Вибудовування ментальної мапи значущих просторів, що втілюють спільний дім народу, є одним із головних напрямів національного наративу. Але як у різні часи уявляли, членували та ієрархізували український простір і як саме це відбилося в нашій культурі?
Своя земля для давньої людини
Упродовж тисячоліть ту саму територію населяли різні племена, етноси й народності. Вони формувалися, розвивалися, змінювалися, розчинялися поміж сусідів або тих, хто приходив на ту саму землю. Про них ми можемо довідатися завдяки археології – на основі матеріальних знахідок, які надійно зберегла для нас земля. По цих знахідках учені роблять припущення про світогляд, побут, господарство, сім’ї, звичаї давніх людей, про методи й тактику ведення війни та оборони. Часом – про їхню мову й етнічне походження.
За місцями розташування археологічних пам’яток можна встановити межі поширення тієї чи тієї археологічної культури, а за ландшафтними і кліматичними уподобаннями її мешканців – потенційні місця ще не відкритих пам’яток. Для пошуку пам’яток певної культури археологи обстежують миси над річкою чи інші захищені географією місця, для іншої – надзаплавні тераси південного схилу чи місця, наближені до водойм. До уваги береться кліматична зона: одні люди могли мешкати в лісовій місцевості, інші – у степу. Такі дані з палеогеографії допомагають нам визначити приблизні кордони, або, правильніше сказати, – ареал розселення культур і чинники, що на нього впливали. Також – яким бачили свій життєвий простір давні люди, як могли його уявляти, і на основі цього – яким було їхнє сприйняття світобудови, який тип господарства було можливо тут розвивати.
Скіфський вал, використаний у руський час. Велике Ходосівське городище на Київщині
Визначення спільного й відмінного для низки ознак дає змогу говорити про належність пам’ятки до певної культури. Найчастіше межі поширення культур визначали географічні об’єкти: гірські хребти, великі річки, вододіли, кліматичні зони. Так, наприклад, на класичному етапі трипільська культура розташовувалася в лісостеповій зоні Правобережжя, тобто на Заході межею були Карпати, на Півночі – ліси, на Півдні – степ, а на Сході – Дніпро. Звісно, широко знана група трипільських пам’яток у районі сучасного Переяслава, проте в цьому місці існував брід через Дніпро, відомий аж до моменту його затоплення Канівським водосховищем.
Волинцівська культура поширювалася по теренах Лівобережного лісостепу, частково зачіпаючи південні околиці лісової зони. Дніпро для неї також був бар’єром, проте до десяти пам’яток відомі й на правому березі.
Межі й форма свого простору впливали на спосіб господарської діяльності, що своєю чергою формувало ментальність населення.
«На гострій грані двох світів»
Лісостепову зону населяла людність, яка займалася землеробством, для цього тут були найбільш підходящі природні умови. Землероб – людина, що живе на своїй землі, яку з року в рік обробляє. Це людина, яка має власні інструменти для її обробітку, і в результаті – власний врожай. Така людина добре розуміє поняття «своє–чуже». І те, що нині називається приватною власністю, могло зародитися виключно в середовищі землеробського населення. Хоча, звісно, поруч із поселенням існували річка, ліс чи поле, яке використовувалося спільно мешканцями цього поселення, але вони вже, ймовірно, ставали чужими для мешканців сусідніх поселень.
Різноманітні скотарські кочівницькі племена займали простори степу, там їм найзручніше було випасати свої стада худоби й коней. Кожен із них не був прив’язаний до конкретної ділянки землі, їхня межа – уся зручна для випасу територія. Хоча й там у різних груп були свої відведені місця, явище «приватної власності» для них було далеким.
Кіммерійці на етруській вазі. Середина VI століття до Різдва Христового
Історики й археологи, прихильні до ранньосередньовічної концепції походження українців, виводять нашу етногенезу від празько-корчацької археологічної культури (літописних склавинів) через Луку-Райковецьку культуру до Русі. Празько-корчацька культура ареалом поширення мала правобережний лісостеп і частково лісову зону. Цей ареал майже збігається з Лука-Райковецьким. Проте вже в період постання нашої першої держави починається потужна експансія її майже у всіх напрямках. Руська держава торувала шлях до Чорного моря, яке навіть у «Повісті временних літ», арабських і західних джерелах іменували Руським морем. У періоди слабшання й бездержавності ми втрачали вихід до моря, проте щойно знову набирали сили, виходили на його береги.
Читайте також: Від козаків до селян і назад: українці в оптиці Заходу
Від періоду Античності кордон між Європою та Азією проходив по річці Дон. Давньогрецькою її називали Танаїс, верхньою течією була сучасна річка Сіверський Дінець. Тобто, коли давні греки встановлювали межі континентів, їхній кордон проходив нинішньою територією України. Водночас для домодерної Європи особливо актуальним був поділ на Північ та Південь, і Дніпро слугував віссю головного тутешнього торгового маршруту цього часу.
