Націоналіст, який став гетьманцем. Про життя, працю і політичні метаморфози Євгена Зиблікевича

Ім’я Євгена-Михайла Зиблікевича (1895–1987) – українського військового і громадсько-політичного діяча, журналіста та мецената – більше відоме за межами України, ніж на його Батьківщині. І дарма, адже ця особа вповні заслуговує на пам’ять. Впродовж свого довгого (91 рік!) життя Зиблікевич був січовим стрільцем, командантом УВО, співзасновником ОУН, а ще долучився до порятунку особистого архіву В’ячеслава Липинського та ініціював створення потужного центру вивчення української консервативної думки.

У вирі боротьби

Євген Зиблікевич народився 20 листопада 1895 року в місті Старий Самбір на Львівщині в родині міського урядника. Початкову та середню освіту здобув у школі імені Маркіяна Шашкевича та в українській гімназії. Після війни в 1920 році почав студіювати правничі науки в Таємному українському університеті у Львові, але навчання постійно переривалося через переслідування за політичну діяльність. Під час Першої світової війни Євген Зиблікевич зголосився до Українських січових стрільців – української військової формації у складі австрійського війська. В одному з боїв потрапив до російського полону. Наразі важко з’ясувати всі обставини цього періоду його життя, але в одній зі своїх записок він згадував, що в Полтаві в цей час бачився з В’ячеславом Липинським.

Навряд чи Зиблікевич тоді знав, хто такий Липинський і як в недалекому майбутньому їхні шляхи перетнуться знов. Але прикметно, що редакція «Українського прапора» ‒ часопису, де були опубліковані мемуари Євгена Зиблікевича «Зі споминів січовика (1914–1919)» (Відень, 1921), у післямові до них зазначала: «Молодий внук маршалка Зиблікевича вернув до свого українського народу й власною кровʼю та терпінням змив вину свого діда супротив української нації. Він гідно вступив в ряди представників таких визначних родів, як ґр. Шептицьких, ґр. Тишкевичів, Липинських, Седлецьких, Антоновичів, Юркевичів, Вольських, Рильських, Познанських і п., що колись спольщилися, а тепер вертають до народу своїх прадідів, з якого вийшов їх рід – і ділами підпирають розвиток України».

Варто зазначити, що батько Євгена Зиблікевича був племінником Миколи Зиблікевича ‒ мера Кракова, маршалка Галицького сейму (1881‒1886), діяльність якого високо оцінена польським громадянством і вшановується в Польщі як поважний доробок визначного польського політика й державного діяча. Проте у своїх мемуарах «Зі споминів січовика» Євген Зиблікевич пише, що його батько оповідав, як Микола Зиблікевич перед смертю «повернув до свого народу і просив о український похорон… Просьбі його вволили. Та Поляки справили йому другий похорон, забальсамували й перевезли на Вавель». Стає очевидним, що вже в 1921 році Євген Зиблікевич замислювався над необхідністю якомога ширшого залучення спольщених українських діячів до національного руху в Україні.

Читайте також: Історик, дипломат, лицар. Ким був князь Іван Токаржевський-Карашевич

Наприкінці 1917 року доля звела Євгена Зиблікевича з Євгеном Коновальцем і Андрієм Мельником, чиї імена стали легендою українського молодого покоління. Євген Зиблікевич був одним із засновників формації Січових стрільців у Києві. Брав участь у повстанні Директорії УНР та в бою під Мотовилівкою і був поранений під час бойових дій із більшовицькими військами взимку 1919 року, що давалося взнаки протягом цілого його життя. До певної міри це була іронія долі, адже через тридцять років Євген Зиблікевич приєднався до консервативного табору українського політикуму, усвідомивши трагічність громадянського протистояння в 1918 році. У статті «Три роки з редактором Євгеном Зиблікевичем», опублікованій у газеті «Америка», Олег Лисяк проливає деяке світло на переоцінку січовим стрільцем своєї участі в поваленні Української Держави 1918 року. Зокрема, Олег Лисяк писав, що на своє запитання: «Як це можливо, що Ви, тепер визначний діяч гетьманського руху, були учасником повстання проти Гетьмана України Скоропадського?» почув відповідь Євгена Зиблікевича: «Ми зробили помилку. Не треба було валити української держави – яка б вона тоді не була. Але у нас майже всі були тоді соціалістами…»

«Ми зробили помилку. Не треба було валити української держави – яка б вона тоді не була. Але у нас майже всі були тоді соціалістами…»

