Перед тим як їхати до Португалії, Ігор Гоменюк відсвяткував сорокаріччя. «Це був дуже надійний, порядний і доброзичливий чоловік, — згадує в розмові з Тижнем близький друг загиблого Ігор Юнко. — Безвідмовний, якщо звернутися по допомогу. Відповідальний, спокійний і виважений…».
Ігор поїхав за кордон на заробітки, бо вдома, у невеликому містечку Новояворівськ, що на Львівщині, підростають діти: донька й син, 9 і 14 років. «Ми разом працювали на будівництві у Львові, Києві, Одесі й інших містах, — далі ділиться спогадами Ігор Юнко. — Гоменюк їздив і до Польщі, і до Бельгії, а це сподівався укласти контракт із португальською фірмою. У нього в Лісабоні були знайомі, які могли б із цим допомогти».
Що сталося після того, як 12 березня Ігор вийшов із літака в Лісабоні, точно пояснити не може ніхто. «Як писали португальські журналісти, він проходив контроль із двома своїми знайомими, — розповів Тижню Павло Садоха, голова Спілки українців Португалії. — Ті двоє пройшли без проблем, а Ігоря чомусь не впускали. Хлопці чекали на нього, аж поки до них підійшов хтось із працівників аеропорту й повідомив, що «виникли проблеми» й, імовірно, Ігоря відправлять «назад до Стамбула» (він прилетів до Португалії з Туреччини)».
Наступного дня до консульської служби посольства України в Португалії подзвонили з моргу й повідомили про покійного з документами Гоменюка, тіло якого потрібно було опізнати й визначитися, що з ним робити далі. До українських дипломатів потрапили фото, документи, речі, одяг і навіть гроші загиблого. Опізнала Ігоря по фотографії дружина Оксана. «Причиною смерті було вказано напад епілепсії, але на фото чітко видно синці й гематоми, — каже Павло Садоха. — У морзі сказали, нібито тіло знайшли на вулиці (саме так написали в реєстрі поліцейські, які його привезли), але надто багато людей бачили Ігоря в поліцейському відділку аеропорту, закутим у кайданки. Він помер на очах багатьох свідків. Нині триває слідство, справа набула великого розголосу завдяки анонімному повідомленню у прокуратуру й до місцевого телеканалу TVi24, які й сповістили громадськість. Мабуть, жодна впливова португальська газета не оминула згадки про цю загадкову смерть, що не належить до жодної категорії «популярних» дискримінацій». Поки слідство не завершилося, ніхто не бере на себе відповідальності чітко озвучити причину загибелі звичайного трудового мігранта з України. Проте найлогічнішою з можливих виглядає версія поліцейського свавілля. На її користь свідчить той факт, що під домашнім арештом і забороною до зовнішніх контактів опинилися троє інспекторів поліції аеропорту. «Мене вже запитували португальські журналісти, чи міг Ігор зірватися, якось спровокувати поліцейських, — розповідає Ігор Юнко. — Ні, не міг. Він знав, що мусить знайти роботу, бо йому треба годувати родину».
Читайте також: Іван Коршинський: «На все життя запам’яталися голоси озброєних конвоїрів»
«Ігор Гоменюк помер за спробу знайти роботу в іншій країні, — наголошує Павло Садоха. — Ось і весь «злочин». Через його смерть уже звільнено керівника міграційної служби аеропорту й кількох заступників. Міністра внутрішніх справ викликали до парламенту доповідати про загибель Ігоря. Прем’єр-міністр Португалії вибачився перед українською громадою. Політики наголошують, що про жодну етнічну, релігійну чи іншу дискримінацію не йдеться. Українська громада отримала сотні листів підтримки, деякі португальці навіть пропонували допомогти родині й зібрати для них гроші».
Той факт, що трагедія сталася в Португалії, де діє сильна і структурована громада та активно працює дипломатія, дає змогу сподіватися, що слідство визначить і покарає винних, а родина померлого отримає бодай якусь матеріальну компенсацію. Гроші, звичайно, не повернуть ані дітям батька, ні вдові чоловіка. Але справедливий судовий вирок, якби його було оголошено, став би важливим прецедентом не лише у справі Гоменюка, а й загалом для всього багатомільйонного середовища європейських трудових мігрантів. Заробітчанське життя приховує чимало ризиків, насамперед юридичних. У тих державах, де громади не згуртовані й не мають прямих контактів із політичними колами, трудові мігранти тихо гинуть «за нез’ясованих обставин», а рідні часто не мають змоги забрати тіло для поховання.
