3 грудня в Київському Міжнародному виставковому центрі відбувся заключний концерт дев’ятимісячного туру гурту «Океан Ельзи»DolceVita. Напередодні Святослав Вакарчук усе ж знайшов час, щоб дати інтерв’ю Тижню.
Індивідуальна відповідальність
– Навесні, маючи на увазі зміну влади в Україні, ви сказали, що «єдине, чого боюся – це різкої зміни гуманітарної політики». Зараз маємо тотальний наступ на українську мову, історичну науку, переписуються шкільні підручники, руйнуються нехай й слабкі, проте все ж паростки національної свідомості. До того ж можемо говорити про агресивну експансію Росії. Йде зомбування на кшталт радянських часів: у ЗМІ (перш за все на ТБ) – їхні герої, їхні перемоги, їхнє бачення минулого й майбутнього…
– У нас немає гуманітарної політики. Мене все це дуже непокоїть, але сподіваюся, що суспільство все-таки збереться із силами й сконсолідується. Те, що зараз відбувається в країні, – це черговий політичний і державницький досвід кожної людини, і його треба здобути. Нація, яка не пережила власної внутрішньої боротьби, самотужки не пройшла через пересилення чогось усередині себе, не може рухатися вперед. Колись це були громадянські війни. Хтось позбувся тоталітаризму радикальним шляхом – відрубуючи голови правителям. Всі нації, які зараз є успішними, пройшли такі випробування. Україна насправді дуже багато настраждалася, але вона майже ніколи не вела боротьби сама за себе. Українці брали участь у чиїхось війнах чи революціях, у чиїйсь боротьбі. Такі речі не формують духу нації. Він формується, коли народ сам вибирає свою долю. Дай Боже, щоб ми ніколи не вирішували своїх справ у збройних конфліктах або у жорстоких внутрішніх протистояннях. У часи Інтернету й глобалізації суспільства, думаю, ми оминемо цей шлях. Але щось моє статися. Ці щоденні набивання гуль, розбивання лоба, наступання на граблі – це теж певна боротьба. Нація мусить все це пройти, щоб зрозуміти нарешті, куди і з ким вона хоче йти.
Я мало вірю у появу якихось унікальних Мойсеїв, котрі з’являться і виведуть нас в першу двадцятку країн світу, й за сорок років, а бажано за чотири місяці. Цього не буде. Має вирости величезна міра індивідуальної відповідальності, яка з неба не впаде, – це велика праця. Я не дивлюся фатально ні на помилки попередньої влади, ні на прихід нової. Це життя, і воно триватиме. Єдине, чого я боюся, з чим завжди повинно боротися суспільство, – це спроба закрити рота. Коли людина може вільно висловити свою позицію, то так чи інакше прогрес відбуватиметься. Важливо, щоб в Україні ніколи не перестала бути цінністю свобода слова, свобода людини. Тобто всі ті фундаментальні європейські цінності, які за останні двадцять років все ж у нас закріпилилися. Головне –не втратити їх.
– Як реально можна протистояти викликам, що постають наразі перед Україною (згортання демократичних засад: утиски свободи слова, наступ на конституційні права громадян тощо)?
– Тут кожен має вирішувати сам для себе. Не можна когось змусити щось зробити. Майдан має силу лише тоді, коли йде знизу, а не від пасіонаріїв і революціонерів. Задача революціонерів полягає в менеджменті суспільних настроїв. Вони знаходяться попереду й керують, проте не культивують. Витворює людина сама в собі, культивує суспільство, середовище. Поки люди самостійно не досягли такого рівня свідомості, що готові взяти в свої руки власну долю, долю своєї держави, ми нікуди не зрушимо. І мені подобається, що борються за свої права журналісти, що відбувається чимало інших громадських протестів. У перші місяці після президентських виборів я бачив, що нова влада роздратована такими акціями, але зараз, як на мене, вони намагаються з цим жити.
– Чому, на ваш погляд, помаранчева влада (ви були поряд з її очільниками) не змогла скористатися тією величезною довірою, що отримала від нас на Майдані?