Розуміння цієї трагічної помилки прийшло до Євгена Зиблікевича набагато пізніше, уже в повоєнний час. Задовго перед тим він активно долучився до націоналістичного руху й фактично був серед його провідних діячів. Як відомо, після поразки Українських національно-визвольних змагань 1917–1921 років старшини й вояки Січових стрільців зі своїм провідником Євгеном Коновальцем створили таємну Українську військову організацію ‒ УВО. Її головною метою було продовження боротьби за національну державність та виховання в української молоді віри в перемогу української боротьби за свободу. У 1921 році Євген Коновалець призначив Євгена Зиблікевича командантом УВО в Перемишлі. Але вже невдовзі останнього було засуджено у так званій справі Степана Федака, який 25 вересня 1921 року у Львові здійснив замах на голову Польської держави Юзефа Пілсудського та воєводу Казимира Грабовського. Суд, що відбувся 23 жовтня – 18 листопада 1922 року у Львові, засудив Євгена Зиблікевича до двох із половиною років ув’язнення, довівши його причетність до організації замаху.

Другий арешт відбувся в лютому 1924 року, після того, коли в Ольги Басараб, закатованої польською поліцією, були знайдені списки членів УВО, у яких серед інших значилося ім’я Євгена Зиблікевича. Попри те, що польським спецслужбам так і не вдалося довести факти терористичної діяльності членів УВО, засуджені отримали суворі покарання. Про наступні два арешти на підставі матеріалів газет пише у своїй книжці, присвяченій історії ОУН, Петро Мірчук. Він зазначає, що «у першому тижні вересня 1932 р. у львівському суді розпочався процес проти шістьох учасників Конгресу Українських Націоналістів, відбутого в січні–лютому 1929 р. у Відні». На лаві підсудних опинилися: Юліян Вассиян, Олесь Бабій, Осип Бойдуник, Степан Ленкавський, Євген Зиблікевич і Зиновій Пеленський. Цей процес став відомим під назвою «процесу конгресівців». Наступний арешт Євгена Зиблікевича стався через рік, так само за причетність до ОУН.

Євген Зиблікевич був одним із засновників цієї організації й учасником Конгресу націоналістичних організацій на землях Західної України та за кордоном, який розпочав свою роботу у Відні 29 січня 1929 року. Його учасники створили Організацію українських націоналістів (ОУН) на чолі з полковником Євгеном Коновальцем. У присвяченій йому книжці Степана Ленкавського знаходимо цікаві спогади про Євгена Зиблікевича, зокрема про те, яку роль він відіграв у створенні найбільш популярної та впливової політичної організації на Західній Україні – Організації Українських націоналістів. Автор згадує, що на початку весни 1929 року Євген Зиблікевич активно розпочав розбудовувати організацію на Перемищині, вербуючи «між колишніми військовиками, що працювали по різних установах, членів нової організації». Проте «багато з них вважали, що вони своє вже відвоювали на фронтах, хоч ціль боротьби не була досягнена», а «інші гадали, що їм треба перечекати, щоб прийшов відповідний час, коли вони – на їхню оцінку – будуть потрібні для справи, а тепер, мовляв, ще той час не назрів».

Варто згадати, що для популяризації ідей українських націоналістів та поширення руху ОУН Євген Зиблікевич разом із Зеноном Пеленським (до речі, учнем В’ячеслава Липинського в Українському науковому інституті в Берліні) викупили в гетьманців перемиський часопис «Український голос», а згодом спільно його редагували. Євген Зиблікевич згаданий у листуванні В’ячеслава Липинського з Володимиром Залозецьким та Василем Кучабським. Можна припустити, що Кучабський, який був близьким із Зиблікевичем ще з часу служби в лавах Січових стрільців, намагався використати його вплив в «Українському голосі» й долучити часопис до поширення гетьманської ідеології.

Читайте також: Василь Кучабський: лицар консервативного етосу

Журналістська й редакторська праця Євгена Зиблікевича продовжувалась у спортивному тижневику «Змаг», який фактично завдяки йому набув широкої популярності. У Львові він редагував також часописи «Діло» й «Новий час», а вже на теренах США протягом 9 років – газету «Америка» (1953–1962). Цей часопис Союзу українців-католиків «Провидіння» за його редакторства суттєво збільшив свій наклад. До 1951 р. газета видавалася тричі на тиждень, а з 1951 р. – п’ять разів. Своє завдання Євген Зиблікевич бачив у тому, щоб часопис міг «впливати на формування громадської думки і опінії». Він прагнув, щоб видання було поза політикою й мало загальноукраїнське громадське спрямування. Крім того, як зазначає співробітник часопису Олег Лисяк, здатність редактора ухвалювати швидкі рішення, схильність до компромісів, гумор і товариськість сприяли залученню найкращих авторів до участі у виданні часопису.

