Понад два десятиліття точиться в нашій країні дискусія про європейську та євроатлантичну інтеграцію, про входження до континентальних політичних, економічних і безпекових структур. За цими надзвичайно важливими, без перебільшення, доленосними суперечками якось у тіні зостається питання про внутрішню консолідацію, міжрегіональну інтегрованість самої України, про формування єдиного цілого в ментальному, громадському та культурному сенсі. Про нерозуміння цієї ситуації навіть національно-демократичним істеблішментом промовисто свідчить факт: коли помаранчеві прийшли до влади, найближчий соратник Віктора Ющенка Євген Червоненко на посаді міністра транспорту негайно організував швидкісний експрес Київ – Москва. Про необхідність організувати швидке і зручне сполучення між Львовом і Донецьком, між Луцьком і Луганськом, між Івано-Франківськом і Харковом він не подумав… Однак саме від вирішення проблеми внутрішньої інтеграції залежить буття чи небуття України як нації і держави. Це чудово розуміють за її межами, гадаючи під час кожних виборів, розколеться вона на Захід і Схід чи ні?
Вибори показують, що волевиявлення громадян залежить значною мірою від поширення того комплексу ідей, уподобань, смаків, орієнтацій, який можна назвати «українською ідеологією». Це насамперед ототожнення себе з Україною, сприйняття її історії як своєї, тяжіння до відповідної культури, переживання своєї особистості як частки нації. З огляду на поширення української ідеології на території держави, щó підтверджено результатами практично всіх виборів (див. стор. 24), починаючи від 2004 року (хоча й раніші в цьому сенсі не дуже відрізнялися), можна констатувати, що Україна поділяється на чотири історично-електоральні зони. До першої належать Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська, Волинська, Рівненська, Чернівецька й Закарпатська області. Це регіон, де зберігаються (більшою чи меншою мірою) традиції національно-визвольних змагань 1930–1950-х. Фахівці напівжартома називають цю зону «бандерівською Україною». До другої – Хмельницька, Житомирська, Вінницька, Кіровоградська, Черкаська, Чернігівська, Сумська, Полтавська, Київська області й місто Київ. Це вже «петлюрівська Україна». Тоді як Одещина, Миколаївщина, Херсонська, Дніпропетровська, Запорізька області – це вже «махновська Україна». Харківська область – це суміш «петлюрівської» та «махновської» з деяким червоним забарвленням. Тоді як Донецька та Луганська області й Автономна Республіка Крим – це суто «радянська», а радше «совєтська Україна». Звісно, йдеться про напівсерйозні назви регіонів, одначе за ними все-таки стоїть певна реальність…
Український Південь
Якщо вже говорити про регіональні відмінності, то найвідчутніші вони, конкретно кажучи, не між Заходом і Сходом, а між більшістю України, з одного боку, й Донбасом та Кримом – із другого. Бо важко знайти в Україні більш совєтизовану територію, ніж останні. Це такий собі заповідник провінційно-периферійного «совка», де панують азійсько-комуністичні цінності. Хоча й тут не втрачено можливості переформатування громадської свідомості, й це підтверджують результати останніх виборів: місцеве населення поступово позбувається настроїв регіонально-трайбалістської клієнтели, рабської залежності від «свого» начальства, від «своєї» мафії, викривленого місцевого патріотизму, на якому так довго грали місцеві металургійні й вугільні «барони» та кримінальні авторитети. Із цього погляду територія, що охоплює Харківщину, Дніпропетровщину, Запорізьку, Херсонську, Миколаївську, Одеську області, є своєрідним порубіжжям між проєвропейською і совєтсько-азійською Україною. Прикордонна соціокультурна природа змушує названий пояс, приймаючи протилежно спрямовані імпульси, постійно між ними коливатися. Ця частина країни не відчула такого тотального впливу більшовицької розбудови часів індустріалізації, а її історія не вичерпується совєтським періодом, як це відчувається в Донбасі, чи лише російським періодом із суттєвим совєтським доважком, як у Криму.
Електоральні результати внутрішнього прикордоння демонструють останнім часом помітну тенденцію до поступового зміцнення позицій проукраїнських та проєвропейських сил. Особливо цікавою в цьому сенсі є Херсонська область, що постійно балансує на межі переходу із біло-синього політичного спектру на мапі України до помаранчевого. Але всі згадані позитивні процеси (електоральна крига регіону ще не скресла, проте вже з’явилися перші тріщини) відбуваються без належної участі демократичної опозиції, що вже давно поставила хрест на цих землях, вважаючи за краще без зайвого напруження винагороджувати себе депутатськими мандатами на Заході й у Центрі. Однак майбутнє України вирішується саме на цьому великому просторі від Одеси до Запоріжжя й від Херсона до Харкова. Якщо проукраїнським силам пощастить перемогти тут, то в стратегічному плані гру буде зроблено, якщо ні, то азійсько-совєтський полюс впливу почне повільну, але неухильну політичну «донбасизацію» і робитиме це з новою снагою, інстинктивно відчуваючи, що країна не втримається довго на такому роздоріжжі: або «усьо будєт Донбас», або все буде Україна.
