А ви чекали на щось інше? Ви сподівалися, що американські кіноакадеміки вчинять інтелектуальний марш-кидок і, залившись сльозами, віддадуть головну статуетку Міхаелеві Ганеке за його «Кохання»? Чи зчитають усі сенси тарантіновського «Джанґо» й, поцінувавши його кіноманську відвагу, присудять премію року йому?
Узагалі-то сам факт потраплення стрічки Ганеке в номінанти вже знаменний. Уперше, до речі, робота водночас фігурувала в основній категорії – «найкращий фільм» і в номінації «найкращий фільм іноземною мовою». Європейців іноді допускають до святая святих: не давніше як торік основного «Оскара» за найкращу кінокартину отримав француз Мішель Хазанавічюс із німою стрічкою «Артист», а 1999-го в кандидатах на головну статуетку числилася трагікомедія італійця Роберто Беніньї «Життя прекрасне», хоча й залишилася без нагороди. Ганеке все-таки став оскароносцем, але в іноземній резервації.
А загалом така густа присутність австрійця в американській премії свідчить не тільки про безперечну якість фільму «Кохання» – це можна вважати розширенням кордонів найпрестижнішої кінонагороди й, коли ще ширше, долітанням до Голлівуду перших ластівок глобалізації. Хоч як ти сприймай цю відносно нову для світової геополітики гостю, одначе слід визнати: іноді вона відчиняє двері, не тільки бозна-коли замкнуті, а й замшілі ще до потопу.
«Оскар» стає щорік більш передбачуваним. Вирахувати вподобання майже 6 тис. членів академії дедалі простіше. Можна помилитися в деталях, але основна тенденція як вилізла багато років тому прищем, так і чекає на свого дерматолога, щоб її підкоригували. Ось, може, горезвісна глобалізація й зарадить, стане тим самим лікарем. Першу ін’єкцію – у вигляді «Кохання» – вже зроблено.
Часто смаки найвищих цінувальників екранного мистецтва є невибагливими й нехитрими. Коли критики беруться шпетити Американську кіноакадемію за неуважність, – мовляв, тут геніальну акторську роботу пропустили, а там узагалі не зрозуміли фільму, – вони не враховують головного: для тих, хто голосує за «Оскара», якість картини має значення аж ніяк не самодостатнє. Тобто вони, звісно, відрізнять добрий фільм від абиякого, але з купи добрих виберуть той, де яскраво промальовано привабливу для американського серця думку. Зазвичай вона має бути простою і патріотичною.
Тільки два фільми цього року мали цю явну перевагу – «Лінкольн» Стівена Спілберґа та «Операція «Арго» Бена Аффлека. Перший розповідає про поневіряння, яких зазнав уславлений президент і які супроводжували ухвалення поправки до Конституції про скасування рабства, другий – про вивезення з Тегерана в 1979 році групи співробітників американського посольства під час політичної кризи. І бути б історичному «Лінкольнові» господарем головної статуетки, якби Аффлек зняв кіно просто про операцію визволення американською державою її громадян, але ж воно про роль в усій тій ситуації Голлівуду!
Якщо торік головний володар «Оскара», «Артист», розписувався в любові до фабрики мрій колишньої, чорно-білої, ще молодої та зворушливої, то «Операція «Арго» засвідчувала палке почуття до неї як такої, беззастережно, з усіма її красотами й мерзотами. У скрутний для США момент, коли кілька їхніх громадян зависають між життям і смертю в лігвиську фундаменталістів, саме Голлівуд залучає монстрів кіновиробництва для їхнього порятунку. І створений відтак сценарій – у прямому й переносному сенсі – стає дорогою на свободу.
«Лінкольн» на цьому тлі бачиться правильною і гнітюче нудною національною ідеєю. Як нецікавим виявляється і її головний провідник, виконавець ролі Лінкольна – шикарний, дарма, що він уже ніби роздав свій блиск попереднім стрічкам, Деніел Дей Льюїс, якого, попри те, знов – утретє! – удостоїли фігурки лицаря.
Узагалі-то чекати від «Оскара» непередбачуваності, якої вимагають від нього розгнівані критики й спостерігачі, досить дивно: це, зрештою, не виснажене артхаусом журі Каннського фестивалю, що змушене судити біле нарівні з кислим. Серед майже 6 тис. членів Американської кіноакадемії, окрім акторів, режисерів, продюсерів, сценаристів, – представники всіх кінопрофесій, яким загалом не до сантиментів. Одні йдуть – на їхнє місце приходять інші. І їхні уявлення про кінематограф обмежуються зазвичай суворими, але звичними вимогами конвеєра.
«Оскар» звичний і стабільний, як сама Америка, як Голлівуд, як статуя Свободи. Тільки-но він почне допускати новації і вітати шукання молодих креативників, як стане зрозуміло, що в нього не всі вдома. Тож ліпше його не смикати, а тихо радіти: скажімо, тому фактові, що в номінанти цьогоріч потрапили «Звірі дикого Півдня» Бена Зайтліна – стовідсотково авторська притча про всесвітній потоп у наші дні. Або тому, що Тарантіно узагалі опиняється в номінаціях – його творіння за всієї кривавої простоти абсолютно кіноманське. Чи навіть тому, що лауреатом головного «Оскара» став не Спілберґ, а молодий, красивий, перспективний. І що можна вслід за героями «Операції «Арго» проголосити: «Арго» нам всім у дупу!»