З часом, так. А зараз у мене із Brent – стосунки. З ним чи з нею – не суть – я починаю свій ранок і завершую день. Добраніч починається після виходу на ринок американських бірж. Добраніч – це момент, коли нафта Brent утратила кілька центів, а то й цілий долар на барелі.
Нафта дешевшає. Я радію. Звісно, в тих межах, у яких зараз можу. Однак радію. І вдячна. І чекаю на ранкову зустріч. Із нею, що має не підвести мене й подешевшати ще.
Мила моя нафта.
Знаю, що в таких стосунках із нафтою я не одна. І це добрий сигнал. У «Простоквашині» казали, що всі разом хворіють тільки на грип. А з глузду з’їжджають поодинці. Отже, я не божевільна.
То що мені в нафті?
Надія.
Новини з окупованих територій, де перемир’я немає навіть для галочки, де терористи вже друкують спеціальні форми для доносів і знаходяться люди, що їх пишуть… Новини, в котрих прізвища загиблих мирних та військових – наших, де зухвалі погрози «йти на Київ» та бомбардувати українські міста… Новини, які підіймають із безодні звіра й називають його «російським дипломатом»… Їх не осягнути, не зрозуміти.
Вони – відчай. А нафта – надія.
Можна скільки завгодно волати про «внутрішній конфлікт» і «громадянську війну». Це називається «дискурс» та «стратегія передвиборної агітації». Замість смітника люди хочуть знову потрапити у Верховну Раду. І це їхня єдина правда й реальність.
Наша реальність у тому, що йде війна. Росія – агресор. Підступний, безжальний, гірший, ніж нацисти. Вона здається Кощієм Безсмертним. Однак нафта – його/її голка. Остання зупинка. Кажуть, що падіння цін на нафту знищило Радянський Союз. А він був куди міцнішим і більш соціально орієнтованим. У ньому теж крали. Але не так, як нині в РФ.
Коли нафта дешевшає, я бачу смертні корчі нібито безсмертної російської імперії. І сподіваюсь.
Але є ще одне, в чому й зізнаватись неприємно, й пояснювати його важко.
Я спробую: зараз на окупованих територіях – урочистості дееволюції. Це вже не люди, не цивілізація. Вони ґвалтують за правом чужинця-переможця, обстрілюють перехожих на вулицях, задовольняючи неприховані садистські звички. Вони руйнують і знищують, бо їм тут не жити. Вони лякають, знущаються, брешуть. Їм весело. Вони регочуть, націляючи дула автоматів у обличчя жінок та дітей.
Діти пісяються. Великі 10–12-річні – просто на уроках у школах, куди їх заганяють залякані вчителі. А ще блюють. Теж на уроках. Однак не сміються, не бігають. Сидять як укопані. Але швидко падають на підлогу, коли чути черговий залп «перемир’я». А ще сплять у підвалах. Чи безнадійно шукають утрачених, а іноді й страчених батьків…
Проте в телевізорі, який дивляться на окупованих землях, ґвалтівники постають як спасителі. А занепокоєні кілери Russia-ТВ пророкують, що «Донецьк іще не випив до дна свою гірку чашу…»
Коли я все це бачу або чую, зі мною теж стається дееволюція. Уперше я впіймала себе на цьому після аварії в московському метро. Кілька років тому в столиці РФ була схожа трагедія. Пам’ятаю, телефонувала й писала своїм друзям та колегам, які могли постраждати. Цього разу добра в душі не вистачило. Лише спитала в чоловіка: «Як думаєш, цієї трагедії буде досить, щоб Russia-ТВ забуло про нас бодай на тиждень?». Він похитав головою.
Читайте також: Скільки коштує спокій?
Зі мною щораз гірше й гірше. Ані співчуття, ані солідарності, ані болю. Ловлю себе на думці, що хочу побачити їхніх дітей, коли вони падатимуть на підлогу й затулятимуть голови руками. Я не знаю себе такої і не хочу знати, але картина приходу до влади озброєних кадировців десь у Ростові чи Омську переслідує мене. Заспокоює навіть.
Дедалі частіше хочу, щоб вони, ті 84%, які підтримують і радіють із нашого горя, ті 84%, що готові ховати в безіменних могилах власних дітей і тролять у соціальних мережах та сито коментують у своїх телестудіях зроблену ними ж війну… Я хочу, щоб вони здохли. При тому я перестаю бути людиною. Дееволюціоную разом з орками, що прийшли знищити мою землю. І тут Brent. Моя нафта. Мої ліки. Ліки від ненависті. Те, що може дати нацистському суспільству РФ Brent, набагато краще за моє нелюдське «здохли».
Коли нафта впаде так, що вдарить по гаманцях згорілих у війні з моєю країною душ, вони не отямляться, ні. Я більше не вірю в це. Однак точно переключаться. На черги, на банківські депозити, які нічого не будуть варті, на зарплати, якими вже не прогодуватися… Вони будуть заклопотані своїм життям – бідним, безнадійним, жорстоким. Назавжди мертві й голодні російські душі. Їм буде не до нас. Я хочу, щоб усім їм – від Кремля до самих до окраїн – стало не до нас. І це бажання бачиться цивілізованим, пристойним. У ньому можна зізнаватись і собі, й іншим.
Я чекаю ранку, щоб привітатись із Brent. Бо він чи вона, ну й диво-дивне, допомагає мені залишатися християнкою. Принаймні балансувати на межі…