– Перебуваючи у Верховній Раді, я зрозумів, що все не так, як здавалося на початку. Усе перетворилося на політичну боротьбу заради боротьби. Провина в цьому всіх політиків і людей, котрі їх обирали. Безумовно, не виправдали довіри. Безумовно, під шумок загального незадоволення помаранчевою владою зараз переглядається все: і добре, і погане. Попередня влада не змогла за п’ять років сформувати одну-єдину команду. Утомившись від негативу, що був у владі, люди проголосували за інші політичні сили чи проти всіх, або просто не прийшли на вибори. А ті, хто переміг, зараз диктують свої правила. Це типова ситуація в політиці. Хочеться, щоб люди не опускали руки і не сприймали життя як кіно, де вони просто глядачі.
– Чи вважаєте ви, що для побудови держави має насамперед бути сформована національна ідея?
–Був період, коли я вірив, що це можливо. Я багато їздив, багато чого бачив і прийшов до висновку, що національна ідея не формується штучно. Якщо ми говоримо про Україну в нинішніх кордонах, багатогранну, із різною історією, різним культурним спадком, то це питання довгого та звивистого шляху, як співали Beatles. Це не зробиться інститутами і круглими столами. Коли ми читаємо історію і бачимо там лідерів, які ведуть за собою народ, то нам здається, що цей лідер і сформував національну ідею. Насправді, цей лідер опинився у правильному місці у потрібний час і відчув той запит, який вже визрів у суспільстві й трансформувався в національну ідею. Він це відчув і сформулював у одному реченні. Наразі, думаю, що нам це речення нема звідки витягти.
Але знову таки, я не вважаю це трагедією. Це процес формування. Я вам назву десятки дуже успішних країн, в яких складно озвучити національну ідею одним реченням. Ми звикли прив’язуватись, наприклад, до Сполучених Штатів, Великої Британії, Японії. Мені важко сказати, яка в них наразі національна ідея. В них є загальний суспільний договір між людьми, які живуть у цих країнах. Договір про те, що їм добре жити саме так, в такій сім’ї, а інакше вони жити не бажають. І щоб це було незворотнім, воно має визріти самостійно. Безумовно, можна це зробити штучно, але всі ми пам’ятаємо історію. Після Першої світової декілька країн пішли шляхом нав’язаних національних ідей, проте вони не протрималися й ста років. Я маю на увазі владу більшовиків та фашистів. Ми пам’ятаємо, що в якийсь момент ці ідеї були сприйняті суспільством, яке повірило своїм лідерам. Але, оскільки ідеї були не фундаментальними, не керувалися законами природи і людства, а були чиїмись штучними проектами, то вони не спрацювали. Навіть найталановитіший державний проект не спрацює, якщо не буде витягнутий знизу, а становитиме ідею якогось харизматичного розумного чи хворобливого лідера. Це як народна пісня. Вигадати народну пісню неможливо. У неї може бути автор, час народження, але вона не стане народною, просто тому, що хтось цього хоче. Люди самі мають зробити її народною.
– Поясніть причини вашого входження до влади (листопад 2007 за списками Блоку «Наша Україна – Народна самооборона» став депутатом ВР, працював у Комітеті свободи слова та інформації ВР) та виходу з неї (склав депутатські повноваження у вересні 2008).
– На мою думку, помилково вважати, що політикою мають займатися професіонали. Це хто? Це ті, чиї діди-прадіди були у парламенті? Хто вчився в Кембриджі чи Гарварді? Чи це ті, хто закінчив Вищу партійну школу в часи СРСР? Коли людям нав’язують цей міф, вони починають сприймати політиків, як якусь привілейовану касту. Гадаю, людині, котра займається політикою, особливо в законодавчій сфері, де визначається рух держави, потрібні всього дві речі: любов до своєї країни й широке бачення того, що було вчора, є сьогодні та буде завтра. Із цим я йшов у політику, був готовий працювати для України. Не аналізуватиму любов до Батьківщини, це дуже суб’єктивно. Але те, що у владі абсолютно відсутнє стратегічне і взагалі будь-яке глибоке бачення, що, як і навіщо робимо, – це можу сказати як людина, котра це пережила. Чому я пішов звідти? Наше суспільство насправді не готове брати на себе відповідальність, тому делегує її певним ефемерним політикам-професіоналам, які, від природи не дурні, але цинічні, роблять свою справу, використовуючи країну, а не навпаки. Протистояти цьому поодинці чи декільком людям неможливо. Я пішов з політики, бо вирішив діяти там, де моя праця ефективна.
3dпсихотерапія
– Тож ваші соціальні проекти це сублімація того, що не вдалося зробити в політиці?
