Дошкульним тригером для цих суб’єктивних міркувань став допис на фейсбук-сторінці знайомої, де вона вбачає в табличці на дверях галицького лікаря «Тут розмовляють українською» приховану агресію. Вона, яка захистила кандидатську дисертацію з української філології, розглядає цей напис на дверях як відмову обслуговувати гіпотетичного російськомовного, дивом вижилого переселенця з розбомбленого містечка, якому лікар, замість виконувати клятву Гіппократа, вказує, якою мовою говорити. Прочитавши це, я роздратовано закрила фейсбук і пішла працювати.
А за кілька днів кляті алгоритми знову підсунули мені цей пост – поміж жалобних дописів про загибель на фронті мого одногрупника, 27-літнього філолога Миколи Рачка. Микола був винятково світлою і порядною людиною, не толерував хамства і цинізму, не погоджувався на зарплату в конвертах. Його підрозділ прийняв бій із «вагнерівцями» біля Покровська. Я плакала від безсилої люті. Микола загинув за те, щоб Україна була. А дехто не може навіть вийти зі своєї зони комфорту, бо «так привык и так удобней».
Ми з Миколою вчилися разом шість років на українській філології в Києво-Могилянській академії. Саме в Могилянці, крім усього іншого, я дізналася про існування в Києві українськомовних хлопців – у моїй київській школі чомусь усі були побутово російськомовними. Я кілька разів намагалася перейти на українську, і нарешті в дев’ятому класі мені це вдалося.
Читайте також: Історія – на часі!
Мабуть, і Могилянку я обрала тому, що вона уявлялася мені тоді українським островом. Був 2012 рік, я саме закінчила школу і вирішувала, куди вступатиму. У перші дні липня я проходила повз Український дім, де набирав обертів «Мовний майдан». А потім побачила в новинах виступи кількох студентів-могилянців звідти, і була вражена, що дехто з учасників готовий голодувати, щоб відстояти своє право чути в Україні українську мову. Власне, не лише це – обурювало і голосування за закон Ківалова-Колесніченка з грубим порушенням процедури, і цинічне нехтування думкою народу. Так от, після цієї акції я знала, куди подаватиму документи, – на українську філологію в Києво-Могилянську академію.
Я думала про те, чому в моїй родині не було людей із гуманітарною освітою. Це лише моє припущення, але мені здається, що це був своєрідний різновид репресій радянської держави – зробити гуманітаристику підозрілою, непевною, ненадійною, або тотально заідеологізованою, або звинуваченою авансом в усіх політичних злочинах, які виникатимуть на порядку денному. Більшовицька влада різними засобами позбавляла довіри до гуманітаристики, прищепила масове уявлення про неї як про щось несуттєве (мірилом успіху були інші професії), а водночас розмах репресій саме проти митців та науковців-гуманітаріїв застерігав потикатися в цю галузь тих, хто таки відчував у собі схильність до «наук про дух». Можливо, саме тому в моїй родині не було гуманітаріїв – через страх і хибне розуміння, навмисне посіяні тоталітарною владою? Відлуння цього й досі наздоганяє нас у дискусіях про те, чи на часі нині культура, історія, мова.
У 2014-му, після Революції гідності, я почала викладати на Безкоштовних курсах української мови, організованих Катериною Мельник і Анастасією Розлуцькою. Більшість моїх учнів були вдвічі старшими за мене, вони приїздили після важкого робочого дня, бо їм важливо було навчитися краще говорити мовою своєї країни. Мене вражала їхня жага до знань і мотивація, з якою вони писали твори, читали вірші, обговорювали фільми і вчили скоромовки. Серед моїх слухачів було подружжя, обом за 50, вони щойно виїхали з Росії, де їх почали переслідувати за політичну позицію. І одразу записалися в Києві на курси, щоб вивчити мову країни, яка їх прихистила. На першому занятті вони читали українські літери з російською вимовою. А тепер жінка працює в українському видавництві, а у вільний час вони плетуть сітки для ЗСУ.
Минуло ще три роки, мовні пристрасті тимчасово вщухли, натомість почастішали мітинги проти незаконної забудови Києва. Влітку 2017-го ми з друзями поверталися з подорожі Волинню, де на питання, поставлене українською, так природно було почути відповідь українською. Ми говорили (про що ще можна говорити, лежачи в наметі на околиці Острога?), що киянам досі доводиться долати певний супротив. Хтось виріс в українському «заповіднику», де всі в родині говорили українською, але до російської намагалися схилити стусани російськомовних хлопців у дворі; а хтось перейшов на українську свідомо, у шкільному чи студентському віці, зате постійно мусив пояснювати своєму оточенню, чому обрав мову замість язика. Діапазон відчуттів, пов’язаних із фактом переходу на українську, варіюється: хтось соромиться і приховує, що не завжди говорив українською, хтось пишається своєю силою волі і за кожної нагоди це підкреслює. Долання травматичного колоніального минулого нерідко стає причиною нових психологічних комплексів.
Читайте також: Чому історія — на часі? Пояснюють науковці
Наступного дня нашої волинської мандрівки ми зупинилися в Рівному, зателефонував наш знайомий політолог Олексій Курінний і запитав своє улюблене: «Кого в місті більше на вухо – українськомовних чи російськомовних?» А за пів року до того, на його зустріч зі студентами Могилянки, Олексій представив присутнім у залі свою викладачку, яка теж прийшла його послухати. За його словами, завдяки ній він, народжений у Бахмуті, нарешті перейшов на українську, якщо не помиляюся, з 13-ї спроби. Олексій був співавтором законів про державну мову, про правонаступництво України від українських державних утворень, він виступав за перейменування вулиці Льва Толстого на Євгена Чикаленка ще до того, як це стало мейнстримом. Але не судилося: за тиждень після того рівненського дзвінка Олексій загинув в автокатастрофі.
