З усіх українських радянських письменників Микола Бажан зазнав чи не найбільшої ласки у влади. У січні 1939-го його нагородили орденом Леніна. За легендою, Сталін особисто вписав ім’я Бажана в перелік лауреатів, почувши про його перший український переклад поеми «Витязь у тигровій шкурі» Шоти Руставелі. У 1940 році він вступив до КП(б)У, з 1952-го й до смерти був членом ЦК КПУ. Після війни й до смерти незмінно обирався депутатом Верховних Рад СРСР та УРСР. З 1943-го і до вересня 1949 року працював заступником голови Ради Народних Комісарів УРСР (у 1946-му уряд перейменували на Раду Міністрів УРСР). У 1951-му його обрали академіком АН УРСР. До ордена Леніна додалося ще п’ять таких. Дві Сталінські, Ленінська, Шевченківська премії, звання Героя Соціалістичної Праці…
У радянській ієрархії Бажан сягнув найбільших висот. Поки він шість років був заступником голови тогочасного українського уряду, йому підпорядковувалися міністр освіти Павло Тичина і міністр закордонних справ УРСР Олександр Корнійчук.
Микола Бажан. Київ, 1928
Бажана рано зарахували до класиків і запровадили до шкільної програми. І радянські літературознавці мали достобіса мороки з його далеко не бездоганною біографією: від батька-петлюрівця, сотника Армії УНР, і розстріляних друзів-письменників до дружини-напівнімкені, чиї родичі залишилися в окупації і зареєструвалися як «фольксдойче». Щось із цього приховували, щось замовчували, про щось писали рідко й неохоче.
Що ще ми не знаємо про Бажана напередодні його 115-річного ювілею? Про самого Бажана, а не про його родину, батьків, яких не обирають і за яких, як стверджував товариш Сталін, «дєті нє отвєчают». І чому про це довгий час воліли не говорити?
Бажан-дизайнер
У футуристському минулому Миколи Бажана, і так небажаному, була ще одна його іпостась, про яку в жодній біографії не згадано. У 1923 році Нік Бажан дебютував одночасно як поет-футурист із віршем «Сурма юрм», як дизайнер і типограф.
Читайте також: Українізація 1920-х років: «винахід» більшовиків чи джин із пляшки?
Того року приватне футуристське видавництво «Golfstrom» видало красивий червоний «Жовтневий збірник панфутуристів». Очевидно, гроші на нього добув легендарний видавець і організатор Павло Комендант — це одинока футуристська книжка, до якої він причетний.
По збірнику видно, що панфутуристи вже тоді зрозуміли: дизайн — наше все. Хтозна наскільки модною в середині 1920-х років була типографіка, але поети-футуристи Гео Шкурупій і Нік Бажан нею балувалися. Обкладинку (обгортку в їхній термінології) «Жовтневого збірника панфутуристів» виконала Ніна Генке-Меллер, художниця-авангардистка, дружина Вадима Меллера. А монтаж, як сказано на звороті титулу, зробили Гео Шкурупій і Нік Бажан. Монтаж тут означає верстку, оформлення.
У книжці — майже неймовірно! — немає віршів Михайля Семенка. Для «Жовтневого збірника панфутуристів» він написав лише гасла. Ці гасла Шкурупій із Бажаном, часто міняючи й компонуючи шрифти, розташували не лише на окремих сторінках, а і обрамили ними тексти інших авторів. Загалом у збірнику 16 гасел плюс Марксове «Пролетарі всіх країн, єднайтесь».
Гасла з «Жовтневого збірника футуристів» (1923). Монтаж Гео Шкурупія і Ніка Бажана
І тоді-таки 1923-го Бажан — уже без свого нового друга Шкурупія — зробив обкладинку для збірки футуристських віршів Олекси Слісаренка «Поеми». Конструктивістська обкладинка дуже незвичайна для свого часу: геометризовані червоні й чорні літери утворюють слово «Поеми» та цифру «1919», очевидно, рік. Літеру «є» на малюнку треба добряче попошукати, хоча вона одинока червона пляма серед чорних фігур. Безперечно, у загальній вітрині збірка привертала увагу яскравою (це нині вона вицвіла) і головоломною обкладинкою, чого й треба було футуристам — захопити читача, перш ніж він розгорне книжку.
Ще одне тогорічне видання футуристів — збірку Гео Шкурупія «Барабан» — прикрашає шрифтова мальована обкладинка в червоно-чорних кольорах, автора якої не вказано. Імовірно, ним теж міг бути Нік Бажан, адже «Барабан» і «Поеми» Слісаренка оформлено в однаковій кольоровій гамі і схожій манері. Хоча міг то бути і сам Шкурупій.
Про художні таланти Бажана його радянські біографи воліли не згадувати, бо слідом за цим треба було пояснювати читачам, хто такі панфутуристи, Гео Шкурупій і Олекса Слісаренко — забагато нової, а то й забороненої інформації; краще промовчати, що класик ще й малювати вмів.