Інша грань двох світів – межа між осілими землеробами й кочівницьким степом. Цей степ простягається від Монголії й Китаю до Подунав’я – у межах Північного Причорномор’я та Надазов’я, де сусідити, захищатися, воювати й опановувати простір випало саме нам.
Збирання простору довкола центру
Медієвіст Жак Ле Ґофф виділяє чотири ареали, що взаємодіяли в культурному розвитку середньовічної Європи: юдейсько-християнський, панівний у певних регіонах від IV століття; греко-римський, що поступово поширився з Греції та Італії; «варварська» спадщина, яку ввібрала й розвинула Римська імперія та держави-спадкоємці; і «традиційна» спадщина стародавніх оригінальних культур, укорінених на своїх теренах іще з часів неоліту. Із поправками на хронологію й характер взаємодії це може стосуватись і Русі.
Для міфологічного мислення простір не є однорідним. Сакральний центр, наділений абсолютною реальністю, постає якісно відмінним від профанної периферії, наближеної до недиференційованого, безформного буття, що передує впорядкованості творення. Сакральний простір мав бути створений чиїмось зусиллям, бо він не в змозі самоорганізовуватися з однорідної профанної реальності. Будь-яке святе місце передбачає ієрофанію, внаслідок якої від навколишнього середовища відділиться територія, що буде якісно відрізнятися від нього.
Читайте також: Жнуть там, де не сіяли
Міфологічна свідомість мала досвід цілісного сприйняття реальності, з язичницьких часів у нашій культурі лишилося чимало просторових уявлень: про сакральний локус дому, простір ініціації, особливе ставлення до місць вшанування культу предків, ирій як оселю душ. Давня людина означувала, називала та пояснювала світ довкола себе. Так постали легенди про вияви чудесного у просторі – про надзвичайну силу богатирів, що запрягали в плуг змія й орали ним землю, аж доки змій сконав; про винахідливих білгородців та їхній опір ворожій облозі, бо на своїй землі навіть криниці «годують».
Запровадження християнства на Русі принципово змінило просторову картину світу: на відміну від горизонтально орієнтованого поділу на «світ живих» і «світ мертвих», розділені «горами високими» та «річками глибокими», нова релігія пропонувала вертикальну світобудову: небеса – земний світ – пекло, де людина перебуває посередині, у вирі боротьби світла з темрявою. Руські книжники згадують святі землі (а ігумен Даниїл у ХІІ столітті навіть здійснює паломництво й пише про це текст у жанрі ходіння), однак провідним мотивом є центральність свого простору, який його мешканці аж ніяк не мислять як периферію.
Похід Олега на Царгород 907 року, мініатюра з Радзивіллівського літопису
Теоретики націєтворення зауважують, що під час конструювання міфу про заснування політичного утворення певну історичну подію обирають за вихідну точку і здійснюють її символічну інтерпретацію, доповнюючи новими подробицями. Отож такі сюжети, як прихід апостола Андрія на київські пагорби, віщування князя Олега про «матір міст руських» та Володимирове хрещення, відіграють роль легенд про заснування. Це робить їх ідеологічним знаряддям і джерелом політичної єдності.
Концепція простору в «Повісті временних літ» відповідає меті ввести Русь у всесвітню історію, продемонструвати співмірність із Візантією, Халіфатом та іншими лідерами того часу, а також вибудувати провіденціалістську модель історії, передбаченої Богом. Літописці вписують свій простір у біблійну географію та хронологію, починаючи виклад із Потопу та розподілу земель між синами Ноя, поміж яких Русь дісталася нащадкам Яфета:
«[Узяв він також краї] до Понтійського моря на північних сторонах: Дунай, Дністер і Кавкасійські гори, себто Угорські, а звідти, отже, й до самого Дніпра. [Дісталися йому] й інші ріки: Десна, Прип’ять, Двіна, Волхов, Волга, що йде на схід у частину Симову».
Спочатку слово «русь» означало не етнічну, а соціальну групу – військову дружину. Та й «земля» означала в середньовічному тезаурусі не лише територію, а й людей, що на цій території мешкають: прийшов князь, «а з ним уся Волинська земля».
В оповіді про княгиню Ольгу використано мотиви руйнування простору (зокрема Коростеня) задля помсти, а згодом – упорядкування простору через запровадження погостів та централізацію держави. Князь Святослав серед інших своїх задумів та пригод здійснює спробу перенесення столиці до Переяславця на Дунаї, що, однак, не мала успіху. Володимирове хрещення також інтерпретовано у просторовому вимірі – як доєднання до християнського світу. Повідомляючи про військові подвиги Володимира Святославича, літописець згадує підкорення в’ятичів і радимичів як чужих спільнот, які для Русі можуть бути тільки данинниками, хоча на початку викладу йшлося про часи, коли «жили в мирі поляни, і древляни, і сіверо, і радимичі, і в’ятичі, і хорвати».
Літописці вибудовують ієрархію простору: другим після київського стольного граду постає Чернігів, третім за значущістю – Переяслав. Князювання в Переяславському князівстві навряд чи було винагородою з огляду на його прикордонне розташування. А Тьмутороканьське князівство, що згодом стало синонімом глушини, було для Русі важливою торговельною колонією та торговими воротами на Близький Схід, там часто князювали чернігівські князі. Та згодом на зміну доцентровому руху збирання земель довкола центру прийшов хаотичний відцентровий рух князівських міжусобиць.
