Більшість інформації у Країні Басків (місцева назва Евскаді), починаючи від аеропорту, траплялася нам двома мовами: баскською та іспанською. Часто це ускладнювало орієнтацію на місцевості. Наш автобус, котрий відходив від платформи біля термінала, прямував до міста Доностія, на знаних нам картах позначеного як… Сан-Себастьян. Загалом тутешні жителі полюбляють «маскувати» міста у власні баскські назви. Так, Памплона, адміністративний центр сусіднього автономного краю Наварра, баскською іменується Ірунья, а столиця Басконії Віторія – Гастейш. Куди простіше з найбільшим містом краю Більбао, мовою корінних жителів воно просто Більбо. Такий подвійний спосіб називання показує, як населення цієї території маркує світ по-своєму, проводячи чітку лінію регіональної тожсамості. Майже в кожному баскському слові є буквосполучення tx. Щоб точно не помилитися!
Баскський національний прапор чимось нагадує британський, адже на ньому перетинаються два хрести, але тло червоне, та й один із хрестів зелений. Якби не вимога вивішувати на урядових установах іспанські знамена, їх, мабуть, не було б і видно.
Дерева свободи
Для подорожі автономією є кілька видів транспорту. Чудова мережа доріг і зручне автосполучення дають змогу робити це з комфортом. Квиток варто купити в автоматі на зупинці або в кіоску. З ним ви можете їздити автобусом, трамваєм та метро в Більбао (де налічується понад 350 тис. жителів), а також у п’ятьох приміських зонах автобусами BizkaiBus.
Невеличке, за нашими мірками, місто Герніка знане в Україні насамперед із подій минулого століття, коли нічим не вмотивований наліт німецької авіації у травні 1937 року призвів до величезних людських утрат і значної руйнації будівель. Але для басків це місто важливе й тому, що в ньому історично відбувалися зібрання місцевої шляхти. Питання державної ваги обговорювали під дубом, відомим як «Герніканське дерево», символом вольностей, біля якого присягали баскські володарі. Пізніше зібрання перенесли до спорудженої поруч церкви. Нині тут діє Генеральна асамблея – місцевий парламент. Біля будинку можна побачити дерева Свободи: старе (сухий стовбур якого оточений колонадою) і молоде, висаджене у 2005 році.
Друзі порадили нам із Герніки їхати до Лекейтіо, села над океаном. Дорога кружляла близько години гірськими серпантинами. Сам населений пункт виявився, як на наш погляд, містом, адже важко собі уявити в сільській місцевості тризірковий готель у колишньому маєтку, блискучий, із неіржавіючої сталі, громадський туалет, автомати продажу напоїв та сендвічів. У самому Лекейтіо варті уваги центральна площа з готичним собором XV століття, порт і розкішна забудова, фасади якої розмальовано різними барвами. Порожні піщані пляжі створювали відчуття спокою. На початку вересня в порту відбувається місцева забава з відриванням голови у гуски. У вході до гавані натягують канат, до якого прив’язують птаха. Чоловік або хлопець має підплисти і вхопити його у воді. У цей момент інші учасники дійства підіймають мотузку. Гуску годиться тримати під пахвою так міцно, щоб її голова відірвалася від тіла. Процедура підняття й опускання триває, аж доки плавець виконає свою місію. Головна нагорода – повага всієї провінції і… обезголовлена птиця.
Сан-Себастіан, по-баскськи Доностія, вражає своєю панськістю від бель-епок. Забудова кінця XIX століття, вишукана набережна білого кольору, симпатичний пам’ятник героям Сервантеса. Саме місто розділене річкою і півостровом, де височіє статуя Ісуса (не така велика, як у Ріо), має два піщані пляжі. Затишні кнайпи та кав’ярні у вузеньких вулицях Старого міста очікують літнього напливу туристів. Місто визнане столицею пінчос, маленьких канапок, що на них місцеві кухарі кладуть водночас хамон і анчоусів, креветок у майонезі та маринований солодкий перець. До речі, пінчос із його зеленим різновидом, вигадані в Герніці, є однією з новинок місцевої кухні.
Автономія з характером
Упродовж усього перебування в Країні Басків нас не полишало відчуття якогось прихованого напруження, котре візуалізувалось у численних політичних банерах, графіті, а останнього дня і в демонстрації. Більшість гасел, що їх прості жителі краю вивішують у великій кількості на балконах своїх помешкань та в інших видних місцях, стосувалися повернення ув’язнених за реальні чи гадані протиправні вчинки на територію Евскаді. Адже уряд Іспанії запроторив їх далеко від осель, що ускладнює спілкування з ближніми і є додатковим покаранням. Слова «Etxera! Euskal presoak», контур Країни Басків та дві стрілки, спрямовані до центру, можна було зустріти скрізь, навіть на серветках та фірмових футболках у кафе Більбао.
У тутешніх численних барах колись висіли фото земляків, котрих іспанський уряд вважав і вважає терористами, а місцевий люд – національними героями. Влада заборонила виставляти ці світлини. Замість них розмістили силуети. Усі й так знають, кого тут зображено.
Марк Курлянський у своїй англомовній книжці «Баскська історія світу» одну із глав назвав «Баскський берет». Цей головний убір до сьогодні є неодмінним атрибутом чоловіків старшого віку. Складається враження, ніби в момент виходу на заслужений відпочинок місцевий пенсійний фонд видає кожному чоловікові берет чорного кольору. Носять його на баскський манір – рівно, а не на французький – навскіс. Берет і баск настільки стали синонімами, що уряд Іспанії перебрав поліцію у французькі кепі. Шанувальники бондіани пам’ятають початок фільму «І одного світу мало» 1999 року, коли герой Пірса Броснана вистрибує з вікна відділення швейцарського банку в Більбао, а за мить у кімнату, вибиваючи двері, влітають поліцейські в червоних баскських беретах. Так от, тепер правоохоронці їх уже не носять.
Футбольні вболівальники знають, що один із найдивніших клубів світу – це «Атлетік» із Більбао. У статуті клубу від 1916 року зазначено, що грати в команді можуть лише баски. Це не заважає йому в сучасному наднаціональному й комерціалізованому спорті досягати непоганих результатів. Минулого сезону «Атлетік» грав у двох фіналах: Ліги Європи та Кубка короля. І хоч він їх програв (відповідно мадридському «Атлетіко» та «Барселоні»), фахівці відзначили високий технічний рівень, показаний місцевими спортсменами. Упродовж ста з лишком років за цей ФК виступали виключно баски; дехто навіть без іспанського громадянства, але все одно тієї самої національності. До речі, за нього й нині грає Фернандо Амореб’єта, народжений у Венесуелі. А найвідомішим гравцем із-поза Іспанії був французький баск Біксант Лізаразю. Тобто футбол у цього народу теж є способом вираження власної ідентичності.