Коли я почала працювати у видавництві «Темпора», на дверях зі спільного з іншими офісами коридору на сходовий майданчик висіла табличка Выход / Exit, на яку ніхто не зважав. Якось до видавництва приїхав наш автор із Тернополя, з яким ми працювали над книжкою. Він звернув увагу на цю табличку, і мені стало ніяково. Наступного ранку я приклеїла вище ще одну: Вихід / Exodus. Потім інший наш автор сфотографував її і виклав на своїй сторінці як арт-об’єкт. Ситуація з мовою чимось нагадує долю таблички: тривалий час нікому не було діла, мова буцімто була не на часі, принаймні публічно цю проблему не обговорювали, але це аж ніяк не свідчило про нормальність того стану. Аж раптом мова потрапляє в поле зору, і коли в українськомовних громадян України з’являється черговий шанс перестати почуватися меншиною у своїй країні, знову чути обурених мовними квотами на телебаченні та радіо, невдоволених іспитом на знання української для державних службовців, неготових обслуговувати клієнтів українською. Те, що мало би стати нормою ще в 1990-х зі здобуттям незалежності, як це сталося, наприклад, в Естонії, у нас проламується крізь залізобетонний спротив, нерідко інспірований ззовні.
Відверто антидержавна риторика маскується під гасла толерантності. Із найсвіжішого: викладач Київського політехнічного інституту імені Ігоря Сікорського Дмитро Насиров на своїй сторінці в інстаграмі провів публічне опитування серед своїх студентів: «Вы хотели бы лекции по распределительным системам слушать на русском как живой рассказ с англоязычными терминами или сухо и убого, но соловьиною?». Буцімто в дусі плюралізму думок, а насправді – з неприхованою антидержавною українофобною позицією. Як після цього дивитись у вічі військовим, які щодня важать життям?
Читайте також: "Компанія – російськомовна". Які українські роботодавці потрапляли в українофобські скандали
За що ми воюємо, якщо під час онлайн-презентації наукового збірника, виданого в Німеччині і впорядкованого гостьовою професоркою українського походження, звучить питання: «Чому в книжці ви вживаєте російську транслітерацію слова Київ, а руський ототожнюєте з російським»? У відповідь професорка цілком серйозно зауважує, що це потребує значних зусиль, аби переконати редакцію видавництва в необхідності зміни традиції, вони звикли писати Kiev замість Kyiv i Russischen замість Rus. Так і живемо: доки одні проливають кров за те, щоб у світі нас нарешті навчилися відрізняти від росіян, другі обирають не витрачати навіть зайвих слів, де могли б обстояти висловлення своєї самототожності.
Людина, яку мені пощастило знати, – моя одногрупниця з Могилянки Юлія Микитенко – пішла воювати одразу після отримання бакалаврського диплому з філології. Через війну вона втратила чоловіка і батька. З 24 лютого вона знову на фронті. У своєму свіжому інтерв’ю Юлія на питання про те, що вона змінить після війни, каже, що перестане бути толерантною. І я розумію, про що їй йдеться, коли вона каже: «У мирному житті я толерувала багато речей в людях — лицемірство, брехню. Вважала, що кожен має право жити так, як він хоче. Зараз я прийняла для себе рішення, що нічого не толеруватиму — не після того, як такою кров’ю нам дістається перемога».
Надто довго ми толерували російську попсу в маршрутках, російських діячів у назвах вулиць – аби, боронь Боже, не образити чиїсь уподобання, відмінні від наших. Надто довго українці делегували комусь іншому право вирішувати, якою бути нашій країні. Час уже пригадати Шевченкове «в своїй хаті – своя правда».
Після 24 лютого почало здаватися, що всі, хто досі відмовлявся дивитися правді у вічі, нарешті прозріли щодо Росії і її намірів. Аж ось знову залунали їхні глибоко стурбовані голоси: як це так, у Львові їх, бачте, залякують попередженням «Радимо вам говорити українською задля власної безпеки». Хтось із нас живе в паралельному до реальності світі. Ніби десь у 2011-му, коли нічого ще не почалося.
Але ж почалося значно раніше, точніше – і не припинялося. У 1960-х молодий і затятий Василь Стус, зіткнувшись у донбаській школі з дискримінацією на мовному ґрунті, коли однієї усної заяви батьків було достатньо для відмови від вивчення української всього класу, написав ввічливого листа тодішньому поетичному метрові Андрію Малишку. У листі Стус нагадував про сторіччя Валуєвського циркуляру і просив старшого та впливовішого колегу якось вплинути, чимось зарадити свідомій асиміляції і нищенню українства на Донбасі, віщуючи таку долю всій Україні. А згодом, зрозумівши, що з Росією ввічливий тон не спрацює, написав вірша:
Боже, не літості – лютості,
Боже, не ласки, а мсти,
Дай розірвати нам пути ці,
Ретязі ці рознести.
Підсумовуючи, варто нагадати, що мова виникла як засіб спілкування і порозуміння між людьми, але здавна слугувала і як засіб упізнання своїх та розподібнення з чужинцями, про що пише ще Книга Суддів.