Місто історичне та місто прийдешнє
У середньовічних літописах і житіях перебіг подій часто пов’язаний із переміщеннями у просторі: переможні походи, втечі після поразок, мандрівки купців, святих і святинь. Увесь цей рух створює перспективу пташиного лету, адже читач не має подробиць про ці величезні відстані та труднощі їхнього подолання для середньовічної людини. У «Повчанні» Володимир Мономах згадує, що доки його батько Всеволод княжив у Києві, він долав шлях до столиці блискавично швидко, як на той час, – протягом дня, встигаючи на вечірню службу: «З Чернігова до Києва зо сто разів їздив я до отця,— за день переїжджав я [сю путь], до вечерні. А всіх походів [зробив я] вісімдесят і три великих, а решти не пам’ятаю, менших».
Джерелом знань про простір для середньовічних читачів ставали і оригінальні, і перекладні тексти. Зокрема на Русі читали «Фізіолог» – трактат про звички та особливості тварин, птахів, каменів, витлумачені метафорично. Поруч з алегоріями християнських чеснот і вад, читач дізнавався більш чи менш правдиві свідчення про місце мешкання дятлів, оленів, ластівок, та, ніде правди діти, феніксів і горгон. Уявлення про будову світу здобували з «Християнської топографії» Козьми Індикоплова. Спростовуючи Птолемеєву теорію про кулястість світу, цей візантійський купець VI століття, що запливав в Індійський океан, зображує світ схожим на скриню. Угорі, у вигляді подвійної арки, розташовано рай, звідки течуть ріки, а сонце ввечері ховається за конусоподібною горою.
Мініатюра з «Християнської топографії» Козьми Індикоплова
Згідно із середньовічною свідомістю, жоден простір не є сприятливим для злочинця та грішника. За «Житієм Бориса і Гліба» вбивця братів, подібно до біблійного Каїна, «не міг на одному місці терпіти. І побіг у Ляцьку землю, гонений гнівом Божим, і прибіг у пустиню між чехи і ляхи». Подібно й житіє Миколи Мирлікійського, яке було перекладене і знане на Русі, обросло новими «місцевими» епізодами. Зокрема чудо про половчина поширює сферу впливу святого на нехристиянські землі. А чудо про порятунок втопленої у Дніпрі дитини закладає підвалини вшанування святого в київських землях.
Читайте також: Маєстат традиції
Найбільше до уславлення простору святості доклався Києво-Печерський патерик, вибудовуючи просторовий міф церкви, спорудженої за участі самої Богородиці. У патериковій новелі про спорудження Успенського собору змальовано, як Богородиця висловила бажання оселитися в Києві та «спорудила» собі дім руками майстрів.
Середньовічні пам’ятки зберегли чимало плачів землі та її мешканців під час загарбань, навал і кривд – як від чужинців, так і від «боголюбивих єдиновірців». Книжники пишуть про образ Русі як материнської фігури, що потребує захисту:
«Вложив бог у серце Мстиславу Ізяславичу добру мисль про Руську землю, бо він їй хотів добра усім серцем. І скликав він братів своїх і став думати з ними, кажучи їм так: “Браття! Поклопочіться про Руськую землю і про свою отчизну і дідизну, бо ведуть [погані] християн кожного року у вежі свої, а з нами присягу приймаючи [і] завше переступаючи. І вже вони в нас і Грецький шлях однімають, і Соляний, і Залозний. Тому гоже було б нам, браття, поклавши надію на божу поміч і на молитву святої Богородиці, добути путі отців своїх і дідів своїх, і своєї честі”».
Янгол, що згортає небо. Фрагмент фрески «Страшний суд» з Кирилівської церкви в Києві, ХІІ століття.
Власний міфопоетичний образ простору створює невідомий автор «Слова о полку Ігоревім». Міфологічна свідомість уявляла світ як «свій» – наповений життям, і «чужий» – антисвіт невідомості та небуття. «Свій» світ структурований та чітко окреслений («Підпер Осмомисл залізними полками Угорські гори»). Географічні маркери надають цьому простору упорядкованості: «Дзвенить слава у Києві; Труби трублять в Новгороді Стоять стяги в Путивлі». Натомість чужа земля зображена незбагненним місцем, де «ріки мутно течуть, порох поля покриває». Межею між цими світами традиційно була річка, тож і в «Слові» всі битви та втеча князя тісно пов’язані з переходом водної межі. Символічний простір ініціації та духовного становлення князя вписаний у географічний простір Русі та половецького степу. До слова, подейкують, що в майбутньому негативний образ половецького степу, попри численні взаємовигідні контакти, поширився саме через безумовну довіру до оцінок автора «Слова о полку Ігоревім» (незалежно від часу дійсного написання цього тексту).
Нова доба створить власні образи свого й чужого просторів, про що йтиметься в наступному матеріалі.