Та ні першого, ні другого не сталося. Через рік від кредиту довіри справді лишилося небагато, проте Зеленський і його партія залишаються незаперечними лідерами виборчих симпатій. Це свідчить про те, що влада має достатньо надійну точку опори, але наявність цієї опори дедалі менше залежить від самої команди Зеленського й дедалі більше — від політичних обставин.
Баланс довіри до основних інститутів влади навесні 2019-го був від’ємним, але після президентських та парламентських виборів тенденція передбачувано змінилася (див. «Баланс довіри»). У вересні 2019-го баланс довіри до президента становив 66 пунктів, до Верховної Ради — 32, уряду — 35. Але ця ідилія досить швидко посипалася. Уже до кінця осені довіра до Верховної Ради та уряду опустилася до від’ємних показників, а довіра до президента наприкінці року зменшилася більш як удвічі. У лютому 2020-го баланс довіри до президента опустився до загрозливого показника 11 пунктів. Цілком імовірно, що саме через це уряд Олексія Гончарука відправили у відставку, щоб позбутися накопиченого негативу. Так це чи ні, однак у квітні 2020 року ситуація дещо поліпшилася: баланс довіри до президента зріс удвічі, хоча й залишився порівняно низьким. Утім, уряд Дениса Шмигаля все одно почав працювати з від’ємним балансом довіри (–25), а довіра до Верховної Ради не збільшилася (–38) (Центр Разумкова, 2019–2020).
Читайте також: Траєкторія бумеранга
Зростання невдоволення в суспільстві підтверджує і те, як громадяни оцінюють становище в країні. Напередодні першого туру президентських виборів лише 19% вірили, що справи рухаються в правильному напрямку, натомість 69% дотримувалися протилежної думки (див. «У якому напрямку рухаються справи»). Після другого туру почалося стрімке зростання оптимізму: вже у вересні 2019-го 55% українців вважали, що справи рухаються в правильному напрямку, і лише 18% — що в неправильному. Але оптимізм виявився хистким. Уже в листопаді песимісти стали домінувати над оптимістами у відношенні 48% до 33%. Після періоду коливань, у березні 2020-го, рівень невдоволення сягнув передвиборчого (!) рівня: 60% вважали, що країна рухається не туди, куди треба, і лише 23% вважали інакше. До того ж невдоволення домінувало в усіх частинах країни та серед більшості категорій громадян. Дещо вищий оптимізм виявляла хіба що молодь та більш заможні люди («Рейтинг», 2019–2020).
Головна причина невдоволення — нездатність влади виконати ключові запити суспільства. Ідеться про комплекс проблем, які з року в рік очолюють список головних турбот українців. Наприклад, у серпні 2019-го п’ятірка першочергових завдань Зеленського була такою: припинення вогню на Донбасі; підвищення життєвих стандартів; зниження тарифів; покарання корупціонерів; а також зменшення впливу олігархів на політику («Демократичні ініціативи»). Але, за підсумками першого року правління, досягнення команди Зеленського в цих напрямах громадяни оцінили заледве на «трійку», тобто на 2,2–2,6 бала з 5. Найвищі оцінки (3,7 та 3,2 бала, тобто «задовільно») отримала робота зі звільнення полонених та боротьба з коронавірусною інфекцією (див. «Як українці оцінили перший рік Зеленського») («Рейтинг», травень 2020).
Згадані вище проблеми — це те, що хвилює масового виборця. Саме тому більшість скандалів, до яких потрапляють Зеленський і члени його команди, збурюють лише відносно вузькі прошарки населення та деякі спільноти громадських активістів, ветеранів, медійників, інтелектуалів тощо. У цьому сила й слабкість будь-якої української влади. Вона може скільки завгодно сваритися, наприклад з діячами культури або із журналістами, але, допоки вона задовольняє запити «широких народних мас», її підтримка буде високою. І навпаки: президент може бути видатним меценатом та покровителем культури, але це не додасть йому балів в очах простого виборця. Проблема чинної влади в тому, що за перший рік президентства він устиг вступити в конфлікт з багатьма активними середовищами, але й очікувань простого виборця не задовольнив. Як свідчить коливання показників довіри, невдоволення Зеленським уже стало масовим, проте настрої ще здатні змінюватися. Тому поки що влада може поборотися за підтримку суспільства. Але для кардинальних позитивних зрушень команді Зеленського доведеться показати надзвичайний результат, а от негативні зрушення відбуватимуться й за їхньої бездіяльності.
Читайте також: Шляхом Леоніда ІІ
Утім, у влади ще залишаються два не надто очевидні козирі. Перший козир — це політичне амплуа самого Зеленського. Він ішов на вибори як «неполітик», і його поведінка досі не вкладається в шаблони типового українського державного діяча. Не допускати нормалізації образу президента влада зацікавлена якомога довше. Допоки на вищій посаді перебуватиме «простий хлопець», суспільство буде більш схильне вибачати йому невдачі, солідаризуючись зі «своїм серед чужих» — досвідчених політиків, кабінетних інтриганів, впливових корупціонерів.
Провали такого президента викликатимуть не лише роздратування, а й співчуття, тому в критичних ситуаціях Зеленському вигідніше позиціонувати себе як жертву обставин. Особливо якщо підкріплювати власний розпач рішучими діями на зразок відставки чергового уряду або час від часу жертвувати посадовцями, які акумулюють навколо себе забагато негативу. Утім, це лише допоміжні засоби: у такий спосіб можна стримати падіння рейтингів, але не нарощувати їх.
Читайте також: Дали йому рік
Набагато важливішим козирем команди Зеленського є її політична безальтернативність. Якби президентські та парламентські вибори відбулись у квітні 2020-го, на них із великим відривом знов перемогли б Зеленський та «Слуга народу» (див. «Електоральна орієнтація громадян»). Так, за Володимира Зеленського віддали б свої голоси 43% (серед тих, хто визначився з кандидатом), за Петра Порошенка — 15%, за Юрія Бойка — 12%, за Юлію Тимошенко — 10%. Так само на виборах до Верховної Ради більшість, а саме 32%, проголосувала б за «Слугу народу», 16% — за «Опозиційну платформу», 15% — за «Європейську солідарність», 12% — за «Батьківщину» (КМІС). Цілком імовірно, що й на місцевих виборах, запланованих на жовтень 2020‑го, бренд «Слуга народу» виявиться ефективнішим, ніж можна було очікувати.
Очевидно, що така електоральна підтримка влади різко контрастує з оцінками її діяльності та рівнем довіри до неї. Але суперечності в цьому немає: такий електоральний результат зумовлений тим, що жодну з опозиційних сил узагальнений український виборець не розглядає як прийнятну альтернативу. І допоки буде так, чинній владі слід боятися лише двох речей: втрати контролю за монобільшістю та масштабних вуличних протестів. Однак поки в парламенті є точка опори, а вуличні протести викликають тільки легкий стрес, зниження суспільної підтримки владі нічим особливо не загрожує — принаймні в короткостроковій перспективі. Не те щоб таке становище було для влади цілком комфортним. Але, допоки на політичному полі не з’явиться реальної альтернативи, громадяни будуть миритися з власним розчаруванням. Тобто не любити, а терпіти.