Смерть Нагеля М., 17-річного підлітка, застреленого 27 червня в Нантері за опір під час поліційного контролю, сколихнула цілу країну. Стихійні руйнівні бунти прокотилися паризькими околицями та містечками Ольне-су-Буа, Монтрей, Рубе, Туркуа, зачепивши також Тулузу, Марсель, Ліон та інші регіони. За підрахунками поліції, після загибелі Нагеля щонайменше десяток великих торгових центрів і понад 200 супермаркетів зазнали нападів і пограбувань. Попередні матеріальні збитки оцінюють у сотні мільйонів євро. Соціальні та політичні наслідки облікувати важко, але вже зрозуміло, що ситуацію використають французькі крайні праві.
«Французи не повинні платити за збитки (завдані заворушеннями. — Ред.)», — відразу ж відгукнувся на події новий голова Національного об’єднання (колишнього Найфронту) Жордан Барделла. Акцент зрозумілий: у погромах крамниць та адміністративних будівель, усупереч поліційній статистиці, звинувачено винятково «не-французів». Коштів на підтримку родини поліціянта, який застрелив підлітка, зібрали на півтора мільйона євро. Нехай наступні президентські вибори ще не скоро, уже зрозуміло: усе йде до того, що 2027 року на зміну Макрону прийде кандидат від ультраправих.
Бунти, що відбуваються сьогодні у Франції, не можна назвати ані революцією, ані навіть політичним протестом. У бунтівників немає жодної ідеології, жодного політичного проєкту, вони не висувають навіть мінімальних політичних вимог. Убивство підлітка спричинило вибух гніву недолюблених дітей республіки — переважно (але не винятково) мешканців бідних кварталів та вихідців з іммігрантських родин.
Читайте також: У сузір’ї бунту
«На душі кепсько, — ділиться думками з Тижнем Лейла, успішна 25-річна айтівиця. — Цей Нагель нагадує мого старшого брата, коли йому було 17. Ті ж історії, ті ж нескінченні поліційні перевірки, його типова арабська зовнішність і численні пригоди. Дивна атмосфера в країні. Підлітка вбили близько від того місця, де я живу (на межі Парижа з Нантерром. — Ред.). Уночі тут небезпечно, однак тепер я ще більше ненавиджу поліцію».
Лейла — законослухняна громадянка Франції з престижним дипломом, безконфліктна та безпроблемна особа. Її батько походить з Алжиру, мама — француженка. «Брат у 30 років досі шукає себе, проте знайти не може, — з гіркотою розповідає дівчина. — Він називає Францію країною-мачухою, хоч ми обоє народились у Парижі. Поза тим, Алжир він просто ненавидить, жорстко критикує тамтешні реалії та каже, що під загрозою смерті не схотів би там жити». Подібні настрої в колах нинішніх протестувальників вельми поширені.
Намагаючись зрозуміти природу недавніх французьких заворушень, важливо уникати спрощень. Ідеться все ж не про «етнічні бунти», як часто пише українська преса, бо погроми не скеровані проти (або на захист) певної етнокультурної спільноти. Мова про потужний концентрований дух деструкції, ущент зруйновані будівлі, розграбовані крамниці, спалені автівки та брутальні нічні сутички з поліцією. Про лють, гнів, відчай. Більшість бунтівників — підлітки від 14 до 18 років. І перед таким новим для себе контингентом поліція виявилася практично безсилою.
«Вони домовляються про зустріч через мережу комп’ютерних ігор сьогодні на сьогодні. Усе відбувається впродовж кількох годин — від задуму пограбувати, наприклад, магазин електричних велосипедів до його втілення», — розповідає Тижню співробітник Міністерства внутрішніх справ Франції. «Дійсно, у поліційних колах багато хто голосує за крайніх правих, дехто упереджено поводиться з правопорушниками, які походять з іммігрантських кіл, але звести проблему до “поліційного расизму” було б великим спрощенням, — зауважує він. — Коріння лиха набагато глибші».
