Логіка Білого дому така: мовляв, Владімір Путін прагне вийти з міжнародної ізоляції. Тож заради потиску руки він готовий багато на що. Єдина справжня проблема Адміністрації США — угамувати критиків, що будь-яку подібну угоду назвуть запроданством перед Москвою. Березневі протести в Росії тільки посилюють це враження. Путін зіткнувся з найбільшою активізацією опозиції за останні понад п’ять років. Особливо важливий той факт, що в протестах узяло участь багато молоді й відбулися вони в містах по всій РФ, а не лише в Москві як осередку опозиційних рухів. Жорстке і неповоротке придушення протестів поліцією посилило обурення росіян, і без того невдоволених корумпованою та некомпетентною владою. Насправді Путін може у відповідь згодувати розлюченим «вовкам» невдаху прем’єр-міністра Дмітрія Мєдвєдєва. Екстравагантна імперія останнього (особистий схил для катання на лижах, вертолітні майданчики й навіть «будинок для качечки») стала головною темою розгромного документального фільму опозиційного лідера Алєксєя Навального. А прес-секретарка Мєдвєдєва пояснила це журналістам державного інформаційного агентства «РИА Новости» так: «Коментувати пропагандистські випади опозиційного й засудженого персонажа, який заявив, що вже веде якусь передвиборчу кампанію і бореться з владою, немає сенсу».
Це однозначно стало б хорошим моментом для початку розрядки у відносинах із Заходом. Путін сподівався б на скасування західних санкцій проти Росії, а ще бодай на фактичне визнання його права на Крим, який захоплено у 2014 році і який має для нього символічне значення. Тоді в очах росіян їхній президент став би лідером, який відстояв своє і перехитрував іноземних противників. Та насправді картинка інша. Відчайдушно прагне домовленості не Путін, а Трамп. Поки що плани його Адміністрації наштовхнулися на реалії Конституції США. І хоч би скільки в тебе було самовпевненості й чванства, законів треба дотримувати, інакше твої ініціативи блокуватиме суд. А нових законів не прийняти без згоди Конгресу.
Читайте також: Вибухова хвиля «Томагавків» Трампа
Якщо говорити про Путіна, то для нього це не перешкоди. Він подає західний тиск і «русофобію» як свідчення злих намірів та неприязні до своєї країни. І цим переконує народ, що Росія — така собі обложена фортеця, а власні невдалі рішення й переслідування опозиції пояснює як вимушені заходи заради виживання нації. На відміну від США в Росії чіткого поділу між політичною і правовою системами на окремі гілки влади немає. Вони слугують механізмами трансляції впливу Кремля. Протести Путін може вгамувати залякуванями і символічними поступками. І тоді як Трамп скоро знову захвилюється із приводу того, чи втримають республіканці після проміжних виборів більшість у Сенаті, Путіну переобрання на наступний шестирічний термін у кріслі президента практично гарантоване. Для Путіна стагнація — це звичний стан справ. Він уже й не намагається вдавати, що пробує реформувати Росію. Головна мета — зберегти владу, тоді як його друзі не перестають примножувати статки.
Трампові невдала нещодавня спроба провести альтернативу Obamacare віщує подальші проблеми. Затягування й параліч у внутрішньополітичних процесах стануть знаковими для першого року його президентства, а може, й наступних трьох. Якщо винести за дужки нинішню правлячу команду, навіть проводити кандидатів на посади в Адміністрації через Сенат буде складно (не останньою чергою через те, що у Трамповому Білому домі досі чубляться і сперечаються із приводу добору претендентів).
У таких обставинах єдиний шанс Трампа продемонструвати динамічність своєї команди — спішна зовнішня політика. Можливостей для цього обмаль. Адже якщо й були якісь «стиглі плоди», до яких можна було легко дотягнутися, то їх уже зірвали попередні адміністрації. Отож домовленість із Путіним, котру можна було б подати американцям як зовнішньополітичний прорив, що виправляє помилки попередньої влади, не лише спокуслива перспектива, а й нагальна потреба. І кремлівський лідер це знає.
Простір для маневрів тут обмежений наслідками Трампової кампанії. Опоненти президента США вважають, що він і його поплічники по-зрадницьки злигалися з російськими спецслужбами у спільних атаках на Гілларі Клінтон та Демократичну партію. Тож «грандіозна домовленість», за якою Трамп відверто проміняв би безпеку європейських союзників на допомогу росіян у Сирії, тепер видається малоймовірною. Але можуть бути й інші варіанти. Навіть у розпал холодної війни Сполучені Штати укладали з Радянським Союзом угоди про контроль над озброєннями. Цього, безперечно, можна домогтись і в сучасних реаліях. В інших питаннях сторонам бракує довіри і взаєморозуміння. Відповідні переговори могли б охопити скорочення ядерних арсеналів, поліпшення військової співпраці та заходи для запобігання випадковим зіткненням.
Читайте також: Останнє американське попередження
Найліпша тактика в переговорах із Кремлем — без поспіху та надмірного тиску. Наприклад, наполягати на тривалому перемир’ї в Східній Україні, перш ніж почнуться якісь обговорення санкцій, безпеки. Однак продумані й спокійні переговори аж ніяк не коник Трампа. Він прагне швидко й помпезно вирішувати всі питання, навіть якщо розмова виходить беззмістовною.
Але навіть це було б небезпечно. Нова Адміністрація США вже змінила геополітичні настрої в Європі. Колись загравання з Кремлем дорого обходилося політикам, бо викликало різкий осуд американців. Тепер усе інакше. Проросійські політики у Франції, Німеччині, Угорщині й Італії нині можуть заявити, що лише повторюють лінію президента Сполучених Штатів у тому, що НАТО втрачає актуальність, ізоляція Росії — помилка, а Захід не може претендувати на роль носія моральної переваги.
Зустріч Трампа з Путіним і подальша потенційна угода, хоч би якою слабкою вона була, почнуть змінювати геополітичний ландшафт і клімат. Таким політикам, як канцлер Німеччини Анґела Меркель, буде набагато складніше гнути в Європейському Союзі свою лінію в питаннях на кшталт санкцій. А країни, що підтримують євроатлантичний вектор і перебувають нині в складному становищі, як-от Україна чи Грузія, це ще більше деморалізує.
Читайте також: Відроджений фронт холодної війни
Найгірше ж те, що таким чином Путін збагне: Захід розколотий і неефективний. Відтак іще одна кремлівська зовнішньополітична авантюра стане ще імовірнішою. Наступною мішенню російської військової інтервенції після України та Сирії цілком може виявитися Білорусь — непрозора автократична держава, що не становить для Заходу особливого інтересу.
Коротше кажучи, ціну можливої угоди Трампа з Путіним сплатять не американці, а сусіди Росії. А кому до них діло?