–Ні, не сублімація, це просто інший шлях. Я пішов з Верховної Ради й почав займатися своїми справами, в яких мені не потрібно комусь доводити свою правоту, або бути заручником обставин. Це –моя творчість, яка є сенсом мого життя, а також створення Фонду, який міг би, користуючись нашим іменем, нашими зв’язками, – я не приховую цього, це наш основний капітал, бо ми не мультимільйонери, – допомагати іншим людям. І це було зроблено не від нереалізованості, я завжди хотів цим займатися.
– Фонд «Люди Майбутнього»– це тактика конкретних «малих» дій, які притаманні громадянському суспільству у розвинутих країнах, чи все ж спроба заховатися від сьогоденних реалій України?
–Це дійсно свого роду мала справа, яка згодом, сподіваюсь, стане великою. Хлопці й дівчата, які працюють в Фонді, і наші волонтери могли б будувати свою кар’єру, заробляти гроші, проте ці талановиті й розумні люди витрачають своє життя не на себе, а на інших. Відверто кажучи, я не аналізую наскільки фонд «Люди Майбутнього» має спричинитися до успіхів у масштабі держави, може це й погано, але я не ставлю за ціль змінити країну, я просто хочу комусь допомогти конкретно і показати приклад іншим…
Якщо вести мову про «3D-Проект: Dумай! Dій! Dопомагай», над реалізацією якого ми зараз працюємо у Фонді, то він має кілька важливих завдань.Обладнати дитячі будинки комп’ютерами з доступом до Інтернету й навчити дітей грамотно користуватися ними – це перше. Друге – створити якісну волонтерську спільноту. Для тих, хто зголосився, вже розпочались спеціальні тренінги щодо роботи з дітьми-сиротами, адже частина волонтерів стане інтелектуальними тьюторами, які допомагатимуть дітям підтягнути знання із загальноосвітніх предметів, підвищити їхній культурно-освітній рівень.
Третім завданням Проекту є формування культури благодійності й довіри до неї, особливо, якщо йдеться про фінансову доброчинну допомогу. Ми з нашими партнерами розробили web-інтерфейс, на якому практично у реальному часі відображається динаміка надходження коштів, а надалі й звітність про їхнє витрачання. Нам дуже важливо, щоб кожна людина, яка допомагає, мала можливість простежити за надходженням коштів та їхнім цільовим використанням. Основний принцип, якого ми дотримуємось у Фонді – це спільна дія. Вже чимало людей та організацій у той чи інший спосіб долучилися до 3D-Проекту, він об’єднує довкола себе ініціативних та дієвих людей з усієї країни – і це чи не найважливіше.
– Щодо попередніх соціальних ініціатив Фонду: чи все виконано, що планувалось?
– З того, що вже вдалося зробити, мій улюблений проект – «Освіта Країною», суть якого в обміні студентами різних університетів. Це був не просто культурний обмін, не просто можливість побачити інше місто, студенти їхали саме до того спеціаліста, якого не було в їхньому університеті. Звісно, цей проект виявився дуже затратним. Не можна ж взяти людину, витягти її з одного міста в інше, тут державної стипендії замало… Все, що ми робимо, має дві складові: комусь конкретно допомогти, і є ще соціальна складова. Це створення середовища: знайомства між людьми, знаходження однодумців, формування такої спільноти, яка потім працюватиме самостійно. Я вірю, що таких неформальних фондів як «Люди Майбутнього» буде десятки й сотні. В Америці існує таке відоме й популярне поняття – соціальна філантропія. Це залучення суспільства до спільного подолання конкретної проблеми, яке переходить у подальші суспільної дії, коли зібравшись в одному соціальному контексті, люди починають працювати над власними ініціативами. Я знаю, що студенти, які за допомогою нашого Фонду вчилися в різних містах, тепер спілкуються між собою. Так само й волонтери, вони вже створюють свої власні ініціативи. Тобто, процес вже відбувається, і це дуже важливо.
– А чи готові ви зараз, як це було у 2003-2004 роках, якщо події будуть вимагати знаних облич, знову пов’язати себе з політикою?
– Ми тоді не були в якості знаних облич. Ми були просто людьми, яким не було байдуже, що відбувалося в країні. Звісно, коли події будуть вимагати моєї участі як громадянина, я безумовно відгукнусь. Проте, якщо події вимагатимуть мене як відому особу – я цього не робитиму. І у 2003-2004 роках було так само.
