Структури виробництва й обміну, котрі ми дещо спрощено називаємо економікою, видатний французький історик Фернан Бродель вважав так званими структурами довгої тяглості. Саме їхня констеляція визначала обличчя цивілізації та її життєздатність. Зручне географічне положення українських земель, які від прадавніх часів перебували на вододілі землеробського та кочового світів, завжди було сприятливим чинником розвитку, насамперед транзитної торгівлі. Варто лише нагадати, що формування Давньоруської держави, керівна еліта якої була симбіозом слов’янської племінної знаті та верхівки військово-торговельних норманських ватаг, відбувалося на перетині одразу кількох торговельних шляхів: Соляного (більш відомого як «із варягів у греки») та Великого шовкового. Виникнення й утвердження інших торговельних артерій протягом XI–XVI століть, які з’єднували Східну і Центральну Європу, Балтику та Причорномор’я, Близький Схід і Північ, лише сприяли зміцненню позиції України-Русі як важливого економічного регіону. Порубіжний статус теж накладав свою специфіку: торгівля майже завжди йшла пліч-о-пліч із війною, потребуючи збройної підтримки. Тому місцева знать мала більше шансів на успішне ведення бізнесу, ніж інші категорії населення, але й самі міщани були звичні «служити конем».
На європейській розі вітрів
Дієвою така модель лишалася за часів і Речі Посполитої, і козацького Гетьманату, який успадкував не лише контроль над торговельними артеріями, а й попередньо сформовані інфраструктуру, комерційну етику та право. Найпотужнішими гравцями в зовнішній та внутрішній торгівлі були верхівка козацтва та православні монастирі, протеговані гетьманськими урядами. Першість їм забезпечували контроль над великими комплексами земельних маєтностей та володіння значними обіговими коштами, підкріпленими політичним впливом і протекцією. Другу сходинку посідали колонії іноземних купців – греків та вірмен, росіян, турків і євреїв, бізнес яких також залежав від відносин із можновладцями та наближеності до них.
Зовнішня торгівля Гетьманщини, прибутки від якої надходили до державного бюджету, мала два основні напрямки: західний, котрий через польські й австрійські ринки зв’язував її з Європою, та південно-східний, де головним контрагентом була Османська імперія. Західний торговельний коридор, яким до європейських країн переганяли худобу, перевозили збіжжя та різні сільськогосподарські продукти, усталився ще в XV столітті. Саме він забезпечував сполучення полтавських і стародубських купців із Гданськом, Бреслау (нині Вроцлав), Штеттіном (нині Щецин), Марбургом, Ригою та іншими торговельними гігантами ранньомодерної Європи. Втім, успішність і продуктивність будь-якої ринкової артерії безпосередньо залежали від ступеня зацікавленості й протегування з боку держави.
Ще одним не менш потужним напрямком зовнішньої торгівлі був південний. На середину XVІІІ століття обсяги зовнішньої торгівлі козацької України з Кримом сягав півмільйона рублів на рік – вражаюча сума, як на ті часи. Однак, везучи коштовні східні товари, купець мусив обирати безпечний шлях, яким безводні причорноморські степи явно не були. Постійну загрозу становили грабіжницькі напади татар або ж запорожців, а також поширення епідемічних захворювань, які мандрували разом із валками. Справжнім випробуванням для торгівців були й запобіжні заходи: перебування на карантинах, облаштованих на прикордонних пунктах, було тривалим, виснажливим, до того ж його мав оплачувати комерсант із власної кишені.
Тому більшість із них обирали обхідний шлях, що пролягав через правобережні українські землі, які належали Речі Посполитій. Саме звідси до Гетьманщини, Слобожанщини та південноросійських губерній потрапляли вина, бакалія, східні солодощі, шовк, зброя та ювелірні прикраси. Натомість прямим степовим трансфером курсували переважно три групи товарів: худоба, сіль і риба. Цей сегмент комерції цілковито контролювали турки, запорожці й ті оптові торгівці Гетьманщини, котрі призвичаїлися до екстремального побуту Дикого поля, – чумаки.
