Алєксандр Ґеніс американський критик та есеїст

Не горюй

ut.net.ua
9 Листопада 2007, 00:00

Щастя і горе абсолютно неминучі. Як любов і смерть. І так само невимовні, хоча ми тільки й робимо, що прагнемо

відобразити їх на папері, пам’ятаючи при цьому, що музиці вдається це краще, ніж словам. Найпронизливіша емоція, яку викликало в мене мистецтво, — пісня «Чан-Чан» ветеранів кубинської естради із клубу «Буена Віста». Слова у ній такі:
 
Із Альто Седро я їду в Маракан,
приїжджаю в Куето, і вирушаю
в Майар.
 
Інше пішло в резонанс, що піднімає у занімілій душі бурю щастя.
 
З горем те саме, але інакше. Стоячи поряд зі щастям, як в прислів’ї, вони здаються симетричними. Насправді, це — уявні антитези, тому що їхню природу відрізняє час. Про щастя ми зазвичай дізнаємося лише тоді, коли його втрачаємо. Але горе не можна не помітити — воно упирається в серце, б’ється в животі і відбирає мову. Сама фізіологія страждання визначає його скінченність. «Будь-яке випробування, — казали греки, — або можна витримати, або воно швидко закінчиться». Як третій варіант вони визнавали самогубство, але лише тоді, коли з життя вже не можна було вичавити жодної радості.
 
Безнадійною ситуація стає тому, що ми звикаємо до горя, вважаючи його долею людини, громадянським обов’язком і національною ідеєю.
 
— Катаєшся? — запитав я у свого московського приятеля, узрівши лижі в коридорі.
 
— Яке там! — закричав він на мене. — Хіба ти не знаєш, що у нас твориться, починаючи з перебудови.
 
Я знаю. Більше того, я не вірю, що «людина створена для щастя, як птах для польоту» (скажіть це пінгвінові). Я навіть не впевнений у тому, що людина взагалі була створена. Але я уперто вважаю навколишній світ прекрасним — практично увесь і майже скрізь. Принципово не відрізняючи ліс від саду, пейзаж від картини і гору від храму, я схильний довіряти будь-якому бездушному середовищу. Огидне в ньому зустрічається дуже рідко і виправляється власною думкою про це. Удосвіта полонити можуть і Чєрьомушки.
 
Гадаю, справа в тому, що горе ховається всередині, а радість скупчується зовні. Горе робить життя нестерпним, опускаючи залізну завісу, що заважає радощам потрапити всередину і відволікти. Не здатна позбавити від страждання, вона розташовується поряд із ним, як хороша доглядальниця з відчуттямгумору. Приблизно так я собі уявляю янгола.
 
Як всі теологічні міркування, гіпотеза про те, як виглядає янгол, безглузда, якщо від неї немає практичної користі.
 
Це мистецтво існує задля мистецтва, а метафізика має працювати, до того ж — на мене. Тому, дочекавшись сильнішого удару, я перевірив теорію практикою. У дитинстві у цьому випадку вистачало мами, у школі — друзів, потім — горілки.
 
Але тепер довелося мобілізувати всі ресурси.
 
Щоб знайти просвіт у непроглядному, потрібно витягнути із чорного полотна хоч одну кольорову нитку. Вона завжди є, слід лише нахилитися. Як будь-який тоталітарний режим, горе видає себе за єдиного господаря життя. Але ми з вами знаємо, що будь-яка влада лише сама собі здається абсолютною. Вихід — у сторонньому, байдужому, відстороненому.
Говорять, у 37-му, щоб вижити, грали у шахи.
 
Спробувавши все, що можна, я зупинився на всьому, що буває. Адже горе одне, а радощі хоч і маленькі, та незліченні. По суті, задоволення можна отримати і від скабки — коли її витягнеш. Але частіше я обходився банальними, як лазня, засобами: улюбленою сторінкою, старим фільмом, сімейним борщем. Вночі допомагав місяць, вдень — хмари, навесні — вітер. Знаючи з досвіду, що горе не ділиться, я намагався його ізолювати, оточивши дрібними радощами, як короля — пішаками. Щоб точно знати свій арсенал, я вирішив щодня записувати в настільний календар радість, яка
вразила.
 
На третій день помер батько, від якого цього зовсім не чекали, і я не знав, що написати в календарі, доки не пригадав китайського мудреця, якого князь попрохав прикрасити сентенцією новий палац.
 
«Дід помер, батько помер, син помер», — майстерно вивів пензлем вчений.
 
— Що у цьому хорошого? — закричав ван, дивлячись на зіпсовану стіну.
 
— Порядок, — спокійно відповів мудрий чоловік, — погодься, князю, що навпаки було б гірше.
 
Батько, до речі, помер у власному ліжку, радіючи життю. Я це точно знаю, тому що коли тіло винесли, під подушкою знайшли том Ільфа і Петрова.