Порятунок архіву Липинського

Завдяки своїй праці в редакції «Америки» Євген Зиблікевич заочно познайомився з о. Теофілом Горникевичем, прочитавши його подорожні записки «Відень–Царгород–Атени», які в 1961 році почав друкувати часопис. Дуже швидко діячів об’єднав спільний погляд на збереження національної архівної спадщини, насамперед архіву В’ячеслава Липинського, про який Євгену Зиблікевичу розповідав старший брат о. Теофіла – о. Мирон Горникевич – парох церкви св. Варвари у Відні. На доручення митрополита Андрея Шептицького він опікувався архівними колекціями в Австрії, прийнятими на зберігання або придбаними у власність Українською греко-католицькою церквою.

Варто зазначити, що архів В’ячеслава Липинського був одним із найбільших особистих архівів, створених українцями в еміграції. Як відомо, у 1929–1931 роках цю колекцію у вченого викупив митрополит Андрей Шептицький з метою передання її після смерті В’ячеслава  Липинського на збереження до Національного музею у Львові. У складних політичних умовах, що склалися в 1930-х pоках, Андрей Шептицький вирішив тимчасово залишити архів В’ячеслава Липинського, як і архів ЗУНР, у Відні і призначив його опікуном о. Мирона Горникевича. Згадувані архівні колекції продовжували зберігатись у філії Національного музею у Відні навіть після того, як сам Національний музей унаслідок приєднання західноукраїнських земель до СРСР припинив своє існування, а на його базі було створено Музей українського мистецтва. Однак о. Мирон Горникевич, розуміючи, що йому самотужки не вдасться зберегти архівні збірки під час війни, у травні 1942 року порушив перед митрополитом Андреєм Шептицьким питання про передання їх на тимчасове зберігання до Райхсархіву (Імперського архіву) у Відні.

Як писав в одній зі своїх статей Євген Зиблікевич, історія збереження архіву В’ячеслава Липинського «надавалась би для фільмового сценарію». В одному зі своїх інтерв’ю він зазначав, що у щасливому кінці цієї історії «можна вбачати “палець Божий”». Але її завершення для о. Мирона Горникевича, опікуна архіву, було доволі драматичним. Через часті виклики до радянської військової комендатури та вимоги надати інформацію про прочан церкви св. Варвари й архівні колекції, які зберігав у Відні митрополит Андрей Шептицький, о. Мирон Горникевич змушений був виїхати з австрійської столиці. Припускаючи, що НКВД буде стежити за о. Мироном і поза межами радянської зони в Австрії, кардинал Теодор Інніцер спрямував його до віддаленого монастиря в гірській частині Австрії біля міста Вельс, в американській окупаційній зоні. У цьому монастирі, а пізніше в Зальцбурзі о. Мирон Горникевич не раз зустрічався з Євгеном Зиблікевичем. Тоді, навесні 1946 року, о. Мирон розповів йому в деталях усю драматичну історію збереження архівного майна В’ячеслава Липинського, а також докладно пояснив усі мотиви рішення митрополита Андрея Шептицького щодо переховування архіву В’ячеслава Липинського у Відні.

Після смерті о. Мирона Горникевича в 1959 році опікування долею архіву В’ячеслава Липинського перейшло до його брата о. Теофіла Горникевича. Як свідчить листування між Євгеном Зиблікевичем і о. Теофілом, особисто вони ніколи не зустрічалися. Хоча долі їхні могли перетнуся не раз. Теофіл Горникевич у 1915–1918 роках перебував на санітарній службі в австрійській армії. У вересні 1918 року був висвячений Андреєм Шептицьким на священика, після чого до травня 1919 року був капеланом Української галицької армії. У 1921–1924 роках о. Теофіл Горникевич вивчав біологію та психологію в Українському таємному університеті у Львові, де в цей час студіював право і Євген Зиблікевич. У 1940 році о. Теофіл Горникевич разом із родиною переїхав до Відня, у 1947–1956 роках викладав теологію в гімназіях та Вищій технічній школі у Відні.

