Попри очевидну запізнілість реакції Заходу на згортання демократії в Україні (див. стор. 6), рішення компетентних органів Чеської Республіки про надання політичного притулку Богданові Данилишину – демонстративний і неприємний сигнал для нинішньої влади. Українське МЗС вимагає від чеської сторони пояснення підстав для такого рішення, а деякі екзальтовані речники Партії регіонів узагалі договорилися до того, що в Чехії нібито будуть якісь «втрати».
Справа Данилишина, з одного боку, створює прецедент, а з іншого – лягає в контекст переоцінки, знову ж таки запізнілої, демократичними країнами подій, які відбуваються в Україні. І переоцінка ця все ж таки може мати вельми неприємні наслідки для вітчизняного істеблішменту – як загалом, так і персонально.
Фактично одна з країн ЄС офіційно визнала, що українське правосуддя необ’єктивне, – є причини сумніватися в його безсторонності й підстави побоюватися політичних переслідувань. Женевська конвенція про статус біженців 1951 року, сторонами якої є практично всі країни світу, визначає цей пункт украй чітко. Стати біженцем (а отже, просити про притулок) може людина, яка внаслідок своїх переконань (зокрема, політичних) має «цілком обґрунтовані побоювання» бути переслідуваною на Батьківщині або в країні, звідки виїхала. Відтак органи, які приймають рішення щодо надання притулку, не зобов’язані по суті розбиратися у звинуваченнях, висунутих прохачеві притулку. Натомість вони мають з’ясувати, чи насправді повернення до своєї країни становитиме небезпеку для особи. Причому небезпекою вважається не кримінальне переслідування як таке, а лише здійснюване необ’єктивно, упереджено. Якщо в країні, звідки прибув прохач, порушуються права людини, визнані в Пактах ООН 1966 року, повернення наражатиме його на небезпеку. Демократичні держави вважають неможливим для себе видавати особу в таких умовах, навіть якщо рідна країна оголошує її в міжнародний розшук.
Останні події в Україні та сусідній Білорусі поновили страхи в європейських столицях, а надто в коридорах власне структур Євросоюзу. Європа явно переоцінила свої можливості, заграючи з Лукашенком, – владнавши свої справи з Кремлем, бацька показав Заходу великий палець і взявся за старе. Так само Європа прорахувалася, привітавши «стабільність» від Януковича і Ко. Падіння демократії – це практично напевно і зниження рівня життя (що, власне, й спостерігається в Україні): без внутрішнього політичного контролю влада набагато менше зважає на потреби громадян. А отже, недемократичні режими на кордонах ЄС нестимуть не «стабільність», а якраз навпаки – проблеми: неконтрольовану міграцію, геополітичні ризики, економічні негаразди. До того ж сьогоднішня Україна – це не Білорусь: і за кількістю населення, і за ступенем інтегрованості в європейський простір, а відповідно й за можливостями створювати проблеми. Але Європа усвідомила це явно запізно для себе, бо поновити вплив на територіях, де вже панує Росія, їй буде вкрай важко.
Та хай там як, а українська влада отримала серйозне попередження: на території ЄС її дії визнано такими, що створюють «цілком обґрунтовані побоювання» в необ’єктивності правосуддя. А це ознака недемократичного режиму. З усіма наслідками, які витікають для перспектив співпраці з такою країною. І, що відчутніше для багатьох в українській владі, у ставленні до її представників. Єврокомісар Фюле прибув до Києва з чіткім посланням: у разі згортання демократії можна забути про зближення з ЄС. Це повідомлення було передано українським ЗМІ «джерелами в представництві Єврокомісії»: громадянам повідомили, кому вони мають завдячувати черговим відсуненням країни від повноцінної співпраці з ЄС (а отже, безстроковим відтермінуванням скасування принизливих обмежень, які застосовуються в ЄС для українців).
Утім, у можновладців може виникнути враження, що європейці не мають нічого серйознішого, ніж заяви та відкладення підписання угод, які й без того узгоджуються роками. Проте варто поцікавитись у білоруських колег: як воно, коли персонально відмовляють у в’їзді до провідних країн світу? А сучасний український істеблішмент набагато більше персонально залежний від благ, які надають європейські держави. Левова частка їхнього бізнесу зав’язана на торгівлі з ЄС; їхні діти навчаються в європейських університетах; вони змагаються між собою у придбанні предметів розкошів із Європи, відвідуванні модних виставок, показів тощо. Тому в Заходу все ще залишаються важелі впливу на українську керівну «еліту», якщо, звичайно, він справді хоче бути почутим у нашій країні.