Небезпечна скромність

Коротка промова Барака Обами на Національному військовому кладовищі в Арлінгтоні у День пам’яті чітко показала, що він думає про застосування Америкою військової сили. «Сьогодні, – сказав очільник держави в останній понеділок травня, – перший за 14 років День пам’яті, коли Сполучені Штати не задіяні в будь-якій масштабній наземній війні. Контингент США в Афганістані, де колись було розміщено понад 100 тис. військовослужбовців, скорочено вдесятеро. В Іраку він ще менший і зайнятий навчаннями та повітряною підтримкою, а не бойовими операціями.

У день, коли Америка вшановувала своїх полеглих солдатів (зокрема, 7 тис. військовослужбовців, загиблих у конфліктах, що відбулися вже після терактів 11 вересня 2001 року), Обама у своєму виступі висловив переконання, що країні досить воювати. Нічого, що ситуація в Афганістані тривожна й непевна. Що Ірак і Сирія розшматовані, а сунітські та шиїтські бойовики різних мастей сіють там хаос. Що Лівію та Ємен теж роздирають громадянські війни. Або що друзі США – як Ізраїль, так і арабські монархії – почуваються покинутими.

Коли світ розвалюється, винним у цьому неодмінно вважатимуть господаря Білого дому. Особливо це стосується Близького Сходу, який був у фокусі американської політики десятки років із дуже багатьох стратегічних причин: від зупинення радянської експансії в період холодної війни й збереження доступу до близькосхідної нафти до підтримки Ізраїлю в конфлікті з арабськими державами, стримування революційного Ірану та зміни режиму в Іраку як проб­ного кроку до просування демократії в регіоні.

Як розшифрувати Обаму

Нині (почасти як наслідок вторг­нення США в Ірак 2003 року та повалення Саддама Гусейна) у регіоні повний хаос. Арабська весна 2011 року змела й інших лідерів, принісши з собою багато змін, але не тих, яких прагнула Америка. Поки що демократія, схоже, пускає несміливе коріння в Тунісі. Утім, до жорсткішого, ніж за поваленого Госні Мубарака, авторитаризму повернувся Єгипет під правлінням Абделя Фаттага аль-Сісі. У сусідній Лівії катастрофа; Ірак та Сирія охоплені громадянською війною, і в обох країнах частини території захоплені «Ісламською державою» («ІД»). Іран і Саудівська Аравія втягнуті до маріонеткових війн у Ємені та деінде. А країни, які вистояли в хао­­сі, як-от Ліван та Йорданія, заполонені біженцями.

Читайте також: Будапештський шлях мінських угод

У США й поза їх межами Обаму звинувачують у відсутності стратегії вирішення цих проблем. Джеб Буш, кандидат на номінацію в найближчих президентських виборах від Республіканської партії, закидає президентові, що той відштовхує друзів Америки й не здатен пристрашити її ворогів. За словами критиків, Обама так переймається розворотом своєї безпекової політики в напрямку Східної Азії, що геть занедбав Близький Схід, або що він просто не наважується діяти.
Інші вважають нейтральну позицію Обами умисним вибором. Для президента, якого обирали, щоб він виплутав США з війн у цьому регіоні, цілком логічно застосовувати американські сили лише за крайньої потреби і в обмеженому масштабі. Загалом Обама може санкціонувати втручання лише тоді, коли буде переконаний, що ситуація відтак не погіршиться, а це в контексті Близького Сходу буває вкрай рідко.

Мало хто у Вашингтоні сподівається на те, що за останні 19 місяців на посаді президента політика невтручання Обами якось зміниться

Обама не пацифіст і не ізоляціоніст. Його близьке оточення вважає несправедливими звинувачення в тому, що він ігнорує цей регіон. Один із ветеранів Білого дому каже: «…ніколи не було відчуття, ніби ми відвернулися від Близького Сходу. Основ­­ні засідання Ради національної безпеки приблизно на 80% присвячені саме йому». На таких зустрічах Обама часто обирає найпасивніший зі спектра варіантів, пропонованих його радниками. Але президент завжди готовий діяти – згортаючи головні військові кампанії за участю контингенту США, він активізував антитерористичні операції з використанням безпілотників, санкціонував бомбардування об’єк­тів у Афганістані, Пакистані, Сомалі, Ємені, Лівії, Іраку та Сирії, а також операцію, в ході якої було знищено Усаму бен Ладена.

Однак розуміння меж того, що можна зробити, не виправдовує Обаму. А критика полягає ось у чому: за гарними словами американського лідера про сприяння демократії, виголошеними у промові про «початок із чистого аркуша» в Каїрі 2009 року, не стояли ніякі серйозні дії; розгублена реакція на Арабську весну роздратувала й військових, й ісламістів у Єгипті; військова інтервенція проти Муаммара Каддафі в Лівії під проводом Франції та Британії, де Америка свідомо зайняла позицію «лідера з тилу», провалилася через те, що західні гравці не зуміли допомогти повстанцям створити стабільний уряд. Надто квапливим було виведення американського контингенту з Іраку в 2011 році.

