Секретом успіху стало те, що твір особливо уподобали малюки й підлітки. Услід за чергою хлопчиків, які вишикувались по автографи до авторки, «Суперагерта 000» з-поміж тисяч інших видань вирізнили й місцеві телевізійники, після чого інтерес до нього зростав із лавиноподібною швидкістю. Письменниця поділилася з Тижнем спостереженнями щодо європейського досвіду представлення книжки та спілкування з литовським читачем.
У. Т.: Як ваш детектив потрапив до тамтешнього видавця?
– Мене запросили найбільше литовське дитяче видавництво Nieko rimto, що в перекладі означає «нічого серйозного», і його талановита натхненниця, художниця й письменниця Сіґуте Ах. Усе вийшло стихійно: торік мені до рук потрапив її твір «Амброзій, Мурчик і Янгол», і ми вирішили випустити його в щойно створеному дитячому видавництві «Прудкий равлик» у перекладі українською. Ця книжка – особлива, до речі, вона вже майже рік тримається в топах продажу Книгарні «Є». Минулої весни Сіґуте приїхала до Львова на зустріч із видавцями та читачами, там ми й познайомились. А потім, уже в Києві, злягла з грипом, а друзі, в яких вона мешкала, саме читали вголос мого «Суперагента 000» – іронічний детектив, пародію на всі трилери, детективи та бойовики з усілякими натяками, алюзіями і стьобом. Сіґуте лежала з температурою, пила калину-малину й чула, як її друзі над «Суперагентом» раз по раз вибухали реготом, тож почала вимагати, щоб їй переклали, про що йдеться. Мої оповідки їй сподобались. Nieko rimto вирішило видати книжку литовською до початку міжнародного Вільнюського ярмарку. Проблемою було знайти перекладача. Зрештою, ним виявилась Ірена Алексайте, відома перекладами зі слов’янських мов, для якої це був перший – з української.
Читайте також: Куди вказує золотий компас
У. Т.: Значний інтерес до книжки захопив вас зненацька?
– Я сприйняла як несподіванку, що для литовських читачів героєм став інтелектуальний і водночас неймовірно вразливий та закомплексований… тарган Едік, помічник головного персонажа, суперагента Гриця Мамая. Чому Едік зажив такого шаленого успіху – не можу сказати! Його навіть на обкладинку помістили…. Ну, ви знаєте такий закон: ідеальні герої рідко стають улюбленими, їх менш цікаво прописувати. Ту ж таки головну лиходійку, шефа міжнародної банди бабусю-ніндзю, яка вправно б’ється нунчаками і мріє заволодіти світом, зробити простіше, бо вона гротескова. Закомплексований тарган викликав симпатію публіки, а майстер авторської ляльки Олена Терехова створила цього героя і привезла його з собою на ярмарок. Загалом у Литві є великий попит на пригодницьку літературу. Дуже багато казок, фантастичних історій для молодших дітей, і значно менше саме пригод для хлопців. Мого «Суперагента» розбирали переважно хлопчаки від 8 до 13 років.
У. Т.: Як організовано книжковий ярмарок у Литві? Що з його досвіду варто запозичити українцям?
– 13-й Вільнюський книжковий ярмарок відбувався на околиці міста у велетенському виставковому центрі. Відвідувачів приїхало безліч, попри негоду. Там усе настільки зручно і грамотно облаштовано! Неймовірна кількість стендів, які легко знайти, у просторих залах, що перетікають одна в одну, є місця для відпочинку – комфортні крісла, міні-кав’ярні… Це місце, де люди можуть спілкуватися, немає тисняви, попри рекордну кількість гостей. Паралельно відбуваються зустрічі з авторами, автограф-сесії, майстер-класи. Певно, інтерактивні розваги, де діти й дорослі можуть самі зшити, розмалювати й виготовити палітурку для власної книжки, навчитися друкувати на старовинних друкарських машинах і навіть спробувати написати рядок шрифтом Брайля, – головна й найцікавіша «фішка» ярмарку. У Вільнюсі немає сум’яття, є час подумати, зосередитись. На цей захід навідувалися малюки й підлітки, так би мовити, «складного» віку, 11–13 років. Діти на книжковому ярмарку в столиці Литви – бажані гості, вони годинами мандрують між ятками, розмовляють із видавцями, ілюстраторами, письменниками, вибираючи свою книжку, й почуваються мало не шукачами скарбів.
У. Т.: Література якого штибу, окрім пригодницької, цікавить литовців?
– Дуже популярними є історичні книжки. Видають розкішні й надзвичайно дорогі альбоми з мистецтва, архітектури, етнографії… Багато перекладної літератури. Не помітила солоденьких «жіночих романів», усілякої яскравої кічухи, якої дедалі більше на наших ярмарках і в книгарнях. Хоча хтозна, може, просто вони її інакше оформлюють, якось маскують?.. (сміється). Бо як же без попси в нашому буремному й схибнутому на мильних серіалах світі?
Читайте також Сігуте Ах: «Нинішні діти мають перед собою велике випробування»
У. Т.: Наскільки успішно здійснюють у Литві книжкову політику? Чи сприяє держава розвитку видавничої справи?
– Видавці, письменники, художники – люди, чия діяльність пов’язана з книжкою, відчувають, що вони важливі й потрібні у своїй країні. Хоча наші литовські колеги й нарікають, що державної допомоги останніми роками поменшало – криза… Проте їхні труднощі, мені здається, не зрівнянні із проблемами наших літераторів. Я жодного разу не бачила такого щирого й уважного інтересу з боку наших зверхників до книжки, щоб на відкритті ярмарку були президент, міністр культури… А в Литві – це й справді подія загальнодержавного рівня.
У. Т.: Яким, на вашу думку, має бути на книжковому ярмарку державний стенд?
– Українського стенда на виставці представлено не було. А ось коли торік литовці завітали до Львова на виставку дитячої книжки, це був цілий десант! Приїхали найкращі художники-графіки, вони проводили майстер-класи для дітей, постійно тривало живе спілкування! У нас ніколи не було суперових українських стендів, які представляли б найкращі видання. Пригадуєте історію, що трапилася на Паризькому книжковому ярмарку кілька років тому, коли наші міністерські дами вирішили прикрасити жалюгідну книжкову ятку гіпсовими бюстиками Тараса Шевченка? («Какой очароватєльний котік… почьом? По трі євро? Что, ето Шевченко? Ну, всьо равно, завєрнітє штучкі трі…») Дуже простий рецепт хорошого книжкового менеджменту на міжнародних виставках (і не тільки): вигнати з Міністерства культури всіх дурнів, замінивши їх порядними, освіченими, талановитими людьми; добирати книжки не за принципом знайомств та «відкатів», а за реальною якістю. А ще, звичайно, піар-кампанія, зацікавлення журналістів, підготовка професійних перекладачів. Доки їх не буде, ми залишатимемося глухонімими в широкому світі, де панує колосальна конкуренція! Література – це бізнес. Тож ніхто не розкриватиме обіймів назустріч нашій літературі, хоч би якою «солов’їною» та «калиновою» вона була.
У. Т.: Які кроки бачаться актуальними для якісного представлення вітчизняного письменства за кордоном?
– Ми говоримо про популяризацію нашої книжки у світі, а тим часом відсутня її популяризація в Україні! Доки немає програми підтримки й розвитку книговидання на державному рівні, послідовної, розумної і добре фінансованої, доти книжкова справа розвиватиметься на рівні особистих контактів між видавцем та письменником.
Читайте також: Сто тисяч «Тузіків»