Новини останнього тижня створюють враження, що нинішнє керівництво України зробило свій геополітичний вибір. Його засвідчено й на рівні заяв, і в конкретних кроках. Поки віце-прем’єр Тігіпко погрожував Європі «переорієнтацією на Митний союз», очільник Кабміну Азаров у Петербурзі став учасником «прориву» щодо питання зони вільної торгівлі в межах СНД. Ця угода існує від 1994 року, але через позицію Росії, яка наполягала на вигідних для себе вилученнях із загального режиму, вона фактично не діяла. І от учасники діалогу зафіксували «прогрес», який, щоправда, практично полягає у згоді інших сторін із позицією РФ (в обмін на обіцянку «якось потім» переглянути ці вилучення). Зокрема, до групи останніх (на які не поширюється режим вільної торгівлі) потрапили цукор, нафта й газ. Ці умови важко назвати вигідними для України, але Азаров закликав із розумінням поставитись… до позиції Москви. Адже, як він запевнив, ЗВТ з СНД для нас, виявляється, не менш важлива, ніж із ЄС. Якщо такий вектор буде подовжено, керівництву України, можливо, доведеться вигадувати подібні пояснення і для наступних стадій інтеграції в російський простір. Причому відбутися це може навіть усупереч бажанню українських можновладців.
Читайте також: Янукович заблукав між Євразією і Латинською Америкою
УСЕ ЙДЕ ЗА ПЛАНОМ?
Різкий і холодний тон, який віднедавна обрав Віктор Янукович у спілкуванні із західними ЗМІ, мав підкреслити рішучість змісту оголошених заяв. І ознаменував початок нового етапу в діяльності нинішньої української влади, що нагадує розворот у бік РФ. Оглядачі заговорили про перемогу «яструбів» та «російського лобі» (до яких зараховують групу Дмитра Фірташа: глава Адміністрації президента Сергій Льовочкін, очільник СБУ Валерій Хорошковський та їхні союзники у виконавчій владі), про те, що Януковича нібито «підставляють», або він сам веде себе і державу до пастки.
Однак причини настільки незрозумілої, на перший погляд, поведінки можна збагнути, якщо згадати про природу сили, яка нині керує Україною. Збереження влади – альфа й омега дій нинішнього керівництва. Цьому підпорядковані всі кроки як усередині країни, так і зовні. Під таким кутом зору події останніх півтора року добре поєднуються між собою. Користуючись браком прискіпливої уваги Заходу, який очікував «реформ, здійснених консолідованою владою», можновладці провели монополізацію владних структур. Аби створити механізми тиску на непоступливе російське керівництво, яке відмовляється знижувати ціну на газ, розпочалася фаза активної імітації інтеграції в ЄС (тим більше що остання справді вигідна бізнесовому крилу влади). А паралельно завели справи проти опозиціонерів і, зокрема, «особистого ворога», ірраціональний страх перед яким, мабуть, сягає корінням іще у 2004-й, – Юлії Тимошенко. Поки Європа розкачувалася, поки формулювали обурені заяви із приводу вибіркового судочинства, справу Тимошенко було доведено до арешту, вироку та ув’язнення. А коли гнів обманутих («Схоже, нас водили за ніс!» – заявив високопоставлений західний дипломат у коментарі The Wall Street Journal) європейців і американців став матеріалізуватись у перенесених зустрічах та відкладених угодах із Києвом, почалося демонстративне зближення з Росією.
Схоже, відправним пунктом для нинішньої фази – «співпраці із традиційним стратегічним партнером» – стала зустріч Януковича з Путіним та Мєдвєдєвим у Завидово наприкінці вересня. Сторони цілком могли досягти прийнятного формату вирішення політичних та економічних проблем – із вигодою для керівництва обох країн. Водночас залишаються «манки» і для Заходу. Погодившись із російською версією угоди про ЗВТ в межах СНД, Азаров тут-таки проголосив наступною метою ЗВТ з ЄС. Імовірно, підтримувати цю лінію українська влада збирається, малюючи Європі фантоми «загрозливої надмірної інтеграції з Росією». Мовляв, не дасте ЗВТ – підемо в Митний союз, а там і в ОДКБ (оборонний блок у межах СНД на чолі з Росією).
Читайте також: Чи відповідає вердикт щодо Юлії Тимошенко європейським стандартам?