Праця над упорядкуванням та вивченням архіву В’ячеслава Липинського стала найбільш яскравою сторінкою співробітництва Євгена Зиблікевича й о. Теофіла Горникевича. Ця робота проводилася за умов цілковитої секретності, і тривалий час (фактично до розпаду Радянського Союзу) учасники тих подій інформацію про неї не розголошували. Після завершення Другої світової війни радянська влада прагнула повернути в СРСР усю архівну спадщину, яка, на її думку, належала громадянам Радянського Союзу – до них зараховувала й вигнанців та емігрантів із Великої і Західної України. Тому в листуванні з о. Теофілом Горникевичем, а також апостольським візитатором українців у Західній Європі, архієпископом греко-католицької церкви в Римі кир Іваном Бучком Євген Зиблікевич навіть не згадував слова «архів» чи «колекція», а тим більше ім’я В’ячеслава Липинського. Говорили про «майно» або «справу», належність яких не конкретизувалася. Лише з листів, які передавали безпосередньо в руки адресату, можна довідатися, що йшлося про копіювання архіву В’ячеслава Липинського.

Читайте також: В’ячеслав Липинський: як жив і про що мріяв головний український монархіст ХХ століття

У листі до о. Теофіла від 28 жовтня 1961 року Євген Зиблікевич пише, що почав планувати й обговорювати, як конкретно це зробити, із його братом о. Мироном Горникевичем ще в 1947–1949 роках. У Відні тоді були більшовики, і мікрофільмування дорого коштувало, тому план важко піддавався реалізації. «Ваш Покійний брат, який був з рамені Митрополита Андрея опікуном цього архіву Липинського, стояв дуже близько до мене, – писав Євген Зиблікевич о. Теофілу Горникевичу. – Ми цілими днями говорили на теми, зв’язані з архівом Липинського». Тоді, власне, за словами Євгена Зиблікевича, вперше зародилася думка зробити «великий збірник духовної спадщини В. Липинського».

У листі до архієпископа Івана Бучка від 20 листопада 1961 року, обґрунтовуючи необхідність копіювання архіву, Євген Зиблікевич наголошує не лише на «пекучій потребі тих архівів для Збірника», а й на відчутті «небезпеки для архіву». Він, зокрема, пише про недавню зустріч у «Voice оf America» у Вашингтоні із своїм знайомим професором Філіпом Едвардом Мозлі, колишнім директором бібліотеки Колумбійського університету, згодом радником американського посольства в Москві. Мозлі розповів Євгенові Зиблікевичу про розмову на дипломатичному прийомі в Москві з шефом департаменту культурних зав’язків із Заходом, який не приховував своєї обізнаності в тому, що «американці цікавляться живо… віденськими архівами». «Не забудьте, – наголошував радянський дипломат у розмові з Мозлі, – що там є архіви, які є власністю колишніх громадян Росії, і всі вони належать нам. Не думайте, що ми ними не цікавимось, коли залишили їх поки що у Відні та інших австрійських містах». Ці слова не могли не вплинути на українських діячів, які пожвавили свою діяльність щодо копіювання та перенесення українських колекцій до більш безпечних сховищ. Щодо архіву В’ячеслава Липинського, то існувала домовленість між братами Горникевичами, що в разі небезпеки для колекції з боку радянських спецслужб вона буде розпакована й передана на зберігання до однієї з державних архівних чи бібліотечних установ Австрії як австрійська державна архівна збірка.

Зрозумівши неможливість переміщення архіву до США, Євген Зиблікевич прийшов «до думки змікрофільмування всіх матеріялів цього архіву, а головно всіх рукописів, всіх листів, а навіть дрібних заміток Липинського, що він їх робив на марґінесах книжок, календарів-термінарів і т. д.». З усім завзяттям, яке було властиве його енергійній натурі, він вдався до збирання коштів для мікрофільмування та видання запланованого спочатку 3-томного, згодом – 6-томного, а зрештою – 25-томного зібрання наукової, публіцистичної та епістолярної спадщини В’ячеслава Липинського. Але, за словами Зиблікевича, справа була «дуже дискретна», тому про існування архіву В’ячеслава Липинського він не розповідав навіть у колі найближчих своїх однодумців.