Читайте також: Бурхливі води
Аналізуючи причини бунтів у проблемних кварталах, французький історик Жорж Бенсусан у своїй книжці «Території, втрачені Республікою» звинуватив насамперед «лівацькі культурницькі кола», які захоплюються «запереченням реальності». Коли ця книжка вийшла друком 2002 року, її зустріли прохолодно, як не зовсім «політкоректну». Нині ж Бенсусан став бажаним гостем теледебатів і газетних шпальт. «Роками хибний антирасизм нам заважав називати речі своїми іменами, — наголошує він в інтерв’ю французькому часопису Le Figaro. — Час позбутися стадного мислення, що покликається лише на “расизм” та соціально-економічні чинники, і почати пояснювати заворушення з позицій культурної антропології. Інакше не зрозуміти глибинних причин цієї кризи».
На думку Бенсусана, корінь проблеми — у «величезному переляку», що пережив французький великий бізнес у травні-червні 1968 року. «Я не кажу про студентський рух, який став детонатором тодішніх протестів, — пояснює історик. — Я кажу про найбільшу у ХХ столітті мобілізацію робітничого класу, що побачила Франція. Керівники бізнесу присягнулися собі більше ніколи не зазнавати нічого подібного й почали масово завозити робітників з-за кордону, з Африки». На думку історика, наслідком цього «великого страху» стала масова імміграція та «велика розгубленість» у середовищі французького робітництва. Далі були «деіндустріалізація та переселення, масове безробіття впродовж десятиліть… та величезні зусилля, спрямовані на перерозподіл багатства». Від 1920-х і приблизно до початку ХХІ століття французькі люмпен-пролетарії були предметом особливої уваги комуністичної партії. Нині ж, коли вона майже втратила свій вплив на маси, цей контингент залишився дезорієнтованим, а накопичена лють не каналізується, вважає Бенсусан.
«У певному сенсі французькі події можна порівняти з масовими заворушеннями в Америці після вбивства Джорджа Флойда, — зазначає в розмові з Тижнем Даніель Пуаро, викладач філософії в одному з паризьких ліцеїв. — Тоді поліціянт з Міннеаполіса під час невдалого арешту вбив афроамериканця, нині поліціянт в Нантеррі застрелив підлітка арабського походження. Обидві жертви — зовсім не безвинні ангели. Флойд був злочинцем-рецидивістом, Нахель — дрібним розбишакою з проблемного кварталу. Суспільна реакція на обидва вбивства також подібна. Улітку 2020 року протести здійнялися по всій Америці, нині — по багатьох регіонах Франції. Проте є і відмінності. Якщо американські демонстрації виявилися наймасовішими в новітній історії Штатів, французькі — не такі масштабні. З незрозумілих причин жертвами підліткового гніву стали кілька мерій, зокрема й відносно спокійних містечок, де взагалі немає соціального житла».
За визначенням французького політолога Жерома Фурке, Французька республіка дедалі більше потерпає від процесу «архіпелагізації» — розколу суспільства на окремі «острівці», що майже не перетинаються. Кожна з категорій закривається на своїх проблемах, відмежовуючись від інших. Селяни живуть одними клопотами, провінційні міста — іншими, мегаполіси — ще іншими… «Мешканці бідних передмість опинилися в зонах передміської забудови, неначе в пастках, — каже Давід, психотерапевт, який працює з важкими підлітками. — Люди в цих передмістях не мають ані якості сільського життя, ані достатку великих міст. Цей розподіл такий само глибокий, як між етнічними чи релігійними спільнотами. Далі формувати суспільство буде тільки важче. Ми ще живемо поряд один з одним, але рухаємося до фронтальних протистоянь. Якщо нічого не буде зроблено, наступний етап — пошук цапів-відбувайлів».
Читайте також: Франція. Релюмпенізація
Рознести крамницю спортивного одягу, спалити машину сусіда, повибивати шибки в мерії не означає стати революціонером. Протестувальники масово й люто зривали злість — на долю, на поліцію, на «країну-мачуху». Таке собі заперечення легітимності французької влади, висловлене в дикій, брутальній формі. Вибух гніву, вияв образи, констатація безвиході. А тим часом у спокійних кварталах французької столиці — тиша й спокій. «Якби не телебачення, я б і не знала, що в нас бунти», — каже Ніколь, мешканка елітного п’ятого округу Парижа.
«Щоразу, коли ми бачимося з братом, я намагаюся переконати його, що нація — це не коріння, не походження, а культурна приналежність та перспектива спільного майбутнього, — розповідає Лейла, у якої жодних проблем з ідентичністю немає. — Але він лише мовчить у відповідь. Розумієте? Він почувається так, ніби для нього своєї, рідної землі ніде немає і не може бути».