Pro bono publico
Господарське життя в Україні в доіндустріальну епоху, подібно до інших європейських регіонів, оберталося довкола двох головних полюсів: аграрного, який був найпотужнішим, та ремісничого, уособленого міським ремеслом і торгівлею. Довкола обох сформувалися інститути правовласності й економічної самоорганізації: шляхетське, а згодом козацьке землеволодіння та ремісничі цехи з магдебурзьким самоврядуванням. Відкритість і слабка заселеність українських теренів аж до ХVІІІ століття створили передумови для широкої господарської колонізації степових регіонів, що виробило особливий соціальний тип землевласника, підприємливого відчайдуха, який мусив повсякчас змагатися з природою і кочовиками, покладаючись лише на себе. Аналогічний українському аграрний уклад був відомий і в інших «буферних» регіонах Європи: на Балканах, де він сусідив із османською експансією, та Піренеях, котрі від раннього Середньовіччя відділяли світ християн від арабо-мусульманського.
Прикметною, однак, є подібність не так господарських укладів, як тих соціальних інститутів, котрі їх оформлювали. Особливо показовими в цьому сенсі виявилися магдебурзьке право та цеховий устрій. Запровадження міського самоврядування збіглося в часі з відродженням міст в Україні-Русі після ординського завоювання та зростанням їхньої економічної ролі. «Магдебургія» в Україні поширювалася від ХІV століття із Заходу, сягнувши у ХVІІІ столітті міст Гетьманщини на сході. Класичне міське самоврядування здійснювалося магістратом – комунальним урядом, який складався з двох виборних колегій (ради і лави). Більшість міських урядів включно з мерським – війтівством – були виборними, що перетворювало міста на своєрідні «республіки в державі» з відрубним управлінням, законами, податками, поліцією й навіть системами мір і ваги.
Міський уряд був безпосередньо залежним від громадян комуни. Ось як окреслювало його функції тодішнє право: «Обов’язком ради й бурмистрів є… радитися про добро громади… вишукувати способи, щоб їжа і напої в місті не були дорогими… окрім цього, вони мають пильнувати обману в мірах і вагах під час продажу, запобігати сваркам у місті, боронити від кривд сиріт і вдів та викорінювати шкідливі й безчесні ігри… кожного року рада мусить складати рахунки з усіх міських прибутків перед старшими й визначнішими людьми з громади». Чим не кодекс прав та обов’язків сучасного муніципалітету?
Своїм унезалежненням від королівської чи магнатської влади, котре закріплювало магдебурзьке право, місто завдячувало іншій підставовій структурі, у межах якої об’єднувалися його мешканці, – цехові. Цехові братства, як і міські уряди, очолювали виборні старшини – цехмістри. Вони складалися з майстрів, товаришів (підмайстрів) та виростків (учнів). Цехове право дбало передусім про виробничий регламент: обсяги, ціни і якість виробленої продукції мали забезпечувати майстрам стабільний прибуток, мінімізуючи серед них конкуренцію.
І хоча цехова зрівнялівка з часом стала відігравати негативну роль в економічному розвитку, її наслідки дали несподівано конструктивні пагони в корпоративній свідомості цеховиків. Цехове право не лише дбало про залагодження конфліктів усередині громади, а й обстоювало права її членів у міському суді, мало касу взаємодопомоги, опікувалося вдовами й сиротами, утримувало шпиталі та школи (згадати хоча б славнозвісні приклади міських шкіл Львова та Києва ХVІ–ХVІІ століть), а також не залишало поза увагою моральне здоров’я братчиків.
Попри те що західноєвропейські цехові статути приписували приймати до братства тільки одновірців, ця вимога в Україні рідко коли дотримувалася і більшість ремісничих корпорацій мали лише квоти для майстрів-католиків, православних чи то вірмен-григоріан. Яскравим прикладом корпоративної єдності цеховиків стала боротьба львівських русинів за свої права у 20-х роках ХVІ століття проти утисків магістрату, коли на свій бік вони змогли привернути навіть королівську владу. В подальшому цехові об’єднання стали добрим вишколом чільних цнот громадянської активності, виховуючи усвідомлене знання законів і власних прав та їх легальне відстоювання в судах, словесних дебатах, а то й дієвих вуличних акціях.