Станом на сьогодні важко стверджувати, що Ігоря не стало тому, що він був саме українцем, а не кимось іншим. Під гарячу поліцейську руку систематично потрапляють молдавани й пакистанці, індонезійці та марокканці, в’єтнамці й ліванці… Усі, хто їде за кордон у пошуку кращих заробітків і світліших горизонтів. Звичайно, вбивства при затриманні трапляються нечасто. Але хвиля обурення поліцейською брутальністю в цілому світі не була б такою потужною, якби та брутальність у ставленні насамперед до іноземців не стала буденною.
«Мабуть, немає країни, де не було б випадків поліційного свавілля, — написав Павло Садоха на своїй сторінці у Facebook. — Злочини перевищення влади чи використання службового становища не мають кордонів і національностей. Суспільний резонанс на такі злочини є надважливим. Це будує правову державу і спонукає до відповідальності всіх членів суспільства. Я живу в Португалії вже двадцять років. Я іммігрант. І знаю, що переживав Ігор, коли їхав шукати роботу за кордон. Мільйони знають, що він пережив. Українці, португальці, бразилійці, кабовердіанці — усі, хто потерпає від світової економічної нерівності. Ми мусили зазнати принижень, нерозумінь, обману і працювати за найнижчу зарплатню. Але будучи іммігрантом, я переконаний, що суспільну думку до феномену імміграції і пов’язаних із цим правових і соціальних проблем не розв’язати трощенням магазинів і підпалами автівок».
Читайте також: Ярина Чорногуз: «Протест — це інтелектуальний акт, що має сприяти розвитку»
Вимагаючи справедливого розслідування вбивства Ігоря Гоменюка, українці Португалії вирішили відмовитися від популярної нині агресивної стилістики протестів. «Ми, українці, вже пережили революцію крові й насильства в 1917 році, — кажуть у Спілці українців. — Вона забрала мільйони невинних життів, зупинила культурний та економічний розвиток багатьох народів, спричинила масову міграцію українців по світу. Ми не будемо трощити автівки, скаржитися на дискримінацію та відповідати насильством на насильство. Натомість надрукуємо фото Ігоря й покладемо біля своїх ідентифікаційних документів. Щоб щоразу, коли перетинатимемо кордон чи відвідуватимемо міграційні служби, нагадувати службовцям, що сталося 12 березня 2020 року в аеропорту Лісабона».
Португальське слідство, звичайно, ідеалізувати не варто. Злочин від початку намагалися приховати, тіло швидко піддали кремації, щоб не дуже вивчати синці й гематоми. Усі надії насамперед на свідків. Той факт, що до загибелі українця не втрачає інтересу преса, дає змогу сподіватися, що справу не буде спущено на гальмах. Удову Ігоря Гоменюка підтримують адвокати, яких залучила українська громада. Загальна громадська увага до поліцейського свавілля як явища також є сприятливим фактором, що спонукає слідчих до роботи. У певному сенсі цей трагічний випадок править за приклад ефективної солідарності української спільноти, дипломатів, преси й політиків. Та все відносно. Відмова українців від погромних методів боротьби за свої права, безперечно, викликає повагу. Але тактовна стриманість не завжди гарантує успіх у непростих судових справах з імовірним політичним виміром. Для української преси і громадськості Ігор Гоменюк міг би бути таким самим символом незгоди з поліцейським свавіллям, як Джордж Флойд, але поки що не став. Його ім’я не на слуху, а справжня українська солідарність — через кордони й континенти — лише гартується. Українці дійсно не потрапляють під стандарт класичних расових і релігійних форм дискримінації. Та поряд із найвиразнішими виявами зневаги до іншості існує безліч гібридних. Українці чудово вміють мовчати, терпіти й не привертати до себе уваги. Настав час навчитися захищатись ясно й голосно, щоб нас чули.