– На виборах 2010 року один з кандидатів возив за собою цілу групу відомих виконавців. У 1999 році ви теж були у такій ситуації…
– Тут дуже важливий контекст. Тоді, в 1999-ому, це був другий тур президентських виборів. Ніхто нас тоді не примушував, і відчуття, що цього не варто робити у нас не було. «Океан Ельзи» тоді був молодою, починаючою групою, нам потрібна була аудиторія, ми поєднували приємне з корисним, от і все. Коли до нас сьогодні звертаються з проханням підтримати того чи іншого політичного кандидата на якихось музичних подіях, то вже не вбачають в нас музикантів, а натомість людей, які допомагатимуть провести вибори. А брати участь у чужій грі ми не будемо. Така наша принципова позиція: ми всім відмовляємо. Востаннє, коли ми щиро виходили під політичним контекстом на сцену, це – Помаранчева революція. Ми робили це абсолютно за ідею, ні про які гроші не йшлося…
Коли ти розумієш, що не можеш змінити цю країну, не треба опускати руки. Слід сказати собі: я не в змозі змінити все, але оцей маленький шматочок можу: просто прибрати у себе на подвір’ї чи допомогти конкретному дитячому сиротинцю. Ти робиш це, і до тебе повертається оптимізм, і про Україну починаєш позитивніше думати. Така собі самопсихотерапія.
Що цікаво заходу
УТ: Чи збираєтесь робити кар’єру на Заході?
–Я можу розказати, як ми потрапили на російський ринок, наразі наш найбільший зарубіжний. Хтось з менеджерів MTV-Росія був у Києві і випадково побачив наш кліп «Там, де нас нема», привіз у Москву, там почали його ротувати, – ми туди самі не їздили. Це я до того, що не можна просто написати пісні англійською мовою і кудись їх надсилати, показувати, от дивіться, які ми хороші. Аби стати своїми у такому не близькому до нас суспільстві, особливо, коли ми говоримо про Штати чи Англію, треба бути в процесі, певний час там жити, щоб надихнутися тим життям, щоб те, що робиш, стало природнім для них. Важливо: не подібним, а саме природнім. Воно однаково не буде їхнім, але може стати тим, на що звернуть увагу. Не наймати модних продюсерів, не вкладати великі гроші, а просто там жити, просто щодня ходити вулицями Лондона чи Нью-Йорка і згодом, може, це трансформується в щось близьке тим людям. І можливо, саме тому, що ти людина з іншою ментальністю, з іншої культури, витворена суміш дасть результат. Так можна чинити.
Чи хочемо ми цього? З точки зору соціальних амбіцій у мене нема бажання підкорювати Захід. Якщо говорити про те, чи цікаво мені зробити щось інше в музичному плані, що було б цікавим в інших культурах, в інших країнах, – так, мені це цікаво, і я збираюся цим займатися. Але це не називається «прорватися на Захід». Це називається прорватися нагору по своїй власній шкалі, у своїй власній оцінці. Я не думаю, що на сьогоднішній день є підстави говорити, що хтось з українських музикантів несправедливо не відомий на Заході…
– Що, окрім фольку, цікаве з України на Заході?
– Класична музика, бо вона не потребує національного забарвлення. Чимало українських класичних музикантів працюють на Заході й відомі там, а на афішах під їхніми прізвищами пишуть: Україна. У поп-музиці – шансів нуль. В рок-музиці шанси невеликі, але є. У нас багато талановитих молодих музикантів, які, я думаю, далеко підуть, але їм треба середовище. В Україні, яка зараз нагадує одне велике ток-шоу Савіка Шустера, музикантам важко розслабитися й видати насправді те, на що вони спроможні.
– А чи взагалі можливо пострадянській людині увійти у світові музичні рейтинги (будь-якого жанру)?
– Думаю, що можливо. Талановитій від природи людині, яка має бажання, – можливо, якщо поставити собі таку ціль… Мене ж більше цікавить музика в чистому вигляді. Якщо те, що я роблю, буде цікавим ширшій аудиторії, більш інтернаціональній, то я радітиму цьому. Проте, якщо цього не станеться, а просто відбуватиметься рух уперед, нагору за моєю шкалою, то мені цього буде достатньо. Можу відверто сказати: я вважаю, що на якомусь етапі ми тут уже реалізувались. Але чи треба у зв’язку з цим ставити якісь бізнес-завдання? Думаю, що ні, радше духовні. Потрібно рухатися далі, вглиб себе, йти вперед з погляду музики, текстів, звуку, може, з погляду ставлення до життя, філософії, яку ти за собою несеш… Хто знає, ймовірно це і дасть такий ефект, що стане комусь цікавим.
