Днями Києво-Могилянська академія остаточно заборонила використання російської мови у своїх стінах – не лише в рамках навчального процесу, але й під час позаучбового спілкування студентів, викладачів та решти працівників університету. Таке рішення цілком закономірне: це черговий етап дерусифікації та утвердження статусу української мови. Закономірне й обурення певної частини громадян. Бо все розвивається за давно відомим сценарієм.
У середині 2000-х, коли дублювання фільмів українською стало обов’язковим, дехто так само скаржився на «насильство» і пророкував, що кінотеатри масово позакриваються. Жоден кінотеатр, звісно, не закрився. Зате мільйони глядачів раптом виявили, що мовний бар’єр існував лише у їхніх головах, і що українські дубляжі на порядок кращі, ніж російські. Через десять років так само кинулись оплакувати радіостанції, котрі мали збанкрутіти через мовні квоти на радіо. Звісно ж, ніхто не збанкрутів. Як виявилося, навіть наша квола музична індустрія продукує достатньо контенту, і цей контент цілком подобається слухачам. Десь так розвиватимуться й події навколо Могилянки (та решти вишів, які наслідуватимуть її приклад). Збентежені спудеї вихлюпнуть свої емоції у фейсбук, а за півроку вже й не згадають про «мовні утиски». Бо ж всі вони розумники й розумниці, які насправді легко перейдуть на українську.
Читайте також: Тут розмовляють українською
Тепер, коли з преамбулою покінчено, перейдемо до справді серйозної теми. Те, що українська мова мусить бути утверджена в своєму статусі, не підлягає сумніву. Це реабілітація репресованої мови, а разом з тим – відновлення статусу її носіїв. Те саме стосується решти атрибутів української народної культури. Вишиванка – не ознака «калхозніка», маланкування – не «рагулізм», народні пісні – не «кугутство». Шовіністичні колоніальні забобони буде подолано і це справді важлива частина боротьби за національну ідентичність. Але треба усвідомлювати, що мова та вишиванка – це все ж таки про форму, а не про зміст.
Наведу простий приклад. Погляньте на цю фотографію. Красиві відкриті обличчя, гарні народні костюми – і це на Донбасі, у Горлівці, та ще й у 1954-му році!
Не дивно, що на це фото часто можна натрапити у підбірках світлин з підводкою на кшталт «Насправді Донбас завжди був українським». Останнє твердження не підлягає сумніву (свого часу я й сам написав про це цілу книжку). Але автори подібних фотопідбірок зазвичай не згадують, що саме ця світлина була зроблена під час урочистих заходів з нагоди «300-річчя возз’єднання України з Росією». Ось друга фотографія з того ж самого мітингу у Горлівці:
Наче й ті самі костюми (впевнений, деякі учасниці подіставали їх із бабиних скринь), але погодьтесь – картинка тепер ріже око. Тому що це зовсім інший концепт нашої ідентичності – непритаманний, штучний, накинутий нам іззовні. Це політично кастроване, відмасштабоване до малоросійських пропорцій українство, яке годі вважати нормою, щонайбільше – способом виживання поневоленого народу.
І мова тут, звісно, не про Донбас. Аналогічні світлини можна знайти, наприклад, з Києва:
Йдеться про те, що мова – це дуже важлива складова нашої ідентичності, проте не менш важливо те, що саме ми знаємо про своє минуле. Без знання – і адекватного розуміння – своєї історії ми не зможемо вибудувати повноцінну національну ідентичність і зрозуміти, де наше місце в цьому світі.
Про те, що мова відокремлює нас від росіян, написано вже сотні, якщо не тисячі текстів. Але змушений нагадати, що цей бар’єр не так щоб зовсім нездоланний. Радянська версія імперської ідеології значною мірою насаджувалась на наших теренах українською мовою. Так, з одного боку, українську мову обмежували, але з іншого – використовували для пропаганди соціалізму, інтернаціоналізму і «вічної дружби російського та українського народів». Чому це стало можливим? Та тому, що перед тим була ретельно підчищена наша пам’ять про минуле. І не просто підчищена, а ще й нашпигована фальшивками і хибними інтерпретаціями.
Читайте також: Мова замість язика
Часи, на щастя, змінилися. На мовному фронті ми вже давно ведемо успішний контрнаступ на всіх напрямах, проте на фронті історичному ще триває боротьба за ініціативу з повільним просуванням на окремих ділянках. Аж ніяк не хочу применшувати здобутки фахових істориків, видавців, медійників і всіх, хто десятиліттями лупав цю скалу. Зрештою, йдеться не про персоналії, а про пріоритети. Національним пріоритетом у освітньо-гуманітарній сфері – як колись мова – тепер має стати історія: примноження й поширення відповідного знання. До історії не варто ставитись винятково як до засобу патріотичного виховання. Адже минуле – це ширший контекст, необхідний для правильного розуміння поточних подій.
Колись нам зламали обидва крила: мову і пам’ять. Перше вже зрослося і міцніє на очах, але друге ще волочиться по землі. Щоб відновити сили, нам потрібна системна державна політика – реальна стратегія на десятиліття, котра не буде згортатись щоразу, коли в Міносвіти чи у Мінкульті вчергове зміниться керівництво. Так, все це складно, не дешево і, здається, не дуже на часі – бо ж війна. Проте, будь-яка війна – це змагання не лише армій та економік, але й ідентичностей. І навіть якщо завтра настане мир, на питання про ідентичність все одно доведеться відповідати – і самим собі, і світові.