Бажан-кіносценарист
У кіно Миколу Бажана теж привів лідер українських футуристів Михайль Семенко. Спершу Семенко поїхав до Харкова працювати у Всеукраїнському фотокіноуправлінні і забрав із собою Бажана і Юрія Яновського — редакторами у сценарний відділ ВУФКУ. Тут уже до писання кіносценаріїв залишався один крок, і Бажан його зробив (так само як і Яновський).
Кіно приваблювало письменників новизною, можливостями, славою й гонорарами і зі свого боку потребувало письменників, адже закони сюжетобудови в кіносценарію ті самі, що й у прозових творів. Тому-то в середині 1920-х, у золоту добу ВУФКУ, половину кіносценаристів становили письменники. А рекордсменом серед них за кількістю реалізованих кіносценаріїв був Микола Бажан. За його сценаріями різні режисери зняли сім фільмів: «Алім» (1926), «Микола Джеря» (1927), «Пригоди полтинника» (1929), «Квартали передмістя» (1930), «Право на жінку» (спільно з Олексієм Каплером; 1930), «Рік народження 1917» (спільно з Лазарем Бодиком; 1931), «Марш шахтарів» (1932). Кіносценарії Бажана «Мокра пристань» (1932), «Серця двох», «Пристрасть» (обидва спільно з Юрієм Яновським; 1933, 1934) і «Катерина» (1937) залишилися на папері.
Читайте також: Кримінальна справа «Українського вісника»
Як бачимо, Бажан і займався кіноадаптаціями літературних творів, і писав власні оригінальні кіносценарії. Чотири з цих фільмів збереглися, ми їх і сьогодні можемо переглянути, але Бажан, найпевніше, ніколи їх не дивився, принаймні після Другої світової війни. Прикро, що не вцілів найзручніший для радянської влади «Микола Джеря» — екранізація соціально-побутової повісти Івана Нечуя-Левицького, яка міцно ввійшла в канон художніх творів про соціальну справедливість і боротьбу кріпаків із панами-визискувачами.
Микола Бажан — завідувач відділу друку ВУФКУ. 1926. Дружній шарж Б. Бамського
Натомість сюжети оригінальних кіносценаріїв Бажана всі як один перейшли в розряд табуйованих тем. «Алім» — перший фільм про кримських татар, сценарій до якого Бажан писав за п’єсою Іпчі Умера. Пригодницька романтично-соціальна стрічка про гордого й сміливого кримськотатарського Робін Гуда користувалася величезною популярністю у глядачів. У травні 1944-го кримських татар депортували. Ще раніше Іпчі Умера репресували й заслали, він помер у психіатричній лікарні Томська. Фільм «Алім» спершу перемонтували, а 1937 року заборонили до показу і копії знищили.
Про «Пригоди полтинника» досить сказати, що сценарій до нього Бажан написав на основі двох оповідань про дітей одіозного Володимира Винниченка. Не зрозуміло навіть, як його дознімали і випустили на екрани, зважаючи на охолодження стосунків між Винниченком і урядом УСРР.
Фільм «Квартали передмістя» — про єврейську дівчину Дору, яка покохала українського парубка, робітника Василя і зіткнулася з нерозумінням і неприйняттям з боку як своїх батьків, так і Василевих. Цей фільм за сценарієм Бажана режисер Григорій Гричер-Чериковер знімав у його рідній Умані. Пізніше в нарисі про актрису Нату Вачнадзе, яка зіграла головну роль, Бажан згадував: «Коли сам почав працювати в кіно редактором і сценаристом, то наприкінці двадцятих років написав сценарій “Квартали передмістя”, у якому йшлося про глухе містечко мого отроцтва, убоге українсько-єврейське містечко, де ще існували старі похмурі традиції відчужености, упереджень і забобонів».
У 1920-х єврейська тема не була рідкістю в українському та й загалом радянському кінематографі. Однак на прикладі життя штетла важко було показати класову боротьбу і перемогу пролетаріату, тому знімали переважно екранізації Шолом-Алейхема. «Квартали передмістя» приваблювали сюжетом із сучасного життя, ба більше, фільм порушував ще й жіноче питання: це один із перших радянських кінофільмів, де головна персонажка — жінка. Ніби нічого крамольного, але після невизнання в СРСР Голокосту, після боротьби з космополітами і «п’ятої графи» кінокартина про боротьбу єврейської дівчини з «релігійно-міщанськими забобонами» втратила актуальність.
Ще одна історія молодої жінки, яка ламає патріархальні стереотипи, — стрічка «Право на жінку» (1930), сценарій до якої Бажан написав спільно з Олексієм Каплером. У колі українських панфутуристів Каплера називали просто Люсею, тоді ніхто не уявляв, які пригоди на нього чекають. У майже сорокарічного Каплера, лауреата Сталінської премії за кіно про Леніна, закохалася Світлана Сталіна, шістнадцятирічна донька вождя, і Каплер відповів їй взаємністю. За цей короткий роман він жорстоко поплатився: незабаром його арештували, засудили за антирадянську агітацію (надворі стояв 1943 рік) і заслали у виправно-трудові табори. Звільнили й реабілітували Каплера тільки після смерти Сталіна. Кінокартині теж не пощастило: «Право на жінку» вперше після прем’єри і прокату 1930 року показали аж 2015-го, в наші дні.
