Минулого тижня в РФ сталося дві події, на перший погляд, між собою ніяк не пов’язані. Однієї ночі було затримано нібито за вимагання великого хабара міністра економічного розвитку Росії Алєксєя Улюкаєва, а ближче до вечора у Псковській області, у селищі Струги-Красні, чи то наклали на себе руки, чи то були застрелені нещодавно створеною Росгвардією 15-річні підлітки Катя й Дєніс. Певна річ, друга новина поблякла на тлі першої.
Ті двоє школярів утекли від батьків, засіли на дачі, знайшли там рушниці, а коли приїхав спецназ, почали бахкати куди попало й поцілили двох собак. Потім поспілкувалися в інтернеті з однолітками (відеотрансляція досі висить у відкритому доступі), після чого викликана Росгвардія пішла на штурм будинку. Обох знайшли мертвими. Офіційна версія: застрелилися. Через два дні їх таємно поховали в закритих трунах, а знайомим, друзям і родичам заборонили вголос згадувати цю історію.
Усі конспірологічні теорії загибелі хлопця й дівчини — самі вкоротили собі віку чи їх убили під час штурму — гублять будь-який сенс на тлі тієї безпорадної жорстокості, з якою держава «вирішила» проблему. Оточивши дачу й покричавши в матюгальник «ану виходьте!», «усі втомилися!», поліція і СОБР (спеціальний відділ швидкого реагування) вирішили більше не морочитись і викликали… Психологів? Батьків? Друзів? Священика? Дитячого омбудсмена? Інших переговірників? Аж ніяк. Викликали Росгвардію — нещодавно сформовану структуру на кшталт опричнини, президентським указом наділену величезними повноваженнями, зокрема дозволом стріляти в дітей. Її бійці поперли штурмом на обійстя. Результат — два трупи.
Горе міністру, смерть підліткам
І того ж таки дня в інтернеті вал коментарів щодо обох випадків. Із них виростає жертовна постать міністра Улюкаєва, помилково звинуваченого найчеснішого невинного зайчика. Згадували, що чиновник цей колись починав із Єґором Ґайдаром, був прихильником ліберальної економічної політики, а отже, навряд чи міг чогось поганого накоїти. А що влада в Росії нелегітимна і злочинна, то нездалого міністра можна вважати жертвою режиму. Ну добре. Слава добросердному російському народові. Ходімо далі.
Читайте також: Росіяни стали менше довіряти повідомленням ЗМІ – опитування
У сусідніх дискусіях мова про дітей. Вони, як виявилося, «майбутні злочинці» та «шкуродери» (нагадаємо: застрелили випадково двох собак і кулею вибили скло в поліцейській машині). В Америці з ними не стали б церемонитися, їх підірвали б, застрелили б, ліквідували б в одну секунду без усіляких душевних мук, бо там прийнято захищати своє суспільство. А все оце «ліберальне виття, мовляв, то ж діти!» й веде країну до катастроф. Вслухайтеся: хор голосів, переважно жіночих, той самий хор, що жаліє міністра (задля справедливості зауважу: багато є і зловтішних відгуків на кшталт «нарешті», «так йому і треба», «усіх би їх разом посадити»), змінює тональність, коли мова заходить про вбитих дітей. Убитих у будь-якому разі, незалежно від того, був це суїцид чи розстріл під час штурму. Чути жіночі голоси, у яких більше жалоби по вбитих псах, аніж по загиблих дітях, не просто дивно — це когнітивний дисонанс. Істота, згідно із задумом природи покликана охороняти всіляке чадо, скрушно зітхає: «Шкода дітей, звичайно, але…» За цим «але» йдуть міркування про те, що вони виросли б убивцями й присвятили своє життя звірствам. То, може, все й на краще.
До речі, про Америку в аналогічній ситуації.
1941 року в Нью-Джерсі двоє підлітків за три дні викрали 14 машин, поцупили з житлових будинків 5 гвинтівок, 2 рушниці та близько 600 патронів, а також протягом трьох днів грабували продуктові магазини. Коли поліція оточила їх у черговому будинку, хлопчаки дали бій і 5 год вели вогонь по правоохоронцях, що з’їхались із трьох штатів, але ті не зробили жодного пострілу у відповідь: як написано в протоколі, «припускали, що підозрювані — підлітки». Згодом у хлопців скінчилися патрони, після чого поліцейські кинули в будинок кілька банок зі сльозоточивим газом і затримали їх без будь-якої шкоди для їхнього здоров’я. Але це до слова. Просто аби нагадати, що буває і по-іншому. Убивства підлітків поліцейськими в США теж траплялись, але то були зазвичай поспішні постріли когось із патрульних або наслідки провокацій. Ті силовики потім ішли в примусову відпустку, з якої не поверталися. У випадках, подібних до псковського, обов’язково були психологи, знайомі, родичі, друзі, всілякі переговірники. Але не гвардія, не СОБР, не омон, не штурм будинку, в якому беззбройні діти.