РІЗНИЦЯ В МИСЛЕННІ
Цей підхід бачився б логічним і навіть зрозумілим (із погляду регіоналів), якби й закордонні партнери, й сили всередині України поводилися за схемами, яких від них очікують Янукович і К°. Проблема в тому, що таке перекидання з боку в бік не засіб багаторазового використання. Леонід Кучма свого часу відчув, що означає ізоляція з боку Заходу. Аби її подолати, довелося слати вояків до Іраку. А влада Януковича ще більше залежить від позиції великого («олігархічного») бізнесу, ніж це було за Кучми. Той принаймні міг маневрувати між центрами впливу, а нинішній президент прямо пов’язаний із «капітанами індустрії», зацікавленими у співпраці із Заходом. Борис Колесніков (партнер Ріната Ахметова), наприклад, висловився за купівлю західних двигунів для українських літаків чим викликав обурення свого колеги В’ячеслава Богуслаєва. Адже така позиція, мовляв, не в’яжеться ані із «захистом національного виробника», ані з «підтримкою своїх». А це стовпи, на яких тримаються регіонали. Логіка економічної вигоди від співпраці з ЄС вступає в суперечності з їхніми традиційними підходами.
Утім, якщо керівництво країни може принаймні сподіватись і далі «водити за ніс» Захід, йому буде набагато важче робити це з росіянами. Проблема в тому, що кремлівське керівництво має «надмету» – збереження звичного способу управління своєю країною і задоволення водночас геополітичних амбіцій. Оскільки така доктрина не може спиратися на справжню модернізацію та інтенсивне використання ресурсів і технологій, шлях, який залишається, – експансія. Зокрема, це означає отримання ресурсів від сусідів. Такий горизонт куди ширший, ніж банальне збереження себе при владі, чого прагне керівництво України. Відтак російська верхівка може прораховувати ситуацію на кілька ходів далі й «заганяти» в потрібному напрямку своїх «партнерів». Наприклад, Білокам’яна вже чітко дала зрозуміти: зроблених Януковичем і К° ритуальних рухів лояльності не досить, щоб змінити умови постачання газу. Переговори тривають на рівні Нафтогазу й Газпрому, але конкретного прогресу, схоже, буде досягнуто лише в разі принципового й безповоротного кроку Києва. Наприклад, вступу до Митного союзу чи об’єднання нафтогазових комплексів. А без цього доведеться, як уже визнає українська влада, підвищувати тарифи на блакитне паливо для населення.
Читайте також: Останній шанс Росії
ПОВТОРЕННЯ ПРОЙДЕНОГО?
Лінія поведінки влади має і серйозні внутрішні проблеми. Невдачі в соціальній політиці та вимушені «непопулярні» кроки вже призвели до обвалу рейтингу Януковича і К° (див. стор. 8). Звісно, поки опозиція не зможе подолати власних проблем, це не створює безпосередньої загрози владі. Найбільше розчарованих не візьме участі у виборах, чим створить додаткові можливості для маніпуляцій і фальсифікацій, особливо коли зважати на «особливості» виборчого законодавства, яке підготували регіонали.
Але це не вирішує проблем влади – лише загострює їх. Адже обрана стратегія веде до того, що напередодні виборів-2012 можуть поєднатися чинники, які вже один раз збігалися – напередодні Помаранчевої революції.
По-перше, Україна таки не Росія. Українці чимало разів доводили здатність на протест, якщо зачіпали безпосередньо їхні інтереси: добробут, важливі права, можливість жити зі своєї справи. У цьому сенсі нинішнє керівництво просто унікальне в сенсі створення проблем – від соціальних провалів до постанови щодо обміну валют тільки за паспортом.
По-друге, окрім незадоволення людей загалом соціальними проблемами (на тлі розкошування влади), чимдалі більше обурення виказує бізнес. До того ж не тільки малий і середній, а й великий. Останній найдужче потерпає від спроб узяти економіку під тотальний контроль, зокрема й у спосіб перебирання можновладцями «під себе» прибуткових підприємств. А Помаранчеву революцію недарма ще називають «бунтом мільйонерів проти мільярдерів».
По-третє, рух «під Росію» вимагатиме символічних відступів, як-то в питаннях мови. Влада слабо розуміє значення національних почуттів – тож легко «здаватиме» ці питання. А вони є важливими для достатньо великої кількості громадян; 2004-го обіцянка «двух язиков» з боку Януковича для багатьох ставала аргументом, щоб вийти на мітинги.
Але навіть якщо протестів вдасться уникнути, нинішній курс влади залишається небезпечним. Для підтримки бодай мінімальної лояльності і народу, і власної «вертикалі» у влади не має ресурсів (на відміну від тієї ж таки РФ). Продовжуючи репресії і не здійснюючи реформ, марно сподіватися на сприяння Заходу. Москва «за допомогу» фактично вимагає розраховуватися суверенітетом. Путін про це каже прямо: ми просто так ні за кого не платитимемо. Розпочавши торгівлю суверенітетом, українська влада зупинитися вже не зможе, бо кожен такий крок означатиме посилення залежності від Росії (її енергоносіїв, ринків, рішень наднаціональних органів тощо). Аж до повного переходу України під зовнішній контроль. А це означатиме кінець і держави, і влади, яка до цього призвела.
Читайте також: Чи вартий авторитаризм втрати європейської перспективи?