Осередок вивчення українського консерватизму

У 1963 році з ініціативи Євгена Зиблікевича у Філадельфії (штат Пенсільванія, США) група українських громадських діячів (Василь Кострубяк, Дмитро Левчук, Володимир Лотоцький, Володимир Чума) заснували Східноєвропейський дослідний інститут ім. В. К. Липинського (СЄДІ). Мікрофільм архіву В’ячеслава Липинського став базою для дослідження наукової та політологічної спадщини видатного українського історика, а інститут, за задумом Євгена Зиблікевича, мав перетворитися на центр вивчення української консервативної думки.

Плідною стала також співпраця Східноєвропейського дослідного інституту ім. В. К. Липинського у Філадельфії та о. Теофіла Горникевича у виданні чотирьох книжок німецькомовних документів про Україну, які ввійшли до збірника «Ereignissein der Ukraine 1914‒1922: Deren Bedeutungund Historische Hintergründe» («Події в Україні 1914‒1922 років у світлі історичних документів»). Це було перше видання СЄДІ, здійснене у 1966‒1969 роках, до якого увійшли документи з колекції Райхсархіву у Відні, виявлені та впорядковані о. Теофілом Горникевичем. На жаль, видання досі не перекладене українською й загалом є маловідомим вітчизняним ученим.

Провівши ретельний аналіз колекції В’ячеслава Липинського, о. Теофіл Горникевич дійшов висновку, що весь архівний доробок, який придбав митрополит Андрей Шептицький у власника, зберігся в повному обсязі. Євген Зиблікевич писав о. Теофілу Горникевичу, що має «почуття радости в душі», коли бачить зібрану ними в одному місці «духову спадщину величезної ваги й політичного значення». Адже такий скарб, за словами Зиблікевича, міг пропасти «безслідно так, як пропали всі наші великі історичні пам’ятки, залишаючи нас історичними безбатченками, які зачинають, кожний для себе і від себе історію української нації». Після створення за ініціативи кардинала Йосипа Сліпого Українського католицького університету в Римі архівні колекції В’ячеслава Липинського та ЗУНР були перевезені до цієї установи.

Варто згадати, що в роки війни у Відні свою діяльність провадило Українське академічне товариство «Січ», яке існувало від 1868 до 1947 року. До нього належали відомі в майбутньому українські зарубіжні вчені Євген Пизюр, Василь Рудко, Роман Залуцький та інші. Із більшістю цих молодих науковців Євген Зиблікевич був знайомий через різноманітні гуманітарні акції, оскільки під час війни працював у відділенні української міжнародної громадської організації – Злучений український американський допомоговий комітет (ЗУДАК) у Відні. Молодшу генерацію української інтелектуальної молоді вже в той час об’єднувало захоплення консервативними ідеями В’ячеслава Липинського, його теорія еліт, політичного та релігійного плюралізму тощо. Більшість із них приєдналися до проєкту видання творчої та архівної спадщини В’ячеслава Липинського, який розпочав реалізовувати Євген Зиблікевич. Передбачалося, що виданням історичних праць опікуватиметься професор Омелян Пріцак. Він займався й підготовкою видання листів українських істориків до В’ячеслава Липинського. За публікацію публіцистичних праць мав відповідати доктор Євген Пизюр, листування – доктор Роман Залуцький, денників і споминів – Євген Зиблікевич. До проєкту були залучені також відомі фахівці – професори Іван Лисяк-Рудницький, Мирослав Завицький, Марта Богачевська-Хомяк та Іван Коровицький, доктори Осип Данко, Рома Навроцька, Василь Рудко та інші.

Читайте також: Хто такі станьчики, або Підйом і занепад краківського консерватизму у монархії Габсбурґів

Створенню та діяльності Східноєвропейського дослідного інституту ім. В. К. Липинського у Філадельфії Євген Зиблікевич присвятив третину свого життя. Він зініціював копіювання та вивчення наукової й епістолярної спадщини видатного українського мислителя В’ячеслава Липинського, який дав могутній інтелектуальний поштовх розвиткові національної суспільно-політичної думки новітнього часу. Євген Зиблікевич зміг розшукати та придбати для СЄДІ велику кількість оригінальних листів і документів, пов’язаних із його добою, доклав поважних зусиль для накопичення значного масиву архівних документів про український гетьманський рух не лише на теренах США, а й у Західній Європі. Можна сміливо констатувати, що йому вдалося здійснити власну мрію зі створення центру вивчення української консервативної думки ХХ століття. І таким центром є Східноєвропейський дослідний інститут ім. В. К. Липинського у Філадельфії (штат Пенсильванія, США), який у цьому році відзначає свій шістдесятирічний ювілей.