І вишенька на торті – дії Обами, чи радше бездіяльність, у Сирії. Коли Башар Асад убивав протестувальників, лідер США сказав, що диктатор мусить подати у відставку. Але він мало зробив для підтримки поміркованих повстанців. У 2012 році Обама чітко заявив, що Асад перетне червону лінію, якщо застосує хімічну зброю. Коли в серпні 2013-го у передмісті Дамаска Гуті від нервово-паралітичного газу зарину загинула понад тисяча мирних сирійців, ніяких «колосальних наслідків», обіцяних диктаторові Обамою, не було. Згодом чимало сирійської хімічної зброї вдалося знищити через дипломатичні домовленості, що дуже добре, адже тепер Ізраїлю більше не потрібно видавати своєму населенню протигази. Але навіть ті, хто лояльний до Обами, погоджуються, що відсутність покарання Асада послабила позицію Америки.

Читайте також: Альтернативна реальність

Кілька тижнів потому Обама підбив підсумки своєї близько­східної політики у промові в ООН. Він назвав чотири ключові інте­реси, для захисту яких Америка готова застосувати «всі складові нашої потуги, зокрема збройні сили»: захист союзників від «зов­нішньої агресії», забезпечення вільного переміщення нафти й газу, запобігання тероризмові проти США та непоширення зброї масового ураження. На випадок загрози якомусь із цих принципів Америка готова діяти самотою. Коли ж ідеться про інші інтереси на кшталт поширення демократії чи доступу до вільних ринків, США віддають перевагу багатостороннім діям. У близькій перспективі вони особливо зосе­редять­ся на двох невловних дипломатичних цілях: мирній угоді між Ізраїлем і палестинцями та угоді про обмеження ядерної програми з Іраном. Громадянську війну в Сирії, на думку Обами, не можна вирішити силами США: «Сполучені Штати тяжкою ціною навчилися смиренності там, де йдеться про спроможність визначати події всередині інших країн».

То що нині демонструє Америка: смиренність чи безсердечність? Ціну покірності Обами на відміну від ціни гіпертрофованої самовпевненості Буша-молод­шо­­го виміряти важко, бо дивитися треба на неіснуючі наслідки втрачених перспектив. Але якщо дивитися з позиції гуманізму, то абстрагуватися від громадянської війни в Сирії на тлі понад 200 тис. убитих і вже рутинного застосування хімічної зброї (тепер бомб із хлорином) – це якось жорстоко. Америці не обов’яз­­ково зупиняти чи вигравати цю війну, але зробити можна було більше, наприклад активніше і зваженіше підтримати частину повстанців або запровадити закриті для польотів зони над Сирією.
Чи вдалося б основним силам сирійських повстанців («фермерам, стоматологам і людям, які ніколи не воювали», як зверхньо назвав їх Обама) завдати поразки Асаду або ж навіть стримати екстремістів, якби США допомагали їм активніше? Ніхто не знає. Однак без допомоги Америки шансів у них не було взагалі. Відтак «ІД» змогла захопити більшість Східної Сирії, а у 2014-му – промчати Північним і Західним Іраком, здобути Мосул і проголосити халіфат.

Ближче до ворогів – далі від друзів

Тож Обамі, подібно до Майкла Корлеоне у третій частині «Хрещеного батька» («Щойно я подумав, що вже вільний, як вони втяг­ли мене назад»), не лишалося іншого вибору, окрім повернутися до кривавих проблем, яких він сподівався вже позбутися. Йому довелося санкціонувати повітряні удари в Північному Іраку під приводом захисту американських службовців у Багдаді й Ербілі. Страта бойовиками «ІД» двох американських заручників спричинилася до розроблення в США ширшої стратегії «підривання й остаточного знищення» угруповання.

Остання складалася із двох окремих, але взаємопов’язаних операцій. В Іраку американські та західноєвропейські інструктори мали відбудувати поріділу армію і забезпечити їй повітряну підтримку, щоб допомогти відбити атаки «ІД». У Сирії американські та арабські ВПС повинні були ліквідувати «ІД» бомбардуваннями її тилових баз, паралельно готуючи «третю силу» з поміркованих сирійських повстанців. Обама наголошував, що «наземної операції за участю військових США не буде».

