Хто такі станьчики, або Підйом і занепад краківського консерватизму у монархії Габсбурґів

Історія
25 Січня 2023, 17:14

Пошук шляхів розвитку національної спільноти в умовах бездержавності був у ХІХ столітті не лише українською проблемою. Над цим питанням билися й поляки, котрі після трьох поділів Речі Посполитої наприкінці XVIII століття опинились під керунком Росії, Австрії та Пруссії (з 1871 року – Німеччини). Історія польських спроб адаптуватись до політики різних імперій, а при цьому сформувати модерну націю та в перспективі відродити власну державність, являє собою широку палітру ідей та підходів: войовничих та компромісних, ліберальних, консервативних чи націоналістичних. Одні виявились більш дієвими, інші – малоперспективними. Найповніше усі наведені варіанти, за винятком збройних повстань, були випробувані в Австрійській (згодом Австро-Угорській) імперії Габсбурґів, особливо після її лібералізації в останній третині ХІХ століття. Поміж багатьох польських політичних та інтелектуальних середовищ підавстрійської Галичини особливої уваги, з огляду на свою роль у перетворенні краю на так званий «польський П’ємонт», заслуговує консервативна група з осередком у Кракові, відома як станьчики.

Бастіон польського консерватизму

Львів і Краків у підавстрійській Галичині упродовж другої половини ХІХ і початку ХХ століть втілювали дві протилежні моделі розвитку. Завдяки своєму адміністративному статусу столиці краю Львів зростав і розширювався, поступово стаючи модерним багатокультурним містом. Натомість розвиток Кракова гальмувався двома чинниками. По-перше, місто було оточено військовими фортифікаціями, котрі обмежували можливості територіального зростання. По-друге, на відміну від багатокультурного, хоча й не позбавленого міжнаціональних протиріч Львова, Краків мав виразно польський характер – саме його вважали тоді «серцем» польськості у монархії Габсбурґів.

Краків у ХІХ столітті. Джерело: www.polishancestors.com

Завдяки останньому, а також впливу Яґеллонського університету, у Кракові аж до початку ХХ століття домінували консервативні настрої. «Стає Краків одним з найважливіших в Польщі, а може навіть найважливішим осередком, у котрому зберігаються знання про польську минувшину і культ старих звичаїв, як найбільш придатних засобів для підтримання польського духу», – писав історик та публіцист Станіслав Естрайхер. Ще у 1850-х роках тут сформувалась група публіцистів у складі Валеріана Калінки, Антонія Зиґмунта Гельцля, Павла Попєля та низки інших. Вони заснували газету Czas, що виходила до 1939 року і стала провідним консервативним часописом та одним із найавторитетніших видань загалом у Галичині.

Ягеллонський університет у Кракові. Джерело: gdansk.fotopolska.eu

Що ж стосується власне станьчиків, це середовище сформувалося у другій половині 1860-х років, коли для поляків, у тому числі галицьких, гостро стояло питання про політичну стратегію і тактику після чергової невдалої спроби збройно вибороти незалежність від Росії – Січневого повстання 1863 року. Четверо колишніх учасників повстання – Юзеф Шуйський, Станіслав Тарновський, Станіслав Козьмян і Людвік Водзіцький – заснували в 1866 році консервативне видання Przegłąd Polski. Ця подія зазвичай і вважається першим організаційним оформленням групи станьчиків. Важливо, що Шуйський, Тарновський і Козьмян водночас стали одними із засновників краківської історичної школи, чиї теоретичні напрацювання ідейно живитимуть консерватизм станьчиків.

Між liberum veto та liberum conspiro

Погляди станьчиків найпростіше розглянути на прикладі двох публіцистичних творів: збірки сатиричних памфлетів «Тека Станьчика» (1870) та брошури Шуйського «Кілька правд з нашого минулого» (1866). Назва «Тека Станьчика» походить від імені відомого в польській культурі придворного блазня королів кінця XV–XVI століття: Олександра Яґеллоничка, Сигізмунда І Старого та Сигізмунда ІІ Авґуста. У ХІХ столітті образ Станьчика асоціювався зі здатністю говорити непопулярні речі – з гумором, проте сміливо та відверто. Метою «Теки», оформленої у вигляді низки сатиричних листів від фікційних персонажів, було привернути увагу (і формат сатири тут виявився неймовірно успішним) до неефективності й навіть згубності популярних у тогочасному польському суспільстві Галичини методів політики.

