Будь-що, порушуючи сталий хід життя, ламаючи наші звичні ритуали й заважаючи вдовольняти первинні та просто приємні потреби, змушує активізуватися наш інстинкт самозбереження. Хоча Фройд переконував, що підсвідоме не вірить у нашу особисту смертність, попри очевидність того, що вона неминуча. Смерть — це вічне повторення, нагадування про невідворотне, яке потрібно, але не виходить сприймати гідно та зважено. Говорячи, що «впадаємо в паніку», ми насправді різко згадуємо про власну скінченність і тлінність та реагуємо не менш рішуче й радикально, намагаючись убезпечитись від неприємної думки про смерть кілограмами гречки та кілометрами туалетного паперу.
Коли я для кандидатської дисертації досліджував самогубства в літературі українського модернізму, то постійно стикався з тим, що способів суїциду так само багато, як і мотивів його скоїти. Однак мені завжди здавалося, що в основі всіх суїцидальних спроб є одна-єдина причина, найвагоміша й найпотужніша. Спочатку мені дуже подобалася теорія професорки Айни Амбрумової про те, що самогубство — це наслідок дезадаптації особистості в умовах мікросоціального конфлікту. Однак зрештою я зрозумів, що першоспонукою нашої парасуїцидальної поведінки (а це будь-які дії, які можуть призвести до автодеструкції) є відчай. Спрощено кажучи, відчай — це стан, коли людина втрачає останню надію. Про це знав ще славетний Данте, зазначаючи відомий напис над брамою пекла: «Лишайте сподівання всі, хто входить» (у перекладі Євгена Дроб’язка) або «Надії збавтесь, як сюди ступили» (у перекладі Максима Стріхи). Саме тому у відчай падають, як в інферно, і страхає там не перелік розжарених пателень та булькотливих казанів, а розуміння того, що це незворотно і що страждання жахливі, бо вічні.
Читайте також: Норма чи унікальність
Важливо, що уявлення про пекло як простір безнадії пояснює також концепцію гріха як переступу, пов’язаного з відкиданням тріади віра — надія — любов і зневірою в буденних цінностях. «Без надії сподіватися» можна, коли ти Леся Українка, а іншим бажано коли-не-коли впадати у відчай, адже тривале перебування в «теплій ванні» надійної стабільності знецінює прості щоденні радості, життєствердну вагу яких завважуєш лише тоді, коли їх утрачаєш. Пекельні випробовування — передусім психологічні й полягають у тому, що зникає сама можливість майбутнього, де є і сподівання вчасного здійснення, і переляк через імовірне передчасне зникнення. Ілюзія безсмертя звеселяє нашу душу, тоді як розум, потрапляючи в надзвичайну ситуацію, одразу розхитує рівновагу ілюзорного добробуту, заганяючи людину в глухий кут неспокійних роздумів, вивести з якого може тільки те, до чого ми вже давно звикли: бездумний шопінг і беззмістовне споживання контенту.
Хоча переживати відчай, перебувати в ньому — це якраз і є повноцінно бути, звідуючи вершини й низини «занадто людського» буття. Найкраще це усвідомлював французький мислитель Мішель Фуко, коли у своїй праці «Історія божевілля в класичну добу» переконував: «Ми в наш час починаємо нарешті розуміти, що божевілля, невроз, злочин, соціальна неадаптованість у різних своїх проявах приховує за собою своєрідний загальний досвід — досвід відчаю». Екстремальний стан надає унікальну можливість впасти й підвестися, дізнавшись про себе щось нове, чому рутинний плин подій аж ніяк не сприяє. Саме так учиняють відчайдухи, зневажаючи небезпеку й водночас нехтуючи надією, щоб здобути досвід, не потьмарений облудними сподіванками.
Данський філософ Серен К’єркеґор називав відчай «хворобою до смерті» й головною перевагою людини, а можливість його відчувати — «нашою перевагою над твариною». Однак, на його переконання, щоб цілком використати цю перевагу, треба бути християнином. Тобто, інакше кажучи, не лише припускати існування пекла, а й вірити в нього. Індивід може зазнати три типи відчаю: відчай можливого, мужній та абсолютний відчай, проживання яких якраз і виводить до істинного розуміння релігії.
Читайте також: Помиляйся краще
Напевно, найпромовистішою ілюстрацією відчаю є стародавній грішник Сізіф, покараний тим, що був змушений «на гору круту крем’яную… камінь важкий підіймать». Він типовий приклад людини, яка відчайдушно намагається не бачити в покаранні досвід і сприймає його як непродуктивне безнадійне становище. Сізіф, приречений вічно повторювати те саме, — символ особистості, що докладає безліч марних зусиль, але не стає мудрішим, бо чекає результатів, не вбачаючи їх у зусиллях. І чи значно його одноманітна праця різниться від більшості сьогочасних професійних занять? Французький екзистенціаліст Альбер Камю слушно зазначав, що треба уявляти Сізіфа щасливим, хоча всім нам варто час від часу бути Прометеєм, якого, за словами Емми Андієвської, «орел зробив… на всю печінку зрячим».
Кажуть, що давньогрецький філософ Анаксагор сказав людині, яка ремствувала на те, що вмирає на чужині: «Спуск до пекла однаковий звідусіль». Ми всі помремо, заспокойтеся.