– Нещодавно ви говорили, що виникли деякі проблеми зі скачуванням в Інтернеті, й це б’є по вашій кишені. Ви погодитесь свій наступний альбом, як це робиться на Заході, просто викласти в Інтернеті?
– Останній альбом Radioheadв Інтернеті – це був просто красивий маркетинг. При скачуванні було багато різних нюансів, наприклад, сайт, на якому альбом виставили, потребував спеціальної реклами тощо. Пізніше цей альбом продавали і в офлайні. Будемо чесними, не будемо грати в добрих самаритян і казати, що ми все робитимемо безкоштовно – ми шукатимемо кардинально інші шляхи дистрибуції, ніж просто продаж дисків. Я думаю, що це вже не актуально. Ми будемо робити так, щоб всі наші слухачі якомога швидше почули нашу музику, а там, де ми зможемо на цьому заробити, будемо заробляти.
–Щодо якості українських слухачів. Як вам вдалося створити власний формат, бо зараз всі групи намагаються причесати…
–Коли ми починали, нас теж всі причісували. Більше того, я часто чую зараз, що «Океан Ельзи» в Україні люблять тому, що не знають якісної західної музики. Я до цього вже давно звик й ставлюся філософськи. Справжня самобутня музика, чи будь-яке мистецтво, завжди знайде свого слухача, глядача, поціновувача…
– Від’їжджаєш 100 км від Києва, і люди, м’яко кажучи, слухають зовсім іншу музику…
– Коли там з’явиться безлімітний доступ до Інтернету й одна-дві музичні радіостанції, як у Києві, коли час від часу там відбуватимуться два-три концерти, які є в столиці, тоді все зміниться. Дедалі більше людей у всьому світі перестають дивитися телевізор, тож продюсерам нема сенсу заносити гроші на ТБ, щоб прокрутили свої гурти. Люди все частіше заходять в Інтернет й самі вибирають, що слухати. З кожним роком все складніше боротися за свого слухача і глядача. Ви подивіться, куди зникли масово популярні поп-виконавці кінця 90-х років? І українські, й російські. Безумовно, їхні імена знані, але вони все рідше випускають свої диски, оскільки люди їх не купують. По телебаченню їх інколи ще показують, але на їхні концерти вже ніхто не ходить. Це сталося тому, що люди отримали змогу робити свій власний вибір. Був фестиваль «StareMisto» у Львові. З усієї України приїхало багато людей послухати англійські та німецькі гурти – це тисячі людей, я сам бачив. Тих виконавців ніхто не показував по телебаченню, а люди приїхали з усієї України, бо вони їх знають…
– Вас майже немає на вітчизняному ТБ. Чому?
– Нещодавно були на несподіваному для нас проекті «Х-Фактор». Ця програма вже пройшла випробування в різних країнах, і мені було цікаво подивитися, що це таке. Ми мали показати конкурсантам, як це – співати наживо. Звісно, вони трохи пластмасові, вважають себе зірками. Але до цих шоу я ставлюсь більш позитивно, ніж до якихось низькопробних серіалів. Ці шоу дають емоції, люди переживають, голосують, вболівають. В Англії переможниця «Х-Фактор» домогосподарка Сьюзан Бойл стала всесвітньо відомою. Ми свідомо пішли на цю передачу, бо інакше можна взагалі відсторонитися від життя й сидіти в Інтернеті, читати спеціальну літературу, й взагалі викинути масову культуру. І тоді п’ять відсотків, які щось можуть змінити в країні, перетворяться на націю в нації, а 95% – будуть жити своїм окремим життям… Щодо, чому нас мало на українському телебаченні, то тут треба розібратися. Нам цікаво бути успішними, чи щоб нас багато показували? Тобто, бути сприйнятими чи побаченими? Приклад «Океану Ельзи» й інших успішних колективів показує, що більшість цих виконавців знаходяться поза загальним інформаційним простором, але саме вони користуються моральною і комерційною підтримкою людей, які слухають музику. Саме вони збирають великі концерти, продають диски. До нас приходять на концерти, нашу музику розшукують в Інтернеті, скачують її. У нас зараз 100 концертів на рік. Думаю, якби нас показували частіше, то концертів було б менше.