Картина Яна Матейка «Станьчик при дворі королеви Бони після втрати Смоленська». Художник зобразив ситуацію, коли єдиний при дворі, кого справді турбує доля батьківщини – це королівський блазень.  Станьчик – реальна історична постать XV-XVI століття. Пізніше став алегоричним образом справжнього патріота, що вболіває за країну.

Насамперед йшлося про ґлорифікацію повстанської традиції; масові патріотичні маніфестації з гучними, проте нереалістичними гаслами; загальну зосередженість на теорії, а не практиці. Одночасно перші станьчики висміювали й надмірний, на їх думку, «австрійський» патріотизм і консерватизм частини політиків (ймовірно, їм йшлося про графа Аґенора Ґолуховського). Таким чином станьчики від самого початку протиставилися не тільки революційно-демократичним, а й надмірним, як для них, консервативним настроям. Використання образу Станьчика дало нагоду опонентам краківських консерваторів застосувати це ім’я на їхню адресу як спосіб принизи опонентів. Консерватори у відповідь прийняли назву «станьчики» для свого середовища.

Брошура Шуйського, як і його історичні праці, розкривали головну сутність краківського консерватизму, який робив акцент на аналізі власних прорахунків та ідеї всебічного еволюційного розвитку суспільства. Так, автор вважав причиною краху Речі Посполитої перш за все внутрішні, а не зовнішні (як тоді зазвичай вважалось) чинники. Зокрема, Шуйський наголошує на надмірній демократичності шляхти, що переросла в анархію і на ролі liberum veto (правом вето в давній Речі Посполитій володіли усі делегати до Сейму, що дуже часто унеможливлювало його конструктивну роботу) як інструменту дестабілізації і занепаду. Згодом максимально виразно й ґрунтовно цю історіософську візію втілить представник другого покоління станьчиків – Міхал Бобжинський. Його праця «Dzieje Polski w zarysie» («Нарис історії Польщі») стала однією з найвідоміших і найскандальніших книг свого часу, адже думку автора про вину перш за все самих поляків у власних проблемах багато хто вважав непатріотичною і ледь не зрадницькою.

Юзеф Шуйський (1835 — 1883)

Вже на сучасному для нього етапі Шуйський критикував спадкоємця liberum veto –  liberum conspiro. І Шуйський, і решта станьчиків вважали мрії про конспіративно-революційний шлях відродження польської державності винятково шкідливими. На їхню думку,  кожне невдале повстання лише посилює ворожість урядів, що контролюють польські землі (австрійського, пруського, російського), а отже змушує починати конструктивну роботу з розвитку польського суспільства з нуля – і то в щоразу гірших умовах.

Читайте також: Кінець королівства. Чому Росії, Австрії та Пруссії вдалося розчленувати Річ Посполиту

Альтернативою до liberum conspiro, запропонованою Шуйським та іншими станьчиками, стала ідея «органічної праці» – продуманої, поступової, організованої та ґрунтовної роботи над політичним, національним і культурним розвитком польської людності. Реалізація такого плану вимагала лояльного ставлення влади. Не відмовляючись від ідеї незалежності Польщі як кінцевої мети, станьчики закликали співпрацювати з урядами для користі польської справи. Такий підхід був зумовлений реаліями імперії Габсбурґів: на відміну від Росії або Німеччини, у відносно ліберальній Австро-Угорщині подібна прагматична політика справді могла приносити плоди.

Сходження до влади

Історичний момент був для станьчиків більш ніж сприятливим. Після реформ 1860-х років Галичина здобула автономію та власний сейм, а це відкривало добрі перспективи для зміни польської установки на конфронтацію щодо Відня. Ідея конструктивної співпраці з Віднем витала у повітрі: у грудні 1866 року, коли впливи станьчиків були ще мінімальними, польські політики Галицького сейму виступили із відомою заявою «При Тобі, найясніший пане, стоїмо і стояти хочемо». Так що посіяні краківськими консерваторами зерна впали на родючий ґрунт, внаслідок чого концепція «органічної праці» швидко стала домінуючою, а самі станьчики заручились довірою Відня і здобули чималий політичний вплив в Галичині, зокрема чільні посади в адміністрації краю.

