Якщо виходити з обіцянок знаного популіста Хрущова, то я мав би народитися десь напередодні настання комунізму в СРСР. Колись у початковій школі ми діставали нашу вчительку запитанням, чому ж, мовляв, він так і не настав досі, на що вона цілком серйозно (мабуть, звикла на таке відповідати) казала: «А тому що є такі, як…» Далі йшов перелік двієчників та хуліганів, які, мовляв, тягнуть назад не лише весь клас, а й школу, за нею і країну. Слава Богу, ми якось не надто сердилися на цих «ворогів народу», які нібито заступили нам світле майбутнє, бо хулігани в радянській школі завжди були в пошані серед учнів: було щось у їхніх витівках антисистемне, гідне мовчазного схвалення.
Зараз, коли переповідаю доньці якісь свої шкільні пригоди, то часто вимушений перериватись на пояснення, чому тоді не можна було того й того. Народжена у ХХІ столітті в незалежній країні, дитина не здатна осягнути, що порівняно недавно першим словом, яке чула людина на початках своєї соціалізації було «не можна», ба навіть «не положено». З острахом думаю, що в цій атмосфері тепер опинилися чимало школярів у тій-таки «ДНР». Я без сміху дивився ролик, де донецьких підлітків навесні цього року приймали в піонери: щасливі пики й радісні зойки підстаркуватих фарбованих блондинок на тлі геть розгублених, дещо наляканих, місцями просто байдужих дітей. Такий вигляд має моральне розбещення — ти сам собою нічого не вартий, ти іграшка в руках дорослих (сильніших). Видовище, яке хочеться забути, стерти зі своєї «оперативної пам’яті»…
Через 10–20 років в Україні, думаю, що в Києві чи десь поблизу, житимуть двоє повнолітніх громадян: Данило Крапивенко й Уляна (вона на той момент може змінити прізвище). Не фантазуватиму про їхнє особисте: тут усі батьківські мрії однакові. А яким буде їхнє громадянське життя? Хочеться вірити, що вільним. І не тільки від зовнішнього примусу. Припустимо, що зникнуть такі ганебні явища, як масове використання адмінресурсу у вигляді тисяч мовчазних пасивних бюджетників, знизиться рівень корупції, бодай настільки, щоб у ній не замащувався кожен другий громадянин, завітавши в ЖЕК, суд чи якусь іншу контрольно-дозвільну контору. Цього замало для формування якісно нової громадянської свідомості. Треба перемогти культ «шари», «халяви», дармових можливостей себто. Бо саме він створює попит на гречку на виборах, дає змогу «вдавати, що працюєш», і недбало розпоряджатися ресурсами, з нього ростуть усі ці орди фейкових ветеранів, інвалідів, невігласів-«проффесорів». Простий, геть не привнесений із якихось європ і америк, а добре відомий поколінням українців принцип «що заробив, те й маєш» має стати визначальним. У ньому немає чогось жорсткого й несправедливого: страхова медицина, накопичувальна система пенсій, скорочені до розумного мінімуму пільги — все давно побудовано на цьому принципі.
Читайте також: Ігор Лосєв: Усі останні роки Україна була псевдонезалежною
Українська держава, мов мати-одиначка, отримала у спадок від радянської влади не дуже впевнене, не дуже відповідальне, словом, інфантильне суспільство — такого собі безталанного бовдура-сина зі шкідливими звичками. Що дужче вона панькалася з ним, то більш умовним ставав соціальний договір, хоча здоровий глузд підказував: треба відпускати сина у вільне плавання, хай наб’є ґуль, але стане самостійним і відповідальним. У 24 роки суспільство так і не здобуло атестата зрілості — тільки тепер складає випускні іспити: з військової підготовки, економіки, історії, мови, зрештою. У разі успіху далі будуть університет і доросле життя.
Якщо продовжити аналогію, то виходить, що моїм дітям дістанеться країна — спеціаліст, який здобув диплом (реформи в ній доти мають завершити) і нарешті готовий до продуктивної праці. Романтичний, але дуже непростий період. Освіту, себто плоди реформ, іще треба вміти застосувати, знайти своє місце на ринку праці, себто в геополітиці та світовій економіці. І цей «випускник», не забуваймо, не юний і квітучий, а підтоптаний не вельми талановитий студент, що брав безліч «академок», систематично прогулював заняття, перескладав сесії, переводився на заочне. Важко буде? Годі сумніватись. Але скільки стимулів для досягнень, скільки мотивації, якщо пам’ятати про той-таки принцип: що заробили, те й маємо. Не буде вже ані щедрих траншів МВФ, ані натяку на газові знижки (якщо газ іще буде в пошані в дедалі «зеленішої» енергетики). Отже, не існуватиме й натяку на утриманство ані в країни, ані в її громадян.