Буш-найстарший
У 1920-х роках у Києві знали тільки одного Буша і то був не Джордж. Так підписувався кінокритик, редактор журналу «Кіно», редактор Київської кінофабрики Микола Бажан. Під цим прибраним ім’ям він видав і одну із двох своїх книжок про кінематограф — «Найважливіше з мистецтв» (1930).
Олекса Слісаренко. «Поеми» (1923). Обкладинка роботи Ніка Бажана
Загалом, цей бік діяльности Бажана офіційні біографи не приховували. У будь-якому довіднику Спілки письменників, будь-якій енциклопедії в статті про Бажана ви знайдете скупий рядок «У 20-ті роки редагував журнал “Кіно”». Насправді за кількома словами стоїть дуже багато. Бажан очолював журнал «Кіно» п’ять його найкращих років, хоча в часопису ніде й ні разу не згадано прізвище редактора. Він прийшов у редакцію 1926-го, коли заснований рік тому журнал перебрався з Харкова до Києва, де будувалася нова кінофабрика і з цим містом пов’язувалися молоді кінематографічні надії. Дизайн журналу Бажан доручив своєму давньому, ще гімназійному другові Юрі Кривдіну. Їхні батьки разом служили в Ставропольському полку — підполковник Бажан і полковник Кривдін, а потім так само разом у війську УНР. Юра слідом за Миколою захопився кіно: робив художнє оформлення й фотомонтажі для журналу, видав книжку «Що таке кіно» (1930), завідував видавництвом «Укртеакіновидав», у створення якого Бажан вклав купу часу й зусиль.
«Микола Джеря» (1926). Кіноафіша
До співпраці в журналі і згодом на кінофабриці та в «Українфільмі», який виник після ліквідації ВУФКУ, Бажан притягнув кращі письменницькі сили. Дійшло до того, що інформатори ДПУ доносили, ніби Бажан у скрутні часи працевлаштував усіх друзів-літераторів на кінофабриці і замовляє їм «липові» кіносценарії, щоб тільки підтримати матеріально.
«Квартали передмістя» (1930). Кіноафіша Ібрагіма Літинського
Письменник Володимир Ярошенко на початку 1930-х саркастично назвав Бажана «злим генієм української кінематографії». Він пояснював: «Що б не робив Бажан для українського кіно, що б не рекомендував робити, все це не тільки не приносить користи, а навпаки, приносить шкоду». На думку сексота, «Ярошенко мав на увазі такі факти: редагування протягом 5 років журналу “Кіно”, того вузьковідомого органа ВУФКУ, журналу, який, не припускаючи самокритики, невірно висвітлював стан кіновиробництва, не притягав робкорів, не виховував кадрів пролетарських кіножурналістів, відмежовувався від кіногромадськости, орієнтуючись лише на вузьке коло дрібнобуржуазної інтелігенції (Косинка, Жигалко, Атаманюк, Френкель і т. д.)». Це відгук 1932 року, отже, досить замінити мінуси на плюси — і матимемо більш-менш реальну картину.
Читайте також: Тексти з подвійним дном
Сьогодні відмова залучати робітничих кореспондентів і братися за виховання кіножурналістів з чергових робітників-ударників, призваних у літературу, позитивно характеризує редактора журналу. А кого сексот називає серед «дрібнобуржуазної інтелігенції»? Першорядних письменників, на яких і слід орієнтуватися тим, хто шукає відповіді на питання. Проте інформатор уважав інакше: «Не дивно, що коли Бажан пішов з редакторства (кінець 1930 р.), тон журналу трохи посвіжішав». Насправді при Бажанові «Кіно» був «найкращим у СРСР двотижневим журналом кінематографії», як він сам себе величав, і тільки цей період його історії — яскравий, змістовний, оригінальний — насамперед вартий уваги нащадків і дослідників.
Ці та інші небажані імена й факти в життєписі Миколи Бажана не треба було аж так ховати. Друзів, колег, однодумців на момент, коли Бажан став заступником голови Раднаркому, майже не залишилося: більшість зникла у вирі Великого терору, ще хтось загинув на війні. Гео Шкурупія арештували в грудні 1934-го і через три роки розстріляли під Ленінградом. Доля Юри Кривдіна невідома. Григорій Гричер-Чериковер за 15 років після «Кварталів передмістя» зняв лише два ігрових фільми. Тому ці сторінки з біографії Сталінського лауреата не викреслили — про них просто мовчали: може, ніхто й не поцікавиться, усі забудуть. Та досить потягнути за ниточку, як на поверхню спливає цілий айсберг, що його так і кортить назвати каламбуром «небажаний Бажан».