Імператор Франц Йосиф, 1865 рік

Здобувши поступово вплив на галицьку і навіть загальноімперську політику упродовж 1870-х років, у 1880-х краківські консерватори сягнули вершини. Жодне політичне середовище не мало достатньо сил, щоб витіснити їх з домінуючих позицій у Галичині. Водночас, на загальнодержавному рівні очолювана саме станьчиками польська фракція («Польське коло») у віденській Державній раді (парламенті) стало ключовою складовою консервативної урядової коаліції часів президента міністрів Едуарда Тааффе – так званого «залізного кільця». Цей період вважається «золотою добою» Цислейтанії – австрійської частини дуалістичної Австро-Угорщини, до якої входили у тому числі Галичина та Буковина.

Юліан Дунаєвський (1821-1907)

Символом успіху станьчиків став один з найвідоміших і найуспішніших тодішніх міністрів – представник краківських консерваторів і міністр фінансів Юліан Дунаєвський. Варто згадати й Казімєжа Бадені, який з посади галицького намісника пересів у крісло президента міністрів Цислейтанії. Хоча попри великі надії, які імператор Франц Йосиф покладав на Бадені, урядування останнього виявилось недовгим і вкрай невдалим. Його спроба наприкінці ХІХ століття зрівняти у правах чеську мову з німецькою у Богемії та Моравії спровокувала одну з найбільших і найтриваліших політичних криз в австрійській частині монархії.

Читайте також: Темні роки Галичини

Своє становище станьчики використали для практичної реалізації ідеї «органічної праці». І на цьому шляху вони досягли вражаючих успіхів – в умовах автономії і впливів краківського консерватизму Галичина стала фактично польською національною провінцією з великою автономією, де домінували польська мова, політика та культура. Нічого схожого поляки в Прусії (а потім – Німецькій імперії) та Росії не мали. Щоправда, попри декларативну прихильність до політики поміркованих реформ, станьчики воліли відкладати їх «на завтра». Причому навіть у тих сферах, де потреба змін була нагальною. Наприклад, у соціально-економічному відношенні Галичина, попри політичні й культурні здобутки консервативної політики, стабільно залишалась вкрай бідною та відсталою провінцією з переважно селянським населенням і майже відсутньою промисловістю. І станьчики однозначно несли за це свою вагому частку відповідальності.

Українське питання

Втім, домінування станьчиків у Галичині не було абсолютним. Так, у східній частині Галичини й зокрема у Львові помітнішою була присутність і сильнішими були впливи східногалицьких польських консерваторів – подоляків. Попри консервативний характер обох середовищ, між ними було чимало розбіжностей, передусім – в українському питанні. Для подоляків українська проблема мала дуже гострий політичний, ба навіть метафізичний характер. Посилення українських партій та зростання національної свідомості українського селянства загрожувало зруйнувати матеріальну і духовну основу ідентичності східногалицької шляхти – земельну власність і патріархальні стосунки між шляхетськими дворами і селом. Тож подоляки традиційно гостро противились будь-яким поступкам на користь українців, вбачаючи у них загрозу власному становищу.

Читайте також: Галичани в козацьких строях

Натомість аж до виходу станьчиків на львівську політичну сцену українське питання було для них майже незнаною проблемою. Географічно віддалені від епіцентру польсько-української конкуренції – Львова і Східної Галичини – станьчики дивились на ситуацію відповідно до власних політичних та історіософських засад. У звично прагматичному руслі, станьчики визнавали національну й культурну окремішність українців від поляків і були готові до пошуку компромісів. Тому логічно, що польсько-українська угода 1890 року («нова ера») з польського боку була підтримана саме станьчиками, але аж ніяк не подоляками. Із загостренням міжнаціональних протиріч у Галичині ця розбіжність між обома середовищами польських консерваторів лише поглиблювалась і призвела до ледь не відкритої ворожнечі в останні роки перед Першою світовою війною.

Міхал Бобжинський (1849-1935)

Ще одна причина порівняно лояльнішої позиції станьчиків до українців витікала з їхніх поглядів на минуле. Вважаючи головним цивілізаційним ворогом Польщі Росію, краківські історики та політики на чолі з Міхалом Бобжинським вважали конфлікт з українцями шкідливим для обох народів – і корисним хіба що для спільного ворога, себто для Росії. Це пояснює й незмінну ворожість станьчиків до русофільської течії в українському русі.

Та попри загальну налаштованість на компроміси, станьчики не досягли великих успіхів в українському питанні. Ті поступки, на які вони були готові піти, не мали підважувати польського «стану посідання» (домінування) в Галичині, здобутого значною мірою завдяки їхній діяльності. Все частіше відштовхували їх і часті прояви радикалізму серед українських партій. Так що успішний і тривкий компроміс був заледве можливим.