Я свідомий того, що в наступному поколінні поруч із дітьми майданівців та ветеранів АТО будуть діти «тітушків», беркутівців і «ополченців». Хочу вірити, що перші не розчарують своїх батьків, а другі… буде добре, якщо вони стануть хорошими спортсменами, тренерами, поліцейськими та професійними військовими, завзято працюватимуть на свій регіон і державу — у фаховому сенсі це буде продовженням фамільної справи, але з якісно новою мотивацією. І річ не в тому, що в якийсь момент у країні виростуть зарплати й бути бандитом у погонах чи без стане небезпечно. Просто бандитизм виявиться справою маргіналів, дистанційованих від здорового суспільства, як в усіх цивілізованих країнах.
Читайте також: 24 роки умовно
Коли я запитував свою дочку і племінницю (обом по 11 років) про те, у якій країні вони хочуть жити, вони у відповідь не малювали якихось неймовірних картин майбутнього: «Усе як зараз, тільки без війни, і щоб дороги були, як у Європі, а люди дбали про довкілля». Для них Євросоюз (а вони вже встигли там побувати не раз) — це не якесь утопічне Біловоддя, як уявляє його покоління, що виросло за залізною завісою і під «ковпаком», а цілком реальний світ, досяжний і зрозумілий. Київські дівчата, народжені в рік Помаранчевої революції, бачать євроінтеграцію лише як велике прибирання, і, що важливо, власними силами. Є надія, що вони виростуть без провінційних комплексів перед сусідами. Те, що не матимуть сентиментів до Росії, якось уже саме собою зрозуміло, але, думаю, в них не буде ілюзій і щодо західного світу, перед яким у нас звикли вихилятися в реверансах, перепрошуючи за свою хронічну відсталість. Навряд чи у 30-ту чи 40-ву річницю незалежності буде актуальним гасло «Догнати і перегнати Америку», чи то пак Китай або Австралію, — такі заклики апріорі виказують певну упослідженість своїх авторів та виконавців. Відсталість закінчується тоді, коли зникає саме бажання ганятись і тягатись, його заступає звичайна впевненість у своїх силах і можливостях. Якщо в уяві нинішніх шестикласників відстань до ЄС є цілком зрозумілою і здолати її — це як виправити кілька поганих оцінок, є надія, що для них європейськість буде якимось буденним явищем, усвідомлюваною необхідністю.
Читайте також: Попередні підсумки
Разом із геополітичною меншовартістю, природно, має піти в небуття й культурна. Майдан відкрив усьому світу не лише дивовижну самоорганізацію та звитягу українців, а й креативність. Виявляється, в нас є сила-силенна творчих людей, які навіть протестують креативно. Інша річ, що весь цей потенціал структури на кшталт Мінкульту, Мінінформації тощо можуть тільки занапастити. Так буває, коли старі бюрократичні метастази чіпляються в тіло молодої республіки й намагаються, спираючись на свій багаторічний «професіоналізм», зробити як краще, щоб вийшло як завжди. Це хвороба росту, доісторичні форми культурного життя відмиратимуть разом з усіма цими державними преміями, народними артистами та іншими рудиментами. Що прийде натомість? Один-два притомні фонди, які надаватимуть гранти на вартісні художні проекти, і все. Нехай усі «заслужені» заслужено відпочивають. Новому поколінню всі ці звання як ламповий телевізор чи пральна дошка. Митців визнають різні фестивалі та конкурси, у країні та за її межами, а коли держава винагороджує культурних діячів за «особливий внесок» — це реінкарнація сталінських премій за лояльність. Вільні люди те не оцінять.
Якими будуть наші кордони через кілька десятиліть? Звісно, хотілося б повернутися до обрисів початку 2014-го. З одним «але»: без умовних внутрішніх кордонів, середньовічних міфів про кровожерних бандерівців на Заході й «самих москалів» на Сході, без закарпатських князьків і мафіозних мерів «першої столиці». Людям, що не матимуть кризи ідентичності, себто народженим в Україні, здолати їх буде вельми просто. Головне не слухати старших, нехай бавляться своїми забобонами, сучасній людині з того хіба тільки посміятись.