Жалість до відправленого під домашній арешт міністра (нехай би ще в куток поставили, їй-Богу) перекрила почуття до вбитих псковських дітей. Нещодавно призначеного дитячого омбудсмена Анни Кузнєцової, багатодітної матері, дружини священика, за дивним збігом обставин теж не було біля злощасного будинку, хоча від Москви до Пскова летіти менш ніж годину й людині такого рангу нічого не коштувало бути на місці через 2 год після початку драми. Та навряд чи їй таке навіть спало на думку. Після трагедії ця пані добу (!) зберігала мовчання, а потім висловилася в тому дусі, що в усьому винні неконтрольований інтернет і захоплення дітей комп’ютерними іграми зі стрілялками. Жаліслива омбудсменша, що й казати.
Здавалося б, після Беслана, «Норд-Осту», після ухвалення Думою закону про заборону усиновлення російських сиріт в американських сім’ях говорити про ставлення держави до дітей немає сенсу. Як і про ставлення до громадян похилого віку, інвалідів, лікарів, учителів, бізнесменів, фермерів, журналістів, перукарів — людей узагалі. Для влади все населення — витратний матеріал і не більше. Інфузорії, організми яких виділяють гроші, що йдуть на потреби влади. Коли інфузорії починають виповзати за межі свого ареалу, їх «гасять». А юні це інфузорії чи дорослі, різниці немає, будь-які згодяться і з будь-якими розправляться тієї ж таки секунди, щойно виникнуть сумніви в доцільності їхнього життя.
Із цим усе зрозуміло. Але, здавалося б, що глибша криза в країні, що міцніше ярмо державних домагань, то вища цінність сім’ї та дому. Радянські часи були не найпрекраснішими в історії країни, особливо сталінські. Нерідко діти здавали батьків, доносили на них, відмовлялися від репресованих тата чи мами. То там, то тут вирізнялися недитячою підлістю павліки морозови. Усякого було. Але зворотних випадків, аби батьки здавали синів чи дочок, щось не пригадаю. Певно, вони були, але про масовість говорити зайве. Інститут батьківства був непохитний, дім завжди залишався домом, а батьки, як за всіх часів на всій земній кулі, захищали й оберігали.
Останнім часом у Росії надломилась і ця вертикаль. Інститут батьківства почав давати перманентний збій. Дім у його первісному, сутнісному розумінні перестає бути притулком, гаванню, місцем, куди людина хоче повертатися, доки там іще хоч хтось її чекає. Батьки перестали захищати дітей, матері вже не люті орлиці, готові розірвати будь-кого, хто образить їхню дитину.
Забути й залякати
Улітку 2014-го під Луганськом загинули солдати Псковської дивізії. Ховали їх, як це водиться в таких випадках на російських просторах, таємно, хоча таблички з іменами на могилах таки прикріпили. На сторінці в соціальній мережі Лєоніда Кічаткіна, одного із загиблих, його дружина повідомила друзям, що Льоня загинув, назвала місце й дату похорону. Наступного дня сторінку було вилучено. До жінки додзвонитися не вдалось, а батьки хлопця всім заявляли, що він живий, тільки поговорити з ним не можна. Журналісти пошкрябалися, пошкрябалися в зачинені двері та й благополучно забули. Знову ж таки як водиться в Росії. Нині вже ніхто й не згадує про Лєоніда та його товаришів по службі. Могила є, а батьки кажуть, що живий, і з медійниками спілкуватися відмовляються. Те саме й з іншими загиблими: чи то живі, чи то мертві, хтозна. У всіх випадках батьки похмуро заявляють, що все гаразд і щоб від них відстали. Хто пояснить, як таке може бути? Чому мовчать батьки? Залякали? Заборонили розповідати правду? Якщо їхні діти живі, чому їх не покажуть стурбованій громадськості? Якщо ні, чому батьки брешуть? Якщо мертві, а тим наказано мовчати в обмін на спокій, на матеріальну допомогу від держави, на бозна-що іще, то це зрада своєї дитини, її пам’яті. Якщо живі, а батьки мовчать, теж зрада, бо терпіти, коли ім’я твого чада полощуть у пресі всі вряд, а його портрет красується на якійсь могилі, — це зовсім кафкіанський абсурд.