Вікно можливостей
На теренах від Чорного моря до Слобожанщини опозиціонерам працювати не так легко, як на Заході чи в Центрі, але й не так важко, як на Донбасі чи в Криму. Фактично ці землі є потенційним резервом українотворчих політичних сил, такою собі цілиною з родючим соціально-національним ґрунтом. Але ж його треба політично зорати… А саме з цим – велика скрута, бо опозиціонери якось без зайвих слів тихцем віддали цей електорат ідейним опонентам, навіть не намагаючись серйозно поборотись і запропонувати ідеологічну альтернативу південному сходу держави. Якщо українофоби втратять ці області – вони стануть абсолютними політичними маргіналами в загальноукраїнському вимірі. Їхній вплив на доленосні рішення в політиці, економіці, культурі тощо катастрофічно для них зменшиться, а Україна визволиться з-під цього ярма, що унеможливлює нормальний розвиток за європейськими лекалами. Хоча, звісно, ці перспективи величезною мірою залежать від якості опозиційних сил, від їхнього вміння боротись і перемагати. Опозиційним капітулянтам, що заздалегідь визнають свою поразку, варто нагадати досвід ВО «Свобода», яке в місті Севастополі зуміло взяти 1,5% голосів у 2012 році після нульового результату в 2007-му. Незважаючи на всі фальсифікації та відповідну пропагандистську істерію проти «українського націоналізму». «Свободі» стало здорового глузду не робити поховальних висновків після першої невдачі.
Поки що демократичні проєвропейські сили на теренах причорноморсько-придніпровсько-слобожанської України мають вікно можливостей, котре, однак, не чекатиме їх невизначено довго, воно може й зачинитися… Понад те, конкуренти теж не сплять. Найближчим часом унаслідок дедалі сильнішого зубожіння як неминучого наслідку економічної політики Партії регіонів можна очікувати подальшої радикалізації настроїв у цих областях, де люди потребуватимуть нових і привабливих гасел, свіжих, не скалічених політичною проституцією лідерів, притомних і здійсненних програм подолання кризи та розбудови нормальної держави на європейських засадах. Це унікальний історичний шанс на багато десятиліть визначити вектор руху України. Не скористатися ним – непрощенний національний гріх. Об’єктивно перспективи успіху в цьому просторі є, бо там практично скрізь зберігається прихований український культурно-ментальний шар, який потребує відродження й актуалізації (див. стор. 24, 30).
Поза сумнівом, кожна з цих областей, про які йдеться, має свої особливості й суттєві відмінності між центром та периферією. Приміром, Одещина і власне Одеса: в районах український ґрунт відчутніший, ніж у самому місті. Хоча (і це дуже втішний та промовистий факт), незважаючи на патологічну українофобію міської влади, шалену активність антиукраїнських сил, потужний адміністративний тиск, 52% одеських родин, усупереч умовлянням чиновників, зажадали, щоб їхні діти вчилися в україномовних школах. Біда в тому, що немає великого загальнодержавного руху, який підтримав би всі ці здорові тенденції. А опозиція часто-густо не бачить нічого, що відбувається за межами Києва, а незрідка навіть поза Печерськими пагорбами. У випадку Одеси це особливо важливо, бо сьогодні за підтримки деяких закордонних центрів її посилено намагаються зробити ще однією антиукраїнською Вандеєю, що має прийняти від Криму естафету.
Перехопити ініціативу
Антинаціональна політика режиму дедалі більше стає очевидною в цих промислово-індустріальних регіонах. Особливо відкритими для нових ідей там є люди молодого та середнього віку, життя й соціальний вибір яких ускладнюється штучно обмеженими й маніпульованими інформаційними потоками. Для кардинальних перетворень на цих українських землях потрібні передусім докорінні зміни в оцінці їх національним політикумом. Південний Схід чекає на перспективи для себе й цілої України.
Зрозуміло, що від ПР він цього не дочекається, хоча якісь регіональні симулякри ще можливі. І вони здатні бути доволі небезпечними, змушуючи цей суміжний із Донбасом регіон пройти його шляхом, остаточно втративши потенції до національної та соціальної регенерації. Власне, й Донбас опинився в нинішньому стані тому, що найвищі керівники держави упродовж усіх років незалежності дозволяли всіляким місцевим «паханам» в обмін на позірну лояльність до себе утворювати різноманітні «держави у державі», кримінально-комуняцькі «бантустани», віддаючи наших людей на поталу архаїчній совєтсько-азійській пропаганді, світоглядній «попсі»…
Битва за «прикордонну смугу» між європейською і совковою Україною ще попереду, але вже зараз на цих землях починаються великі «тектонічні» зрушення. Вони можуть закінчитися нічим, якщо не буде підтримки Центру й Заходу. Тому не треба ставитися до цих областей і людей зі снобізмом деяких салонних інтелектуалів, для яких Південний Схід є вічним тягарем і мінус-територією для України, що ніколи не зміниться в прогресивному напрямку. Ми всі зацікавлені в його пробудженні й чіткій національній визначеності. Це неможливо без співучасті й солідарної роботи. Становище драматизується ще й тим, що українська демократія та суверенітет не можуть базуватися на підтримці лише половини країни. Як і в парламенті, тут потрібна більшість. Адже західно-центральні регіони не можуть дати більше, ніж вони вже дали. Тож доведеться згадати в українському контексті римський афоризм: Ex оriente lux («Світло зі cходу»).
Перемога на другій половині української землі відкриє нову сторінку у вітчизняній історії, давши шанс подолати історичне прокляття регіонально-політичної фрагментації держави. Тому дуже бажано, щоб політики демократичного табору бачили всі ці особливості й відмінності регіонів, не змішуючи всього в одному загальному понятті «Схід». Навіть у межах однієї і тієї самої області можуть бути істотні відмінності, на які треба зважати в практичній роботі, що до неї, на жаль, наші демократи й патріоти в цій смузі між біло-синіми й помаранчевими ще по-справжньому не ставали. Не треба боятися Південного Сходу і сприймати його за якусь даність на всі часи, незмінну й самодостатню.