Читайте також: (При)забутий консерватор

Що ж стосується самих українців Галичини, то станьчиків – зі зрозумілих причин – вони сприймали без особливої приязні. Втім, були спроби пересадити ідеї станьчиків на український ґрунт. Насамперед, йдеться про Олександра Барвінського, лідера українського консервативного християнсько-суспільного руху на межі ХІХ і ХХ століть, якого історик Ігор Чорновол назвав «руським станьчиком». Барвінський намагався донести українському суспільству Галичини потребу власної «органічної праці», хоча, на відміну від станьчиків, успіхів з низки причин не досяг. А врешті, й сам рух християнських суспільників поступився впливом менше налаштованим на компроміси українським силам. Попри це, окремі складові «органічної праці» можна помітити і в діяльності найуспішнішої української політичної сили в Галичині – Української націонал-демократичної партії.

Шлях до занепаду

Наприкінці ХІХ століття станьчики починають втрачати свої позиції. По-перше, запропонована ними суспільно-політична модель, попри попередні успіхи, вичерпала себе. Поляки досягли в межах конституційної Австро-Угорщини максимально можливих здобутків і все гучніше лунали голоси тих, хто прагнув більшого. Особливо гостро станьчиків критикували через їхню зосередженість на австрійських справах і брак уваги до загальнопольської проблематики. По-друге, з’являлися нові політичні рухи – більш модерні і динамічні, котрі не тільки загрожували «забронзовілій» політиці й ідеям станьчиків, але й безпосередньо їхнім політичним впливам. Усе активніший людовий (селянський) рух підривав впливи шляхти у селах Західної Галичини. Та головною загрозою для станьчиків стали польські націонал-демократи (ендеки), озброєні модерним і часто досить радикальним націоналізмом.

Роман Дмовський (1864-1939)

Ідеї ендеків йшли врозріз з усією політичною філософією станьчиків і загрожували знищити здобутки періоду «органічної праці». Принаймні, на цьому наголошували самі станьчики, зокрема Міхал Бобжинський. Проте своєю активністю на усіх польських землях, а не лише в межах монархії Габсбурґів, ендеки виразно переважали консерваторів в змаганні за уми багатьох поляків, особливо молоді. Для останньої концепції ідеолога ендеків Романа Дмовського були набагато ближчі, ніж прагматизм і обережність станьчиків. Становище станьчиків погіршувала їхня нелюбов (та й нездатність) до організації новочасних масових і дієвих політичних партій, з чим успішно справлялись ті ж таки людовці та ендеки. Спроба станьчиків створити власну чітку політичну інституцію – Сторонництво національної правиці (пол. Stronnictwo Prawicy Narodowej) зазнала невдачі.

Читайте також: Звивисті шляхи українського консерватизму в Галичині (продовження)

Символом занепаду політики станьчиків стали дві події. На парламентських виборах 1897 року у твердині станьчиків – Кракові – один із мандатів до Державної ради здобув соціаліст Іґнацій Дашинський, що стало шоком для широкого загалу. А у 1907 році станьчики зазнали вже повноцінного фіаско на перших парламентських виборах, котрі відбувались на засадах загального виборчого права. Якщо раніше краківські консерватори визначали вектор польської політики в Австро-Угорщині, то тепер їхні впливи суттєво зменшились. Часи неформальних політичних клубів і вирішальної ролі особистих контактів відходили в минуле. На жаль для станьчиків, тепер ключем до успіху в політиці була ефективна робота з масами і здатність будувати чіткі організаційні структури. Ані першим, ані другим вони не могли похвалитись. «Не хотіли кричати, не мали гострих засобів газетної боротьби, не гналися за популярністю. Була у цьому, безсумнівно, вищість людей, не здатних до толерування низького рівня партійного політичного життя, але була це також нездатність до політичної практики у змінених суспільних умовах», – писав про станьчиків Марцін Круль.

Станіслав Тарновський (1837-1917) і Станіслав Козьмян (1836-1922)

Посприяв занепаду станьчиків і брак «свіжої крові» у їхньому середовищі. Покоління Шуйського, Тарновського і Козьмяна відходило у минуле, а нових постатей подібного масштабу виразно бракувало. За одним винятком – ним став Міхал Бобжинський, який увірвався на політичну сцену у 1890-х роках і став, за словами історика Вальдемара Лазуґи, «останнім станьчиком». Принаймні останнім з тих, хто могли зрівнятися з яскравими представниками попереднього покоління краківських консерваторів.

