського, котрі населяють ці землі (на сьогодні кілька сіл: Возничі, Лучанки, Левковичі, Мацьки та ін.) щонайпізніше від XV століття. «Імовірно, давніше, – припускає голова сільради Лучанок Сергій Ковальчук. – Просто ніхто не досліджував цієї генеалогії глибше!»
Пан Сергій – «людина світу». Маючи дві освіти, поїздивши чимало Європою, він свідомо обрав життя в селі. Каже, що міські ритми не для нього. Редагує історичні краєзнавчі науково-публіцистичні праці
(і готує до друку власну), збираючи по крихтах матеріали про околиці від кам’яної доби; займається розшуком тих, хто зник безвісти під час війни та сталінських репресій, дбає, аби результати цих пошуків дійшли до нащадків. Кожна така історія – цілий детективний сюжет. Пильнує, щоб герої (будь то українці чи німці), котрі, приміром, не давали солдатам чиркнути сірником і підпалити обкладену соломою, облиту бензином церкву з людьми, були вшановані належним чином. Принаймні аби про них знали.
Попри це, як і всі місцеві, він страшенно недовірливий. Довго і прискіпливо вивчає журналістське посвідчення й, погодившись на розмову, все одно не дає ввімкнути диктофон. Кількагодинну розмову доводиться нотувати від руки.
Страх диктофона й камери всюдисущий. Тутешні люди допитливі, щирі, веселі й гостинні. Вони не полінуються покинути роботу й розпитати, що за прибулець сновигає вулицею, охоче розкажуть історію роду або ж села, запросять до столу чи ночівлі, покажуть хату і двір, але один необережний рух у бік камери на плечі – і все, контакт утрачено. «Я не гарна, я не в строї, ідіть знімайте когось красивого!» – кокетує колоритна, миловидна молодиця. І тут нічого не вдієш.
У селі Верхня Рудня дядько так прокоментував відмову сільського голови говорити на диктофон: «Вони ще досі не забули сталінських часів». Пам’ять тут передається на генетичному рівні, війна наче була вчора. Та що війна, коли вони досі пам’ятають своє середньовічне походження?!
«Не плутати з польською шляхтою! – застерігає Сергій Ковальчук. – Це українська околична!» З видатних нащадків – Юрій Немирич, полковник Хмельницького. Хоча пан Сергій рішуче заперечує причетність цих родів до поляків, проте на поворотах історії їм доводилося перетинатись не раз. Навряд чи нині знайдеться фахівець, який із певністю описав би примхливі хитросплетіння цих генеалогічних дерев.
Якщо стосовно Невмржецьких та їхнього походження все до кінця не з’ясовано, то коріння роду Левківських більш-менш певне: зачинателем роду вважають Ларіона Валевського, котрий за свої діяння (які саме – джерела, на жаль, мовчать) одержав грамоту на володіння землями від князя Олелька Володимировича (онук великого князя Литовського Ольгерда) у 1450 році. У грамоті було сказано: «Не зобов’язаний він нам служити зі слугами, ані платити, ані будь-яких посилок; і не повинен він у Чорнобиль на сторожу їздити, але служити йому службу з боярами». Ці привілеї підтверджувались його наступникам у дальші роки «як найчисленнішому родові околичної шляхти».
У «шляхетських» селах ніколи не було кріпацтва. Із мешканців не збирали податків, і єдине, що від них вимагалося, – раз на два роки відправляти з кожного двору по чоловікові, аби той «відслужив конем» на кордоні півроку. Поруч села, які називалися «мужицькими», де була кріпосна праця. Шляхтич не міг побратися з простолюдинкою; цей суворий поділ актуальний і нині – два роди намагаються одружуватися лише між собою, і люди цілком усвідомлюють своє «аристократичне» походження.
«Коли не було небаі землі…»
Свого часу в Лучанках була чимала колекція кам’яних знарядь, знайдених на цих землях. Потім їх вивезли до Житомира. Цю територію населяли древляни до (і після) того, як Ольга спалила Коростень. Вони офіційно визнали християнство лише через 120 років після хрещення Русі. Рідновірські назви та легенди тут оживають, набувають нового звучання. «Ївжин колодязь» (себто Ольжин) або «Ольжині ступаки» – криниці, вириті вояками княгині під час походу, аби, бува, місцеві не надумали отруїти її водою з інших криниць. Біля колодязів цілодобово вартували. Ці та інші легенди пан Сергій чув, як і належить, від бабусі (котра не вміла ані читати, ані писати).
Чого варті самі назви околиць: Лельчиці (сусідній райцентр, уже Білорусь) – від богині Лелі; Бабина гора (Баба – богиня-покровителька лісів і полів), Дівошин, Дівина Гуща (від Діви – молодої іпостасі Баби – їхні капища містилися завжди поруч). На Великдень молодь стрибає через вогнище, ворожить, котить вогняне колесо тощо у найкращих традиціях язичництва. Хоча в церкві також збирається до або після ігрищ. Таке собі органічне поєднання старіших і новіших традицій – чи свідомо, чи просто заради гулянь.
Оскільки Невмржецькими тут є практично всі, досі діє триступенева система назв: прізвище (одне у 90% населення), родове наймення (Кислі; Лейби – так їх прозвали за дружбу з єврейською родиною; Зубаті; Доля; Круць тощо), а також прізвисько (приміром, Брицун-Ходак).
Один із основних промислів – бортництво, тобто лісове бджолярство. Технологія в майже незмінному вигляді збереглася з часів Київської Русі: видовбані колоди прилаштовують якнайвище на деревах, або ставлять на землю. На зиму «домівки» для бджіл утеплюють. Мед збирають як для себе, так і на продаж. Тут досі орють землю плугом, на ділянках у кожного – клаптик землі, засіяний житом: хліб також печуть самі. Попри такі архаїчні види праці, чимало дітей, вихідців із Лучанок, після школи успішно складають тести і вступають до перших київських вишів.
Від «шляхетних» Лучанок та Возничів сусіднє село Верхня Рудня зовні відрізняється мало. Утім, їх розділяє щось значно істотніше, аніж п’ять кілометрів лісової дороги. Там також досить гостинно запрошують до хати й розпитують про мету прибуття. «Пхе, то ви ото були в тих панів? – із відтінком насмішкуватої зневаги каже господар. – Коли їхній хлопець нашу дівку за себе бере, його все село цькує, мовляв, нащо «мужичку» взяв?!» «Голуба кров, голуба кров… – веде собі далі дядько і раптом аж розпливається у блаженній посмішці. – Не така вже вона й голуба тепер!.. Німці-то попортили її! Бачили, скільки білобрисих на селі?! Тож-бо й воно!»
Якщо Крим і Карпати – це «екзотика з комфортом», оформлена у схематичні туристські маршрути з усіма зручностями, то Полісся – дика й непричесана автентика. Ви не знайдете тут затишного хостелу, кав’ярні чи крамнички із сувенірами, натомість відчуєте на дотик, як жили люди сотню (і не одну!) років тому. Будь-яка галявина чи камінь має свою історію, іще не переплавлену в підручники, іще живі люди, котрі вміють ті бувальщини переказувати. Саме зараз тут можна бути, слухати, дивитись і вбирати з повітрям густу й насичену пам’ять.