Підготовка нової сирійської армії просувається повільно. Повітряні операції – помірно. «ІД» втратила кілька міст як в Іраку, так і в Сирії, але виявилася живучою: у травні угруповання витиснуло іракські війська зі столиці провінції Анбар Рамаді, за яку давно точилися бої, а сирійську армію – з міста-оази Пальміри. На зустрічі в Парижі 2 червня прем’єр-міністр Іраку скаржився на брак підтримки з боку США. Американські дрони-розвідники, сказав він, «моніторять якийсь один район, але «ІД» мобільна». Останні перемоги джихадистів можуть свідчити лише про слабкість їхніх супротивників на полі бою, але вони забезпечують халіфату привабливу для новобранців ауру. Таке становище «ІД» після майже року бомбардувань стало неприємною несподіванкою для Обами.

Читайте також: Час прокидатися

Іран узагалі відверто глузує з американської скромності. «Оба­­ма не зробив геть нічого» в Рама­­ді, заявив Касем Сулеймані, ко­­мандувач спецпідрозділу «Кудс», який проводить численні операції Ірану за кордоном; виключно Тегеран та його підопічні ополченці виявили бажання воювати з «ІД».

Але Обама покладає основні надії у плані позитивного близькосхідного спадку свого президентства саме на можливість угоди з Іраном. Квітнева «рамкова угода» з ним передбачає скорочення іранських потужностей зі збагачення урану та виробництва плутонію і запроваджен­ня безпрецедентного нагляду над ядерною сферою країни в обмін на зняття санкцій. Обмеження потужностей (але не нагляд) має бути пом’якшено через 10 років. В Ірані заявляють, що тоді країна різко активізує свою нуклеарну програму, скоротивши період, необхідний для виробництва достатньої кількості матеріалу для однієї ядерної бомби, від приблизно одного року, передбаченого угодою, до кількох тижнів чи навіть днів.
Обама вважає угоду з Іраном (підписання заплановано на кінець місяця) виконанням своєї обіцянки про запобігання поширенню зброї масового ураження. Але вона дратує давніх союзників США. Ізраїльський прем’єр-мі­ністр Біньямін Нетаньягу відкрито виступає проти неї, ще більше ускладнюючи стосунки з Обамою, що й без того напружені через суперечки із приводу забудови ізраїльськими поселеннями палестинських територій та відсутності прогресу навколо укладення миру з палестинцями. У Білому домі тепер кажуть, що Америка може перестати блокувати всі резолюції ООН, які не подобаються Ізраїлю.

Арабські монархії жахає перспектива того, що звільнений від санкцій Іран почне створювати ще більше проблем. На саміті в Кемп-Девіді минулого місяця лідери шести країн – членів Ради співробітництва арабських держав Перської затоки не почули від США бажаної обіцянки стримувати Іран. Обама ще раз запевнив у готовності Америки захистити їх у випадку прямого нападу, але за зачиненими дверима повідомив, що ймовірнішими є внутрішні загрози й «асиметричне» зондування Іраном, наприклад, безпеки морських шляхів.

Неоднозначні сигнали від Оба­­­­ми аж ніяк не допомагають заспокоїти союзників. Часом він подає ядерні перемовини як оборудку для досягнення конкретної мети в межах конт­ролю над озброєннями; часом говорить про можливість масштабнішого зближення з Іраном для створення «нової рівноваги» в регіоні. Деякі критики підозрюють, що Обама хоче зближення між США та Іраном. Але, на дум­­ку колишнього чиновника держдепартаменту, а нині експерта Інституту Брукінґса Джеремі Шапіро, «іранська угода – це спроба не затягнути до ліжка Іран, а втекти з ліжка Саудівської Аравії». Він стверджує, що Америка зараз менш залежна від арабської нафти, та й ціна на чорне золото вже не так сильно, як раніше, реагує на політичні кризи в Близькосхідному регіоні (див. «Мен­­ше потрясінь»). Якщо усунути загрозу іранської ядерної бомби, каже Шапіро, Америці буде простіше вивільнитися з близькосхідного лабіринту, як і пантрувати морські маршрути в Перській затоці з менш численним військовим контингентом.

Однак, якщо Америку досі цікавить загальна стабільність у регіоні, така відстороненість не піде їй на користь. Навіть коли ядерна угода з Іраном зміцнить позиції тамтешніх «голубів», то «ястру­­би» можуть її саботувати або вимагати серйознішого карт-бланш для розширення свого впливу в сусідстві в обмін на ядерні поступки. Судячи з того, як саудівська коаліція протистоїть хуситам у Ємені, котрих підтримує Іран, цілком можливо, що союзники з регіону Перської затоки відреагують силою – навіть гіпертрофовано – на те, що вважатимуть іранськими авантюрами. І, попри прохання Америки, вони можуть спробувати створити ядерні потужності такого ж рівня, як в Ірану; тож угода, спрямована на непоширення ядерної зброї, може врешті призвести до збільшення кількості потенційних ядер­­них держав. А Ізраїль не робить таємниці з того факту, що наступний тур війни з основною маріонеткою Ірану – ліванською «Хезболлою» – питання часу.