Останній станьчик

Попри втрату впливу і низку невдач на початку ХХ століття, станьчики все ще залишались силою,  з якою варто рахуватись і яку мав на увазі, до прикладу, Відень. І завдячували цьому вони постаті Міхала Бобжинського. Саме йому імператор довірив управління Галичиною в критичний період – після вбивства українським студентом Мирославом Січинським попереднього намісника Галичини Анджея Потоцького в 1908 році. Цей момент – пік гостроти й драматизму в польсько-українських відносинах у підавстрійській Галичині. Хоча вбитий намісник також був вихідцем зі станьчиків, у своїй політиці він зблизився з подоляками та ендеками, чим спровокував зростання напруги, зокрема своїм покровительством українським русофілам.

Міхал Бобжинський у 1926 році. Джерело: Narodowe Archiwum Cyfrowe / dzieje.pl

Призначення Бобжинського намісником Галичини навесні 1908 року стало шансом показати, що засади станьчиківської політики – поміркованість, прагматизм і компромісність – все ще дієздатні. У здатність нового намісника успішно втілити такі засади щонайменше вірив цісар Франц Йосиф, для якого Бобжинський був безальтернативним кандидатом на заміну Потоцькому.

Перебування Бобжинського на цій посаді протягом 1908-1913 років можна вважати «лебединою піснею» краківського консерватизму. Важко сказати однозначно, чи була його діяльність на цій посаді успішною. З одного боку, Бобжинському вдалось покращити галицьку адміністрацію та дещо пригасити пристрасті, розбурхані атентатом Січинського. Є підстави вважати, що сам намісник доклав руку до того, щоб вбивця Анджея Потоцького не потрапив на шибеницю (страту було замінено на 20-річне ув’язнення, але 1911 року Січинський втік з в’язниці – Ред.). Бобжинський розумів, що страта українського юнака, котрі багато хто жадав у польському середовищі, лише погіршила б становище.

Читайте також: Битва за Академію

Водночас Бобжинський-намісник зазнав невдачі у головній справі – реалізувати польсько-українську угоду, яка насамперед полягала у виборчій реформі і вирішенні питання заснування українського університету у Львові. Заради реалізації цього наміру Бобжинський навіть пішов на нечуваний для консерваторів союз із лідером людовців Яном Стапінським. Фактично, за його правління польський політикум у Галичині розколовся на дві частини – так званий пронамісниківський «блок» та ворожий його політиці «антиблок». До першого увійшли станьчики та популярні в Західній Галичині людовці й краківські демократи. До другого – більшість подоляків та ендеки.

Прикладом несприйняття краківської політики в часи намісника Бобжинського можна вважати дрібний, проте символічний епізод. 12 грудня 1908 року розбурхана чутками про поступки Бобжинського на користь українців в університетській справі група молоді – симпатики ендеків – закидала намісника яйцями біля будівлі університету. Того ж дня кілька десятків радикальних польських студентів вибили декілька шиб в Палаці намісників.

Читайте також: Кредо українського консерватизму

Попри всі намагання Бобжинського, проект реформи й компромісу зазнав невдачі наприкінці 1913 року. Особливо постарались польські єпископи, які відверто симпатизували позиції подоляків та ендеків. Після цієї невдачі намісник подав у відставку. Хоча його наступником став ще один станьчик – Вітольд Коритовський – відігравати роль першої скрипки в галицькій політиці краківським консерваторам більше не судилось. Тепер цю роль перебрали представники перш за все націоналістичних польських сил. У загальному підсумку, занепад станьчиків відповідав ширшому європейському тренду. Перша світова війна підірвала позиції консерваторів не лише серед галицьких поляків, а й у більшій частині Європи, котра відкривалася для нових, значно радикальніших ідей, що втілювались засобами масової політики модерного зразка.

І хоча польських станьчиків разом з українськими християнськими суспільниками, що були витвором ХІХ століття, змели вітри історії, їхня ідея «органічної праці» зберігає актуальність і в наш час. Ідея планомірної та тривалої роботи над підвищенням політичного, культурного та освітнього рівня суспільства навряд чи видається застарілою сьогодні, у ХХІ столітті. Та й традиційні консервативні перестороги перед безоглядним популізмом і короткозорим політиканством заледве можна вважати не актуальними.

98