Читайте також: У міграційній службі порахували росіян, яким Україна надала політичний притулок
Утрати російських військ на Сході України ніде, зрозуміло, не публікують. Усі цифри та списки — результат просочення інформації, за достовірність якої ніхто не поручиться. Авжеж-бо, «іх там нєт». А якщо раптом і є, то це відпускники, що заблукали. Цифри називають різні: від 2,5 тис. до 15 тис. осіб. Із них більшість, звичайно, найманці, але чимало строковиків. І де зойки їхніх батьків? Нині, у вік інтернету, відкритості, швидкостей, прокричати про свій біль на весь світ не проблема. Тебе почують. Це не глухі радянські роки, коли єдиний примірник антирадянського рукопису могли перехопити і знищити. Але мовчать батьки, німують матері…
Цього літа в Карелії, на Сямозері сталася трагедія: 13 підлітків загинули під час походу. Вихователі повели загін на байдарках, незважаючи на штормове попередження. Було це в таборі відпочинку. Потім з’ясувалося, що той заклад давно має погану репутацію: там годували простроченими продуктами, а кількість відпочивальників регулярно перевищувала норму. Цього нещасливого літа, у ту саму зміну, дітей було на 70 осіб більше, ніж дозволено. Не вдаючись у подробиці трагедії та кримінальної справи, запитаю: як можна відправляти сина чи дочку в табір, котрим керують явні шахраї — і всі довкола про це знають? Де відтак спільні заяви батьків до прокуратури? Де колективні листи тат і мам — і нещасних загиблих, і тих, хто вижив, — із вимогою покарати винних у трагедії? Їх немає. Тихо.
Узаконене насилля
Нещодавно російська депутатка Єлєна Мізуліна внесла в Думу законопроект про скасування кримінального покарання за сімейні побої. Зробила вона це після того, як з ініціативи Верховного суду посилили ст. 116 КК РФ про побиття, додавши туди відповідальність за такі дії «щодо близьких осіб». Мізуліна обурилася, визнавши це необґрунтованим втручанням у сімейне життя, і тут-таки запропонувала законопроект про скасування кримінального переслідування за побої в родині. Тоді, у липні, її не підтримали. Та ось минуло три місяці — і невгамовна нардепка вийшла зі своїм законопроектом знову. Цього разу, як стверджують джерела, інші народні обранці будуть із Мізуліною солідарні. Цікаво, що вдруге вона вийшла зі своєю ініціативою напередодні трагедії під Псковом. А трагедія розігралася після того, як Катя втекла з дому, не стерпівши побоїв матері. Утім, навряд чи є сенс нагадувати про це Мізуліній: жінки в російських владних структурах енергійно позбуваються непотрібних материнських інстинктів. Ініціаторами сумнозвісного закону Діми Яковлєва були теж вони, і саме жінки — та ж таки Мізуліна та її колега Іріна Яровая — гаряче підтримували цей підлий сплеск політичної волі.
Це вже не просто мінуси сучасного жіночого ділового життя, це серйозний природний збій.
Читайте також: Опитування показало, як змінилося ставлення українців до росіян та керівництва РФ
Та про що мова, коли суворіші норми ст. 116 КК — про покарання за сімейні побої — більшість матерів у Росії сприйняла з обуренням? «Це що ж, власну дитину й по задньому місцю не ляснеш?» — плакалися матусі на інтернет-форумах. «Мене батьки лупцювали, і нічого — людиною виросла, і я своїх лупцюю», — навперебій ділилися досвідом.
Щодня для жителя РФ поняття сили стає головнішим і головнішим. Та це й не дивно: що слабша й більш закомплексована людина, то гостріше їй хочеться почуватися господарем життя. Особливо якщо таке бажання підігрівають на кожному кроці. «У сортирі замочимо», — обіцяє президент, і країна мліє від щастя. «Стань господарем доріг!» — волає реклама джипа. Водночас планомірне знищення культурного середовища, засилля несмаку на всіх фронтах (від книгарень до телебачення), культ успішності… І ось жінка, втомлена від трьох робіт, замучена вічним безгрошів’ям, ненадійним чоловіком, повсюдним хамством, стає безпорадною з власною дитиною. Їй ніде навчитися бути з нею віч-на-віч. Вона не знає, як розмовляти, не вміє добирати слова і приклади. Сама не тямить, що таке добре і що таке погано. Явній більшості російських жінок, що прилипли до телевізора, до крику прикро, що вони не вписуються в такі поняття, як краса, мода, успішність, упевненість у собі. А тут іще довкола верещать, що Росія встає з колін, і жінці здається, що підводяться всі, крім неї. Злоба на світ, катастрофічна вузькість світогляду, відсутність інтересів, нескінченна боротьба за виживання, невміння аналізувати власні почуття — усе це вганяє середньостатистичну жінку в ступор. Він навалюється на людину зазвичай цілком, не залишаючи лазівок для любові до дітей. А послідовне багаторічне викорінення з мізків будь-якого поняття про цінність людського життя, культ «Родіни» й шалений псевдопатріотизм завершують роботу.
Утім, якщо сьогодні зруйновані практично всі інститути: охорона здоров’я, освіта, благодійність, сім’я, правосуддя, наука, якщо 90% населення зомбовані агресивною пропагандою, а довіра до влади при цьому втрачена, чи слід чекати, що збережеться така тендітна «інституція», як вірність власним дітям?