Ультраправа АдН загрожує стати найсильнішою партією у східних федеральних землях Німеччини. Згідно з останніми опитуваннями, у Тюрингії вона лідирує з 28% голосів. Партія-спадкоємиця СЄПН, Ліві, з великим відривом отримує 22%. І щойно за ними йдуть визнані демократичні партії.
Отже, половина виборців Тюрингії підтримує антиліберальні політичні сили, які не лише проти поставок зброї Україні та більш-менш відкрито поширюють кремлівський наратив про російську війну на знищення, але й загалом відкидають військово-політичний зв’язок Німеччини з Трансатлантичним альянсом. Згідно з останніми опитуваннями, в Бранденбурзі ситуація не краща, там АдН посідає перше місце з 23,5%. У Саксонії та Саксонії-Ангальт вона – друга після ХДС із 26%.
Тим часом ліва популістка Сара Ваґенкнехт готує заснування партії, яка об’єднає «ліві» та «праві» проросійські сили. Цей проєкт спрямований, зокрема, на мобілізацію націонал-пацифістських і нейтралістських середовищ у Західній Німеччині. Нещодавно виразно більше половини респондентів по всій Німеччині висловилися на користь переговорів України з Росією і проти вступу України до НАТО, що свідчить про зростання критичної налаштованості проти трансатлантичної інтеграції і в західній частині Федеративної республіки.
Читайте також: У пошуку близькосхідної стратегії Заходу
Втім наразі там критична позиція виражена значно менше, ніж на Сході, де існує загроза, що це стане домінуючим політичним настроєм. Водночас очевидно, що такий розвиток подій систематично підживлює і керує російський апарат дезінформаційної війни. Але замість того, щоб розпізнати глибоко вкорінену в східнонімецькому суспільстві тенденцію до авторитаризму як синдром, що в довгостроковій перспективі може похитнути саму ліберальну ціннісну основу німецької демократії, в німецьких дискусіях досі культивується образ східних німців як пасивних, безпорадних жертв нібито несприятливого становища та відчуження, якщо не «колонізації» з боку Заходу. Згідно з цим стереотипом, така велика кількість східних німців вдається до антидемократичних партій лише через хронічне ігнорування і нерозуміння зі сторони Заходу.
Зараз цю ідею знову масовано підживлюють відповідною публіцистикою. Показово, що вже кілька місяців список бестселерів очолює книга, яка звинувачує західних німців у систематичній дискримінації та стигматизації східних німців через їхнє походження. Більше того, автор Дірк Ошманн навіть накидає думку, мовляв нестримний антиліберальний ресентимент у Східній Німеччині лише «вигадка» Заходу, яка начебто слугує дискредитації та знеціненню східних німців, щоб і надалі не допускати їх до керівних посад у державі та суспільстві.
Народжена в НДР історикиня Катя Гойєр, яка зараз викладає в Лондоні, має подібне спрямування у своїй широко обговорюваній книзі «По цей бік муру», де має йтися про «нову історію НДР». На противагу позірному західному кліше про тоталітарну державу СЄПН вона приводить суб’єктивні спогади колишніх громадян НДР про їхнє життя в соціалістичному суспільстві. На думку Гойєр, це має сприяти диференційованішій картини реалій НДР, ніж та, яку дають західні «переможці історії». Реальність німецької «робітничо-селянської держави», як вона стверджує, була значно барвистішою і різноманітнішою, ніж її чорно-біле насвітлення на Заході.
Читайте також: Захід має перестати сумніватися у собі
Однак, по суті, «нове» в підході історикині зводиться до прописної істини, мовляв навіть в умовах диктатури можливе індивідуальне життя, яке суб’єктивно сприймається як щасливе. Але те, що люди вміють більш-менш комфортно влаштовуватися в репресивних умовах, у разі, якщо вони не вдаються до неприйнятної діяльності чи висловлювань і, відповідно, не наражають себе на прямі політичні переслідування, аж ніяк не відкриття, яке могло б виставити авторитарні системи у пригляднішому світлі.
Навпаки: пропозиція державної влади своїм підданим вести відносно комфортне існування, доки вони коряться політичній претензії на абсолютну владу – конститутивний елемент диктаторських методів правління. Коли окремі індивіди створюють собі приватний простір в умовах несправедливості, в якому вони намагаються не помічати її всюдисутність, це аж ніяк не означає, що, як накидає Катя Гойєр, їхнє існування далеке від держави. Це радше свідчення прийняття несправедливості як даності і сприяння її стабілізації.
Книжки на кшталт Ошмана і Гойєр зміцнюють ті сили, які в усіх бідах і хибах Східної Німеччини звинувачують Захід і його нібито «зарозумілість». Задля цього створюється враження, мовляв за економічну і соціальну руїну, віддалені наслідки якої досі відчутні у Східній Німеччині відповідальні не десятилітня комуністичної диктатури НДР, а західний лібералізм і нібито нав’язаний ним процес об’єднання Німеччини. Тривіалізація і баналізація минулого НДР, які йдуть пліч-о-пліч з цим поглядом, сприяють розмиванню фундаментальної різниці між демократичною конституційною державою і диктатурою. Це, однак, грає на руку намірам російської держави-агресора, яка прагне підірвати сили опору західних демократій, оголошуючи їхні цінності лише шахрайським обманом.