Відстоюючи своє
– Тур Dolce Vita підійшов до фіналу. Більш ніж 100 міст: Україна, Білорусь, РФ від Калінінграду до Сахаліну, США, Канада, Туреччина, Чехія і все в скаженому темпі. Яку ціль ставили перед собою, які завдання, крім творчих? Відчуваєте себе амбасадором України?
–Ні, не відчуваю. Звісно, приємно бачити українські прапори в залі, приємно, коли підспівують твоєю рідною мовою, але вішати на себе якісь лаври – ні, це не для мене.
– Проте в інтерв’ю російським виданням ви достатньо жорстко говорите про нову українську владу, про неможливість другої офіційної мови…
– Я просто говорю те, що думаю. Коли кажуть, що у нас має бути дві державні мови, й мотивують це прикладом Бельгії, Швейцарії чи Канади, то забувають, що в ситуації тих країн є величезні метрополії, які захищають свою мову. У Бельгії одну мову захищає Франція, другу – Голландія.У Канаді є кому захищати і французьку, й англійську. У нас є кому захищати російську мову: поруч величезна Росія. А хто оборонятиме українську, крім України? Якщо російська мова матиме юридично однакові умови з українською, то насправді це не будуть рівні умови. Якби в української мови була і така метрополія як у російської, тільки тоді це було б чесно. Я вважаю, що двомовність побутова є абсолютно нормальною, і добре, що люди знають дві мови. Я не приховую, що люблю російську літературу, класичну російську музику, між іншим найбільша кількість наших слухачів у світі саме в Росії, у мене там дуже багато друзів. Я не виступаю проти Росії, я лише захищаю своє. Питання вільного ринку: нехай виживе та мова, яка сильніша, тут недоречно. Тому що мова, насправді, тримає націю…
– Віднедавна ви ДругЄвро-2012. Які конкретні справи це передбачає?
– Думаю, що насправді це така промоутерська місія. Я ж багато їжджу по світу… Люди, які мають це звання, намагаються більше розповістипро Євро-2012, про Україну, чимось допомогти, де потрібно. Думаю, що конкретика прийде, а я готовий спричинитися до спільного успіху. Це дуже важлива справа.
–За кого вболіваєте, якщо не секрет?
– Коли жив у Львові, це були «Карпати», зараз подобається «Шахтар», який дуже добре грає. Я їздив до Стамбулу на чемпіонат Кубку УЄФА і страшенно радів, коли вони виграли цей кубок. Я вболіваю за всі наші команди, які грають у міжнародних змаганнях. А в чемпіонаті України – за інтригу. Насьогодні ми не можемо похвалитися такими чемпіонатами, як, скажімо, Серія А в Італії, або Прем’єр-ліга в Англії, де є з десяток сильних команд. У нас традиційно були дві команди, які боролися між собою, а всі решта – далеко позаду. Зараз з’явилося ще дві-три. От коли буде десять, які будуть боротися за лідерство на рівних, тоді можна буде вибирати, за кого вболівати…
Спілкувалися: Олена Чекан, Богдан Буткевич
Біографічна нота
Святослав Вакарчук, музикант, композитор, фронтмен рок-гурту «Океан Ельзи»
1975 –народився у Мукачевому в сім’ї фізика Івана Вакарчука.
Закінчив зі срібною медаллю середню школу.
1991-1996 –навчання у Львівському державному університеті ім. І. Франка за спеціальністю «Фізик, викладач фізики».
1994 –створення гурту «Океан Ельзи».
1996-1999–навчання в аспірантурі Львівського університету за спеціальністю «Теоретична фізика».
1998-2002 – навчання у Львівському університеті за спеціальністю «Спеціаліст з міжнародних економічних відносин» (друга вища освіта).
2009 –захистив дисертацію «Суперсиметрія електрона в магнітному полі».
Активний учасник Помаранчевої революції.
2007-2008 –депутат Верховної Ради України.
2003-2007– Посол української культури.
2005-2007– Посол доброї волі програми розвитку ООН.
2009– заснував фонд «Люди Майбутнього».
2010– ДругЄвро-2012.
ДОВЕРСТКА 2
Альбоми гурту
«Там, де нас нема», 1998
«Янанебібув», 2000
«Модель», 2001
«Суперсиметрія», 2003
«Gloria», 2005
«Міра», 2007
«DolceVita», 2010