«Нехай ці осоружні галичани не заважають нам формувати українську націю, не встромляють постійно палки в колеса!» Ці слова я почув у далекому вже 2000-му році, у Брюсселі, куди потрапив у складі групи українських журналістів, яку запросили відвідати штаб-квартиру НАТО. Почув від молодого колеги-харків’янина, хлопця, поза сумнівом, добре освіченого та україноцентричного, хоча і двомовного у побуті. Почув і якусь хвильку стояв, ошелешений: як це так? таж Галичина – то свята земля! місцеві інтелектуали – то справді просунуті європейці! вони тримають руку на пульсі новітніх ідей і щедро ретранслюють їх по всій країні! вони продукують правдиве бачення національного майбутнього!
Воно й справді: хіба не галичани були відважною «піхотою» національного руху – і під час руйнації СРСР у 1989-91 роках, і під час Помаранчевої революції? Хіба не галицькі інтелектуали постійно тримали зв’язок зі своїми колегами в західноєвропейських країнах, правдиво інформуючи їх про українську ситуацію? Хіба не наукові, освітні та публіцистичні книги цілого ряду галицьких авторів задавали тон по всій Україні і формували ціннісні норми загальнонаціонального ґатунку?
…Історичні дослідження, присвячені загальнонаціональній історії, нецікаві та неактуальні; слід зосередитися на постатях окремих особистостей, на їхніх біографіях, оточенні, побуті; історичні праці мають бути позбавлені будь-якого національного забарвлення і виглядати максимально політкоректно.
Читайте також: Культура розбитих філіжанок
…Українська держава – це певне непорозуміння, вона неспроможна стати ефективною, оскільки її частини тривалий час перебували у складі різних імперій, а відтак «склеїти» їх у щось життєздатне та динамічне неможливо; власне, і держави як такої на території, званій Україною, не існує, це такий собі симулякр, що імітує дійсність, якщо вжити термін сучасної філософії.
…Потрібне загальноукраїнське порозуміння всіх з усіма, не слід наполягати на якихось обов’язкових для всіх цінностях та культурних парадигмах; у кожного регіону власні цінності та власті герої, це нормально, потрібно поважати інакшість один одного; ба більше, країну неможливо об’єднати на ґрунті спільної національної культури, це шкідлива утопія, така єдність має творитися на основі спільних для всіх соціальних та економічних інтересів.
…Українці істотно завинили перед поляками під час боротьби з ними на «територіях спільного проживання», якими є Східна Галичина та Волинь; тому слід беззастережно, без висунення жодних умов покаятися перед польською стороною за дії тих, хто воював за українську незалежність і тим самим завдав Польщі колосальних прикрощів, незабутих і понині.
…Львів – це справжнє європейське місто, це осердя цивілізації, тут виходять друком цікаві газети й журнали, на телебаченні домінують високопрофесійні програми, не те що у «провінційному Києві», не кажучи вже про те, що лежить на схід чи південь від столиці Української держави; і нехай собі там як хочуть, але Львів за 10-15 років обов’язково буде в об’єднаній Європі.
…Мистецтво повинне бути принципово аполітичним, воно має неодмінно дистанціюватися від політичних та ідеологічних баталій, у ньому не місце зображенню зіткнень між групами людей; мистецтво мусить орієнтуватися на особисті почуття та переживання, на такі речі, які мають універсальний характер і можуть відбуватися будь-де й у будь-які часи; націотворча місія мистецтва залишилася назавжди в минулому, сьогодні вона просто шкідлива.
…"Проект Модерну" помер остаточно, сьогодні немає і бути не може жодного гранднаративу, а людський розум неспроможний конструювати буття; людина нездатна осягнути сутність світу, пізнати його, бо навіть постановка таких питань є абсурдом і насильством, а прогрес як такий є ілюзією; реально існує варіювання та рівнозначне співіснування всіх форм буття, і слід раз і назавжди відмовитися від просвітницької, моралізаторської, освітньої, гуманістичної, людиноформуючої та інших місій культури.
…Як добре сидіти у львівській кнайпі, насолоджуватися літньою порою, вести бесіду з випадковими відвідувачами про різноманітні дрібнички, які в цей момент видаються дуже важливими, а через кілька годин безслідно зникнуть з обширів пам’яті; це там, у тому недорікуватому Києві, якісь проблеми, це там демонструють політичні вихиляси патріарх Кіріл і Володя Путін, а у нас, на Галичині, просто літо, і дурницями ми не переймаємось…
Читайте також: Галицькі дезінтегратори
Я не називаю прізвищ авторів цих і подібних до цих публічних сентенцій, бо практично всі вони свого часу зробили щось справді визначне – написали підручник з історії, який студенти досі вважають найкращим, редагували блискучий часопис, який не має аналогів в Україні, чи спромоглися цілком заслужено ввійти до числа тих авторів, без яких неможлива вітчизняна література. Але… В межах нової культурної парадигми не так давно галицькі інтелектуали радо приймали Владіміра Корнілова, який презентував свою книгу про «втілену мрію» – Донецько-Криворізьку республіку, а заодно ще й Олександра Чаленка, що похваляється своїм дідом – капітаном НКВД, який свого часу стріляв націоналістів, та не зумів усіх вистріляти…
Ні, я розумію, що сучасна Україна являє собою не найкраще видовище, що знані галицькі інтелектуали втомилися від глухоти з боку більшості суспільства, що Львів таки справді більш європейський, аніж Київ, – але ж невже не зрозуміло – та позиція, яку зайняло значне число високочолих галичан (і яка впливає на настрої людності всього регіону), фактично веде не до постмодерної деконструкції національних міфів і традиційної культури (хоча, власне, якого дідька їх треба реконструювати?), а до банальної деструкції всього українського національного організму, всіх набутків минулих десятиліть?
От і виходить, що формула мого харківського колеги, яка 2000-го року звучала щонайменше парадоксально, зараз перетворилася на констатацію банальних фактів.