Видавець журналу Foreign Policy Девід Роткопф у своїй новій книжці «Національна небезпека: американське керівництво в епо­­ху страху» (National Insecu­rity: American Leadership in an Age of Fear) вбачає лиховісну симетрію між курсами Обами та його попередника Буша-молодшого. Один президент надто глибоко зайшов в Ірак, наступний надто рано вивів звідти війська; перший брав на себе забагато, другий – замало; республіканець хотів використати американську потугу, щоб громити ворогів скрі­­зь і всюди; демократ, здається, сам вважає її небезпечною. Але якщо Буш виправився під час другого президентського терміну, пише Роткопф, то Обаму помил­­ки не навчили нічого.

Повернення до центру

Мало хто у Вашингтоні сподівається на те, що за останні 19 місяців на посаді президента політика невтручання Обами якось зміниться. Тож численні вашингтонські експерти із зов­нішньої політики вже строчать проекти презентацій та записки з рекомендаціями наступному президентові про те, наскільки йому доведеться повертатися до активних дій. Громадська дум­­ка, що довгий час оцінювала зовнішню політику Обами вище, ніж внутрішню, тепер ставить йому ниж­­чі оцінки за вирішення світових проблем, тож можна припусти­­ти, що ставлення до активізації США на світовій арені буде схва­ль­­ним.

Найімовірніші наступники Обами, зокрема фаворитка від демократів Гілларі Клінтон, захочуть справляти враження сильніших. У республіканців є один ізоляціоніст, це сенатор Ренд Пол, який звинувачує «яструбів» із влас­­ного табору в усіх бідах в Іраку та Сирії. Решта говорить про те, що треба робити більше – значно більше, якщо послухати сенатора Ліндсі Ґрема та його заклики до розгортання в Іраку контингенту на 10 років. Деякі республіканці натякають, що не погодяться на домовленість з Іраном.Утім, між цими позиціями є центристський майданчик, котрий цілком могли б застовпити і Джеб Буш (він нізащо «не пішов би в Ірак», як його брат, якби знав у 2003-му те, що знає зараз), і Гілларі Клінтон. Це видно з рекомендацій двосторонньої групи гуру міжнародних відносин, які опублікував Вашингтонський інститут близькосхідної політики: завдати достатньо важких утрат «ІД», щоб підірвати її привабливість для новобранців; створити помірковану опозицію в Сирії з безпечною базою, звідки вона може «змінити баланс влади»; покращити діалог із Єгиптом (перший крок до відбудови держав Арабського світу); припинити погіршення контактів з Ізраїлем.
Автори рекомендацій знають, що наступний президент діятиме в умовах тиску. Скорочення бюджету, так званий секвестр, обме­жуватиме видатки Пентагона. Уваги й ресурсів вимагатимуть російський експансіонізм та демонстрація сили Китаєм. Американське суспільство не хотітиме війни. Характерна річ: експерти твердять, що «наземна операція сил США – це не відповідь» на виклики «ІД». Погоджуються вони й у тому, що ядерна угода з Іраном «може закласти основи для ефективного режиму конт­ролю», хоча її слід доповнити чіткими застереженнями Сполучених Штатів про наслідки в разі порушення. І якщо на боротьбу з «ІД» доведеться мобілізувати сунітів, «Іран не можна буде розцінювати як союзника».

Наступний американський президент цілком може бути прихильнішим до Ізраїлю й готовим не помічати нових поселень на окупованих територіях. Він чи вона, не виключено, зробить більше, щоб заспокоїти монархії Перської затоки і суворіше розмовляти з Іраном. В Іраку спеціальним силам, можливо, дозволять покидати свої бази й допомагати виявляти цілі для повітряних атак, а також зміцнювати іракські військові части­­ни. У Сирії можуть початися енергійніші спроби підготувати помірковані сили – щонайменше для того, щоб здобути місце за столом переговорів. Мож­­ливо, слід чекати запровадження закритих для польотів зон.

Така поміркована активізація, не виключено, виявиться корисною, хоча цілком може мати й протилежні наслідки, які, на відміну від утрачених Обамою перспектив, будуть помітними. Чого він не зможе зробити, то це змінити факт, що Близький Схід, який усе ще залишається критичним джерелом енергії та колискою великих релігій, переживає глибокі потрясіння. Розвалюють­­ся дискредитовані арабські держави, багато з яких виникли на руїнах Османської імперії після Першої світової війни. Цього Америка зупинити не може. Її активізація здатна допомогти їм перейти до якогось іншого, потенційно кращого порядку й уберегти від найгіршого. Але перехід цей у будь-якому разі буде кривавим і дуже тривалим.

© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com