«Прогуляли справу наші, Москаль буде розбирать!»
Як відомо, у цьому світі немає нічого вічного. Торговельна кон’юнктура змінюється, організація виробництва еволюціонує, змушуючи соціум і владу в той чи інший спосіб реагувати на новації. Європейська матриця в господарському укладі України несподівано дала збій на початку XVІІІ століття, позірно зберігаючи європейський вектор, коли свої політичні та економічні інтереси на континенті почала просувати Росія. Успіх у Північній війні 1700–1721 років дав змогу останній перерозподілити на свою користь політичний вплив у Центрально-Східній Європі та нав’язати сусідам власні правила міжнародної торгівлі.
Ще на завершальній стадії війни Петербург схвалив перелік заборонених для вивезення товарів, серед яких були стратегічно важливі витратні матеріали для військової промисловості: поташ, льон, лій, корабельний ліс тощо, значна частина яких становила традиційний український експорт. Запроваджувалася заборона на вивезення золотих та срібних монет, а також на імпорт мануфактурної продукції. У такий спосіб стимулювали купівлю російських товарів: зброї, мануфактурних виробів. Водночас українські купці мусили доправляти свій крам не звичними шляхами на Краків, Гданськ і Бреслау, а до північних портів у Ризі та Архангельську. Російська влада встановила систему прикордонних форпостів і митниць на західних та південних кордонах Гетьманщини (їх було близько 40), які контролювали вивезення товарів і збирали мита. Відповідно до нових правил пересічному купцеві спершу треба було їхати до Києва чи Брянська, де, задекларувавши крам, він діставав дозвіл та проїзні документи до російських або закордонних портів.
Змінилася й сама кінематика підприємництва, а заразом і його філософія. «Пєтровський меркантилізм» не дуже довіряв приватній ініціативі, покладаючись на контрольовані державою фінансово-промислові групи (так звані кумпанства), зорганізовані чиновниками й купцями, протегованими царським оточенням. Іноземні торгівці могли купувати експортні товари: тріску, сьомгу, ікру, сало, льон, шкури – лише в таких «компанейщиків», що мали монополію на відповідний промисел і продаж. Ці самі комерсанти водночас отримували вигідні торговельні концесії в Україні й навіть право на оренду вивізних і довізних мит, які завжди були прерогативою гетьманської влади.
Новації, сутність яких докорінним чином змінювала традиційну українську «бізнес-модель», спричинили поступове нівелювання економічної ролі міст, а відтак і їхнього самоврядно-цехового устрою. Попри те що на теренах Ліво- та Правобережної України наприкінці ХVІІІ століття налічувалося понад 500 населених пунктів міського типу, саме місто як таке фактично перетворилося на велике ремісничо-торговельне село або ярмарковий пункт на кшталт Миргорода гоголівських часів. Скасування останнього оплоту міського громадянства – магдебурзького права – в Києві 23 грудня 1834 року стало лише символічним штрихом у «новому імперському порядку», старанно вибудовуваному Ніколаєм І.
Імперська модернізація, що тривала в Україні впродовж ХІХ століття, позірно зберігаючи європейські орієнтири, насправді мала геть іншу спрямованість та навіть ідеологію: економічна політика Петербурга не тільки брала до уваги суто великодержавні стратегічні інтереси, а й сповідувала цілком азійську бізнес-етику з приматом державного всевладдя, опертя на особисті зв’язки, нехтуванням права приватної власності, прозорості та конкурентності. Вирішуючи завдання пришвидшеної модернізації та індустріалізації, Росія прагнула насамперед зберегти статус великої світової держави, оплоту слов’янства й православ’я, тому її економічна політика була спрямована здебільшого на те, щоб наздогнати Європу та світ, що знайшло своє органічне продовження за часів СРСР.